Після 19 годин в потязі «Ужгород – Одеса» південь України я зустріла сонячною погодою.
Перше що зробила фотку вокзалу.
Віддзвонилася мамі, то святе. Тільки от дилема, як доїхати до готелю? Гугл-карти сказали сісти на 245 маршрутку. Так я недовго думаючи, знайшла скупчення людей, то й була зупинка. Через кілька хвилин під’їхав очікуваний маршрут, і зразу відмінність від Ужгороду: в Одесі платять за проїзд, коли виходять.
У маршрутці вільного місця не було, але мені поступився місцем молодий хлопець, вдячна. Щоб не пропустити свою зупинку, відкрила гугл-карти, і зрозуміла, що їдемо ми зовсім в протилежну сторону. Через 40 хв водій сказав: «Конечная! Девушка, выходим!». Запиталася в нього як доїхати до мого готелю, водій відправив мене на потрібну маршрутку.
Поки їхала до місця призначення встигла роздивитися півміста, бо їхати близько години. Відверто в той момент, місто мені здалося досить похмурим і сірим, навіть не дивлячись на сонячний день. І на щастя в мене були ще три дні, щоб переконатися у протилежному. Дякувати, Всевишньому, це було моє останнє «спілкування» із громадським транспортом Одеси.
І ось після майже двох годинної «подорожі» в м’якокажучи не надто приємному громадському транспорті, я зайшла в свій номер. Але відпочивати і не збиралася. Треба ж побачити море, і найголовніше поїсти, бо на годиннику вже п’ята вечора, а все що я з’їла того дня, були два яблука і банан, а це для мене, як для людини, яка досить слідкує за раціоном, було відверто кажучи, не приємно.
Після майже півтори годинних зборів, я привела себе в належний вигляд, вийшла в місто, де в мене вже була запланована зустріч із старим знайомим, який розділяв моє бажання - наповнити шлунок. Зайшли в затишне кафе, хотілося бургера і пива. Замовила салат і каву. Я ж за здоровий спосіб життя.
Під час «трапези», сказала, що хочу до моря. Пішли до моря.
Спускалися по відомих Потьомкінських сходах, перерахувала сходинки, їх там рівно 192. Море чисте і спокійне. Зробила близько 100 фотографій, виставила в Інстаграм одну.
Знайомий запропонував поїхати в тактильний зоопарк. Поїхали. Пообнімала єнота, познайомилася із лемуром (той, що король Джуліан із Мадагаскару), погодували дикобразів, вони виявилися дуже дружелюбними. На весь зоопарк бекав баран, для мене не дивно, я з села.
Все ж стало сумно і шкода тваринок, бо їх тримають в неволі.
Захотіла спати, поїхала в готель.
Бо зранку багато справ, не гуляти ж я приїхала в Одесу. Але і це теж. Але це не головне
Далі буде… Але це не точно.