Цієї весни виповниться уже 4 роки, як в Україні діє Закон "Про доступ до публічної інформації". Сьогодні вже важко уявити, як до прийняття цього Закону журналісти могли спокійно жити. Переношусь у ті часи, згадую міську раду Ужгорода періоду 2006-2010 років. Журналісти не знають, коли проводяться засідання сесій; журналісти не володіють інформацією, що там розглядається; журналісти не мають доступу до рішень, згідно з якими в місті гектарами виділялися землі без жодного натяку на прозорість. Так само закрито розпродувалося комунальне майно, і журналісти про це дізнавалися лише тоді, коли на об'єкті зафарбували вітрини, а серед зелених зон несподівано з'являлися будівельні паркани.
Так, це дійсно страшно, особливо для людини, яка ментально прагне жити за цивілізованими нормами, усталеними у демократичному суспільстві.
Пам'ятаю, як деякі чиновники міськради суто на рівні підсвідомості дивувались – "як це журналістові можна показати, кому виділено землю, якщо в рішенні ради вказані імена конкретних осіб? А може вони не хочуть, щоб про це всі знали?". Відповідь, звичайно, на це проста – не хочеш, аби про тебе знали, нічого просити у міськради землю чи купувати комунальне майно. А громада право має знати, кому віддали її землю, кому продали її майно. І тепер це, на щастя, закріплено на рівні закону.
Українські журналісти:
– мають вільний доступ до засідань депутатів та їх комісій;
– можуть вільно ознайомлюватися із абсолютною більшістю рішень місцевої влади, у тому числі й із земельними та такими, що регулюють питання розпорядження комунальним майном;
– можуть ознайомлюватися із протоколами проведення засідань сесій та засідань профільних комісій;
– можуть вимагати копії різних документів, що стосуються життєдіяльності свого села, селища, міста, району, області, держави;
– якщо чиновник "морозиться" і не хоче давати коментар журналістові про конкретні дії влади щодо конкретного питання, журналіст може вимагати отримання цієї інформації з допомогою інформаційного запиту. Ну так, доведеться почекати 5 робочих днів, але це краще, ніж взагалі нічого;
– можуть вільно відвідувати місця, де проводяться засідання комітетів з конкурсних торгів щодо закупівель за бюджетні гроші;
– ознайомлюватися з проектом Генплану та самим Генпланом населених пунктів.
Це – неповний перелік того, на що тепер мають право журналісти в рамках виконання свого професійного обов'язку – збирати і розповсюджувати інформацію.
А ще є численні відкриті бази. Наприклад, лише тепер стала публічною інформація про помічників народних депутатів України. Нарешті, на 24-му році Незалежності, ми можемо зайти на сайт парламенту і глянути, хто допомагає працювати нашим обранцям за зарплату, а хто – на громадських засадах. Дикість, але ще до нещодавна у ВРУ тлумачили це як конфіденційну інформацію.
Що треба журналістові найближчим часом?
Наприклад, відкрити доступ до реєстру нерухомості щодо об'єктів, якими володіють чиновники і можновладці всіх рівнів, а також щодо об'єктів, які є у державній або муніципальній власності.
Непогано було б, аби на Кадастровій карті України інформували не лише про конкретні земельні ділянки, а й про нормативно-правові акти, на підставі яких територія перейшла із державної чи муніципальної власності у приватну. А далі журналісти простежать, які конкретні обранці за це проголосували і донесуть цю інформацію до виборця.
Непогано було б, аби на рівні закону органи місцевого самоврядування зобов'язали оприлюднювати інформацію про конкретні голосування конкретного депутата. Як на сайті парламенту. Зараз ця інформація у багатьох ОМС, на жаль, закрита. Взяти до прикладу хоча б Закарпатську обласну раду.
У реєстрі судових рішень наразі закрита інформація щодо імен. Але якщо суд встановив, що людина винна, то чого її ім'я приховувати? Якщо міський голова подає позов на міську раду, яка його звільнила, чого приховувати ім'я цього голови? Якщо людина судиться із міською радою, чому ми не маємо права знати, хто ця людина? Зрештою, якщо судове засідання відкрите, то й вся інформація, відповідно, повинна бути відкритою й у реєстрі судових рішень.
Україна, у порівнянні із нещодавнім минулим, зробила просто величезний крок до публічності. І це неоціненно добре. Бо чим влада публічніша, чим більше реєстрів відкрито, чим більше рішень влади ми бачимо наочно, тим більше на поверхню виповзають ознаки корупційних діянь. А такі є, і їх безліч. Журналісти мусять це бачити, навіть якщо на це закриють очі правоохоронні органи. Якщо корупцію бачить журналіст, дуже зростає шанс, що це побачить громадськість і, нарешті, й правоохоронці. А відтак маємо усі шанси припинити корупційні дії депутатів, чиновників, можновладців. І притягнути їх до конкретної відповідальності.
Ярослав Гулан,
регіональний представник ІМІ
у Закарпатській області