Всьому приходить кінець... Вже майже промайнули п’ять років навчання в університеті. За ці 1825 днів було багато пережито. 1 вересня 2008 року купка незнайомих людей почала своє життя, як група першого курсу відділення журналістики Ужгородського національного університету.
Спочатку було нас двадцять з лишком зелених, ще однією ногою за шкільною партою, а вже іншою – за кафедрою, студентів. До завершення дійшли, звісно, не всі: у когось не склалось з журналістикою, у когось просто з навчанням… Все ж нас зараз на фініші чотирнадцятеро – найстійкіших, рішучих пов’язати своє життя чи то з викладанням у цій сфері, чи то з роботою по спеціальності безпосередньо.
Майже місяць тому ми відсвяткували останнє наше факультетське свято «День філолога» у якості студентів. Рідний факультет вже «офіційно» попрощався з нами і провів у, так би мовити, доросле життя. Це наш другий етап дорослішання, бо ж перший – школа.
Саме тоді я по-справжньому задумалась, що то кінець. Були сльози… Викладачі на це сказали, що зараз рано сумувати, бо попереду ще захист кваліфікаційних робіт і вручення дипломів – ось тоді вже й справді можна буде пустити сльози на волю, бо то ж вже буде жирна точка п’яти років університетського життя.
П’ятий курс – завершальний етап. Тут вже група ділиться на «науковців» та «практиків». Усі разом групою бачились рідко, адже ж у магістрів свої жури, у спеціалістів – свої. Правда, одна дисципліна нас таки зв’язувала і ми бачились раз чи два на тиждень, але це вже не та атмосфера, що була у попередні чотири роки – вже інші інтереси, кола спілкування, кожен сконцентрований на своїх справах.
Ми вже дорослі. На п’ятому курсі вже більшість студентів працевлаштовані. Ну, чи хтось ще десь пробується на роботу – проходить випробувальний термін. Когось робота сама знаходить, а хтось ще визначається чи пов’язувати своє життя зі спеціальністю, яка записана у дипломі, чи пробувати себе в дечому новому, чи поєднувати приємне з корисним, тобто вже набуті знання з новими, вже вивчену спеціальність з якось новою – не схожою і не пов’язаною з першою.
Щодо себе, то у мене зараз двоякий стан, можливо, словесне виснаження. Звісно, нема такого, що я жалкую, що обрала журналістику. Ні! Ніколи не скажу цих слів, бо це моє покликання, це моє! Але я, ніби, вичерпалася у словах… Останнім часом мене все більше цікавлять і ваблять інші форми вираження думок, інші форми матеріалізації слів. Хочеться якогось творчого заняття. Все більше і більше захоплююсь фотомистецтвом і хочу освоїти його на високому рівні. Також і операторське ремесло займає не останнє місце у ряді моїх захоплень. Напевно, це процес пошуку себе… Ох, же ж ця передипломна хандра :)