З року в рік дівчат переслідує цей страшний-страшний чорний день — Поливаних Понеділок, шоб його.
Ні, коли мені було років 7-10, це було дуже навіть весело. Ми збиралися всією вулицею, чоловік з 20, готували відра, пляшки, запасний одяг і йшли на свою таку дитячу війну. Носилися вулицею, наздоганяли одне одного, іноді хлопці наздоганяли нас. Тоді доводилося йти переодягатися і знову вирушати на барикади. Дорослі не пригадую, щоб були проти. Особливо як погода дозволяла. Бо пам'ятаю були і дощані поливанки Тоді все за всіх виконувала природа. Неактуально поливатися, коли й так мокро.
У школі ситуація стала плачевнішою. Аби поливанки не відбулися, адміністрація тоді ще ЗОШ №1 відключала у туалетах воду. Краще б її залишали, їй богу. У кращому випадку хлопці набирали воду з Ужа, туди ж тягли особливо нещасливих дівчат. Мене якось пронесла ця доля, на втіху. У гірших випадках купляли тоді ще дешеву солодку воду. І поливалися у класі прямо. Були липко і неприємно. А змити її, як розумієте, було нічим, Бо у туалетах воду відключали.
Пригадує один неприємний випадок. Модно тоді було поливатися такими гігантськими шприцами. І от ми стоїмо перед уроком англійської, 45 кабінет, як зараз пам'ятаю. Група дівчат і хлопців. Стоїмо тихо мирно. І тут якась старша талпа, думаю, клас 9-10 ( а я тоді мала бути у 6-7 класі) підходить і чітко так поливає мене з цього шприца. Спеціально. Воно то небагато води і я швидко висохла, але чому та дівчина полила саме мене. Все не можу допетрати.
А потім з'явилися мобільні телефони. Вони здорово підкосили еру поливанок, але не надто. Бо народний звичай не проп'єш, тобто не проговориш по сотовому. Та і перші телефони були такі, що витримували не лиш воду, але і багато всіляких інших випробовувань. Тому тоді це так не відчувалося.
Але наприклад ній двоюрідний брат якось мав нещастя на поливанки проїжджати якимось селом. Вийшов з авто, аби не говорити за кермом. Так місцеві “леді” з обох сторін відразу підбігли і обілляли його з відер. Телефон, звісно, здох. Якось не зафіксувала у пам'яті, чи вдалося його відсушити тоді.
Йшов час і прогрес не стояв на місці. Смартфони, цифрові фотоапарати, потім дзеркалки, планшети, ноутбуки, MP-3 плеєри, читалки. Все це виникало, ставало доступним, захоплювало наше життя. Оселялося у сумках і рюкзаках. Отут і виникла небезпека.
На минулі поливанки я традиційно навідалася до мами. Прийняла гостей, перемила посуд, отримала свій пакунок продуктів і з тим добром вже сильно пообіді спокійно пішла на зупинку. Чого спокійно? БО я все забуваю про Поливанки. Так от стою я вся така напакована і чекаю маршрутку, Тут якісь рогулі зупиняються на якійсь задрипаній машині, чорній і тонованій вщент, відкривають дверці, поливають мене і їдуть! Мій плеєр зі зрозумілих причин вирубується, сітки мокрі і це, власне, більша проблема. Я то висохла. Плеєр вдалося висушити і оживити, але нервів було не в міру.
Цьогоріч я знову забула про поливанки. Відіспалася вдома, посиділа за комп'ютером, подивилася відяшки, трохи кімнату привела до ладу ну і зібралася на день народження до хресни. Як не дивно, мені вдалося дійти до зупинки і навіть до квіткового магазину, де я настільки офігіла від цін, що точно не думала про якісь там народні звичаї. Ну і по поверненню на автобусну зупинку мене чекав неприємний випадок. Підбігають якісь 13-14 річні пуцьвіріньки і обливають мені спину. Добре, рюкзак у руках тримала. З фотоапаратом і двома телефонами. Ну, думаю, біда. Забула про “свято”. Зараз перемотаю техніку кофтою і буде ОК. Відходжу, значить, вбік, відкриваю рюкзак і починаю ритися у ньому. Але мої “карателі”, як виявилося, не вспокоїлися. Підходять і ззаду такі мені пів-пляшки на голову виливають. І тут... Розумієте, у дівчат іноді бувають погані періоди в житті. Коли дратує навіть інтонація коханого. І просто хочеться когось убити... Ну і повертаючись на нашу зупинку. Не вдаючись у деталі, малий дістав три рази у челюсть. Хвилюватися нема чого, бо біцепси я лише недавно почала качати та і битися мене ніхто толком не вчив. Обійшлося моральною травмою і захопленими дідусями на лавичці: “Айбо файно му дала”. Ну і третій раз мене не полили, зате було соромно.
Востаннє так було, коли років у 10 побилися з місцевим хлопчиком, Навіть не згадаю за що. Та і билися радше на жарт. Але мені було якось так дико незручно за свої дії. Я відтоді ні на кого руку не підіймала. І тут таке. Теоретично я все знала, що можу і загризти за свою техніку, але щоб на практиці, то не було приводів.
Останній рік нам дуже добре показав, що конфлікт фізичний мало що вирішує, а якщо і так, то йдеться вже про пролиту кров. Я це, в принципі, зрозуміла ще тоді, у 10 років. І саме тому нікого не била. Тим більше, що словом можна бити більш ефективно. А можна ним же і домовитися, загладити конфлікт.
Але я віддалилася від головної теми. Головний меседж такий, що іноді народні звичаї відживають себе, стають архаїзмом. У нашому випадку ще й шкідливим. Я не проти, щоб люди поливалися. Як тоді у дитинстві, коли всі учасники забави знали, на що вони йшли. Але якщо людина поливає зовсім незнайому їй... Що ж, у відповідь на агресію варто очікувати агресію. Це як перше квітня - не всі розуміють жарти. Я от з водою жарти не розумію, хоча і усвідомлюю, що це лише забавка. А прийняти не можу. Бо мені цінні мої речі. І хто б платив мені, якби вони зіпсувалися? Але народні звичаї так просто не зміниш. Я лиш радію, що ми не у Львові. І буду вдячна, якщо на наступний Поливаний Понеділок хтось пришле мені СМС з нагадуванням про нього...