Глибока старість… Вона приходить до людей, вибраних нею самою. Час іде в зворотному напрямку – до нуля. Всі прожиті роки кудись зникають, весь досвід і мудрість стають зовсім непридатними. Глибока старість безпорадна, квола. Тут життя повільно тече по венах, а смерть, ніби, забула про свій обов’язок…
Стара бабця сидить на ослінчику під майже такою ж старою хатою. Сидить тихо і зовсім непомітно для оточуючих. Згорблена, скоцюрблена фігурка цупко тримається за сьогоднішній день, бо ж завтра може і не настати. Погляд вицвілих очей виказує байдужість до світу з його суєтою суєт. Вона схожа на старий опеньок, що давно виконав свою місію в житті і тепер тихо перетворюється в тлін. Старенька приросла до цього світу, до своєї хати, про яку колись дбала, в якій лунав голосний дитячий сміх. Але тепер потребує самоти. Глибока старість поглинає поволі. Відхід у інший вимір відбувається тихо, без зайвого галасу і метушні.
Завтра може не настати. Разом з нею зникне цілий всесвіт. Вона залишить себе в серці онуки спогадами про ті часи, коли їм було добре вдвох.
Саме так ми продовжуємо себе в нащадках, так залишаємо пам’ять по собі. Мене огортає сум…. Виявляється він може бути схожий на любов, коли любити вже нема кого.
Присвячую моїй старенькій бабці Юлії.
Із збірки "Online покоління"
Подібні матеріали читайте на сайті www.bratasyuk.com