Сиділа і слухала

Сиділа і слухала

Сиділа і слухала. Вони так голосно між собою говорили, аж сперечалися. Мої думки…

Говорили про мене, сперечалися про мене. Сумували. За мною. Мене не було, вже давно не було. Ще тоді, зустрівши на своїй стежині того Безглуздого, я зрозуміла: мене не буде. Так і сталося. Заради нього я продала душу, вирвала серце, скалічила мову, зломила «я». А він не просив. Та як я могла вчинити інакше?! Щодня приносила нову жертву, котру він нещадно топтав, сміючись мені в безлике обличчя. А я приносила нову. Ось так і залишилася ніким, тінню, плямою, тим, кого навіть не можна назвати створінням. Так і не знайшла себе,а цього найбільше боялася, так і не дочекалася свого полудного, так і не стала царівною своєї долі.

Вони говорили про нього… Та що про нього говорити… Про нього треба співати, про нього треба молитися, клястися. Ех, що вони знають…А от серце знало, і молилося, і співало ніжно-преніжно, світло-пресвітло, солодко, викохано, віддано, омріяно. Співало у безодню, у глибокий яр, у безпросвітну темряву. Не чуючи захвату і гучних оплесків, співало…І перестало. Я вирвала його. А потім я говорила, безперестанку говорила, щиро, хай і недосконало, про наболіле. Але і слова мої з тихим зойком летіли у чорну диру його душі. Я зреклася мови…Трималася із останніх сил, терпіла, мучилася. Думала, що сильна, вистою, збережусь, не збереглась…

ПРОПАЛА. ЗНИКЛА. ВІДЖИЛА. 

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання