Мабуть, усі захоплюючі історії починаються словами «колись давно»; у моєї буде трішки інший старт, та сподіваюсь, виявиться вона не менш цікавою. Ще з народження я приносила всім букети турбот. Ще б пак! Тоді як усі тьоті і дядечки, щоб поніжити свої тільця і пивні животи на сонці, поринали з головою у відпустку, моя мама засмагала у пологовому будинку. Як ви вже здогадались, я народилась в спекотну літню пору.
Я росла щасливою дитиною. У мене все було правильно: рожеві туфельки, молочне плаття і милий бантик у кучерях волосся. В дитсадок мене віддали рано, аж надто я вдома набридала. Ой, леле, якого джазу я задавала вихователькам в садку! «Та принаймні вони за це хоча б отримували гроші»,- завжди думалось моїй малій голівці і я ані на крихту не ставала чемною. В туалеті ,повірте, вчорашні малюки в пелюшках пліткують не гірше дорослих тьоть із маминих серіалів. Я часто чула як діти обговорюють мої платтячка та нові браслети . Я думала, що дівчатка захоплюються моїми речами і завжди давала їх поносити. Але вони ніколи їх не повертали, а я, мабуть, соромилась просити віддати.
Так, здавалось, на той час у мене було все: купа платтячок, колечок на тендітних пальчиках і навіть подушка в горошок у спальній кімнаті садку. Такої подушки не було ні в кого; хоча, може, це була проста випадковість. Було все, але бракувало найдорожчого: батьків. У мами на першому плані були завжди зуби хворих пацієнтів. Вона була і є чудовою мамою, та при цьому відмінним стоматологом, а в тата ліниві учні, що протирали свої штані у школі і зовсім не шаленіли від історії.
Сподіваюсь, ви хоч трошки собі уявили мене, навіть якщо вам це й не дуже потрібно.
Це був незвичайний ранок. Все навколо було, немов у казці: дерева схиляли свої невбрані гілляки від снігу, смерічки в горах іскрились, як намальовані.Сніг рипів під ногами точнісінько так, як мій татко хрумтить з апетитом мамині шедеври. І доки я розглядала оце зимове диво, мороз, не покладаючи рук, нещадно щипав моє юне личко. Егеж, забарвленню моїх щік могли б позаздрити найвідоміші бренди виробників рум’ян.
Ну ось, рано-вранці за 100 метрів до садка я ще тримаю татову руку, він поправляє мені шапочку, що впала майже на очі, і нагадує, щоб я була чемна. Я віддано кивнула, і почимчикувала. Як я вже казала це був незвичайний день, день перед Миколаєм. На сніданок замість вівсянки, яка часто-густо нагадувала шмарклі Хобіта із фільму «Гаррі Поттер»нам подали пряники з молоком. Вдень ми багато грались, ліпили з пластиліну. Та якби все було так ідеально, дітей би не брали до школи і всі залишались би в садку: з іграшками і горщиками для різних потреб, перепрошую. Тож спати нам все ж після обіду таки довелось.
Перед сном ми всі дружно, по-братському йшли твіксами до зручностей. Хтось в туалеті псував туалетну бумагу, дехто дегустував рідке мило, а я стояла в куточку й чекала своєї черги. І навіщо я тільки зранку помила вуха. Досі картала себе за цей необдуманий, здавалось, необхідній особистій гігієні, вчинок. Діти розмовляли про Св.Миколая і я просто не могла не вслухатись. Вони не жаліли бридких слів свої старших братів і сестер і достеменно все передали: Його не існує.
Я не описуватиму своїх почуттів на той час, всі прекрасно пам’ятають те дике відчуття. Це мов ти все життя любив кіндер-сюрприз. Ти пам’ятаєш його смак, навіть запах шоколаду і впевнений на 100 %, що всередині на тебе чекає іграшка. І тут, в якийсь момент, тебе переконують , що його не існує, все це вигадано і ти його ніколи не куштував. Напевно, моїй дитячій психіці настав би гаплик, якби не вихователька, яка витирала мої крокодилячі сльози і намагалась заспокоїти. «Миколай існує!
