Присвячую моєму Храму – церкві на Цегольнянській
Стою посеред храму… Молюся про своє… Часом від молитов відволікає малий син: щось просить, ходить, питає…
Поступово розумію, що сюди приходять через велику віру, або з великого відчаю… Якось непомітно настає в житті той час, коли усвідомлюєш власну минущість, неспроможності керувати своїм життям. Так, я планую його, маю мету і йду до неї. Але по великому рахунку, все залежить від Вищих Сил, котрі раптом втручаються і ти борсаєшся, немов щеня, яке раптово впало в крижану воду… Борсаєшся щосили, бо ж час невблаганний – не встигнеш виплисти, тут тобі і кінець. Інколи, в прямому сенсі слова…
Молюся щиро… Моє повернення до храму спричинено розумінням тієї особливості, що саме слід просити в Господа… Це - здоров’я і Божого Благословення… Раніше просила удачі, мудрості, сили, терпіння… З усмішкою згадую про це…
Нарешті роздивляюся навколо… Людей більшає… Приходять чоловіки і жінки різного віку… Більшість занурені в себе: щиро моляться до ликів святих і Богородиці… Є ті, котрі впізнаються, я б сказала, церковні «тусовщики». Здебільшого – це старші жінки, яких об’єднав храм з усіма законами його життя…
Виходжу… Мені захочеться прийти ще раз… Минаю довгу чергу за свічками біля входу-виходу… На душі легшає… Кидаю монетку каліці біля сходів… На нього зачудовано дивиться мій малюк… Крокуємо далі, до світської суєти… Завжди відчувала, що десь є мій храм: близький моїй змученій душі…