Не знаю, але якими б яскравими не були святкові вогні, для мене у таких закладах завжди чорно-біло. І не кажіть про щастя у дитячих очах, про іграшки і солодкі подарунки, про веселі ігри, пісні й танці. Душа дитяча настільки глибока, що може на самому вершечку тримати радість, а всередині – пам’ять. У чорно-білих тонах.
У мене завжди виникало враження, що діти, які відрізняються від інших нещасливістю своєї долі, дуже добре все розуміють. Навіть маленькі. Вони знають, де знаходяться, знають, чим, як правило, таке перебування закінчується і вдають, ніби вірять в чудеса. А, може, й вірять… Не знаю. Але сприймають все далеко не так яскраво, як ми собі це уявляємо.
Усі звикли, що під Новий рік і Різдво прийнято дарувати подарунки. І чомусь саме перед святами ми згадуємо про тих, у кого доля забрала набагато більше, ніж можна подарувати за все життя. Якраз перед святами. Може, тому, що самим страшенно хочеться відчути обійми рідних людей, хочеться спокою душевного і тихої або кричущої на весь світ радості, хочеться добра і відчуття надійності, затишку й міцної дружньої руки. Думаємо, ніби наші подарунки тим діткам замінять оце все. Думаємо, ніби страшенно їм допомогли і зробили щось таке, ну таке… Добре, чи що? Насправді просто самоутвердились у чуйності й здатності відчувати чужий біль. І виконали власну потребу в «творінні добра». Самі собі придумали казку і поділились нею з іншими. На деякий час. Вірніше, – не більше, як на кілька годин.
Лукавство, так? Перед дітьми і перед собою. Тут стикаються поняття «добро» і «жорстокість». Чому? Бо приходимо сюди з добрими намірами, з добрими відчуттями і почуттями в душі, з доброю усмішкою і добрими дружніми обіймами. А йдемо з жорстокими обіцянками про віру в чудеса.
На новорічно-різдвяні свята дитячі будинки, інтернати просто завалені купою подарунків. Приходять і міліонери, і студенти: всім хочеться відчути оте солодке «творіння добра». Але не всі його приймають.
Одного разу в притулку мені сказав хлопчик: «І що? Я не радий подарункам. Вони мені не потрібні. Іграшки і солодощі не замінять щастя. Ви приїхали і поїдете. А ми тут. І нічого не зміниться».
Добро, кажете? А-а-а, новорічне чудо? Чи щасливі очі дітей?!
На мене можуть накинутися соціальні працівники з докорами про антиволонтерську діяльність, бездушність і згущування фарб. Але реальність не сховаєш. Система не діє і нікого не рятує.
Приносьте дітям подарунки. Але проводьте з ними час. Хоч інколи. Хоч трохи. Я впевнена, що це також короткочасна анестезія. І вона не лікує. Просто знайте, що отакі маленькі зустрічі є для тих діток іскорками. Іскорками віри в себе. Іскорками від згасаючого бенгальського вогника…
P.S.: І свята закінчились, і радості нема. А дитячі долі… так біжать кудись!.. Так біжать! Чи то котяться в прірву в обнімку з дитинством?! Ні, вони просто втікають від майбутнього.
