Коли до безодні залишається лише пару слів, я згадую тебе. Ні, пригадую, бо не згадаю вже ніколи. Прогадую твій чистий мужчинний силует і завжди зімкнуті вуста. Ти мало говорив. Зате кожне слово твоє було гучнішим за сотні децибел, за ультразвук.
Ти просто дивився. Пригадую той погляд. То була манна небесна, то були всі дари світу цього для однієї лише мене. Тепер можу сказати точно: я тебе кохала. Це кохання могло б стати приводом для Світової війни, горіла б знову Троя, почався б знов потоп. Я вже побудувала Тадж-Махал, звела сади Семіраміди, лише мої сади були для тебе. Я обіцяла, що не покину тебе… ніколи-ніколи… А ти мовчав. Я грозилася, що вб’ю кожного, хто стане нам на заваді. Я ненавиділа твоїх колишніх, бо через них ти так довго до мене йшов. А ти мовчав. Я мріяла про нашу сім’ю, я малювала сімейні портрети, придумувала дітям імена. А ти мовчав. Я ніколи не казала тобі, що кохаю. І ти мовчав?! Пішов. Я молилася за тебе щохвилини, просила для тебе всього того, що раніше просила для себе, всі сили свої подумки віддавала тобі. Я марніла. Та байдуже. Став чорно-білим сімейний портрет, засохли Семірамидині сади і впав мій Тадж-Махал. Вона, напевно, говорить тобі « Я кохаю»… Щиро радію за вас. А мені вже вкотре до безодні пару слів. І завжди рятуєш мене ти. Звідкись прилітаєш, обіймаєш, цілуєш і повертаєшся до неї. І я залишаюся. Не розумію тільки для чого. Саме в безодні місце моєму бездонному коханню. Ще пару безглуздих слів… Дивно, чомусь відчуваю твою присутність, ось руки твої беруть мене за плечі, а ти, завжди мовчазний, кажеш «не треба». Ну як не треба, що ж я тут сама робитиму?!!! Для кого я тут? Чую: «Для мене». Ех, милий мій, якби ж то для тебе… «Саме для мене, лише для мене». Ти знову повертаєш мене із безодні. Але силует твій справжній і знову всі дари світу лише для мене…