А діти жорстокі і підлі створіння, я більше ніколи не даватиму дівчаткам носити мої !браслети, а хлопчикам не дозволю хапати мене за кучері!»,-думала я. Та згодом моє серце пом’яклоі я про це майже забула.
Як правило, з дитсадка нас забирали о шостій. Та цього разу майже всі дітки вже о четвертій гріли дупки на у себе на диванах. Всі, окрім мене. Мене не просто не забрали вчасно, мене взагалі забули забрати. Я розумію, що в сестри можливо чергова серія «Баффі – переможниця вампірів», у мами – зуби, а в тата-учні. Все це я монотонно розказувала вихователькам. Мій ротик, мабуть, розмовляв би далі, якби не якийсь дивний випадок із сумним, та все ж хеппі-ендом. Коли я вдягалась, то прикриваючи шафку, присіла під нею, щоб натягти чобітки. В цей момент дверцята впали прямо на мене, а далі я нічого непам’ятаю.
Ні, ви що? Я не померла. Більше того, я це не вигадала. Подальші подробиці вже з уст Іти Іванівни (насправді її звали Ріта, але дітки так любили дражнити тих, хто не вимовляв букву «р», що вихователька вирішила пожертвувати своїм іменем, в ім’я спасіння кучерявої душі).
- Наша С’ю наймиліша дівчинка на світі (вона так завжди казала , коли приходила мама, щоб підлеститись)!. Я залишилась з нею, і обіцяла доставити додому; батьки, напевно, знов передивились «Сам удома» і забули про дитя. Мала одягалась, а я складала іграшки. Аж ось почула страшний звук. Я перелякалась, кинулась в коридор, а з-під дверцят шафи виглядало тільки волоссячко. Я молила Бога, щоб вона була жива, бо я собі б ніколи не пробачила, але тут голос янголяти прошепотів: «Мені не боляче, тільки дуже важ…»Вона заплющила очі і відкрила їх тільки в лікарні. Поруч плакала мама, тато не показуючи тремтіння рук,ховав перевірені зошити учнів, а дитя запитало тільки про одне: «А Миколай існує?»
«Та який Миколай , коли тут таке!» - суворо пробурмотів тато. Маленька залилась слізками і мовчала аж до приходу лікаря.
Що ж, я обійшлась легким переляком і важким гіпсом на правій ніжці. Лікар сказав, що янародилась в сорочці і постійно називав мене невісткою( що воно таке я не знала, та це, мабуть, справа в тому , що його син вже вчився в першому класі). Та приймати його руку і серце я ще не була готова; гіпс мені обіцяли не знімати аж місяць. Того вечора в мій чобіток правої ніжки ні тато, ні мама не поклали мандаринок. Я їм це заборонила. Але мені приснився сон, в якому ангел сказав: «Віра, це те, що тримає нас у світі. Вір, дитино, у диво. І ти сама станеш ним. Відпусти образу і тоді твоє серце наповниться любов’ю». І це справді так: я жива,а поруч батьки і кумедний лікар. У душі щастя, а в думках віра у диво.
Я обійняла маму і поцілувала татка. Вони на санках відвезли мене додому. Вдома сестричка вбирала ялинку, а на підвіконні були купа ласощів, фломастерів і нова «Барбі». Це не мама з татом, це диво! Виховательки щотижня провідували мене, приносили шоколадних дідів морозів, але Лисичку на новорічному вечорі я так і не зіграла.
Зараз я вже не мала, але й не така давня, щоб говорити із сумом про це. Та досі свято вірю в дива, які стаються саме напередодні новорічної ночі. Вірте і хай ваша віра буде справжньою. З наступаючими святами!