Двері старого будинку міцно тримаються в старій стіні. Зморшки тріщин вкрили їх поверхню. Фарба вицвіла і вже важко зрозуміти, якого кольору вона колись була. Груба стара ручка матовим блиском потемнілого металу береже дотики рук багатьох поколінь. Вона пам’ятає руки малечі, яка дострибувала, щоб в підскоку звиснути на ній і відчинити двері. Впевнені руки молоді відчиняли її одним притиском, а старечі тремтячі руки мусіли навалитися всією вагою, щоб замок піддався тиску і двері впустили чи випустили пожильців.
Двері пам’ятали різні часи. Бувало, їх фарбували дорогою фарбою, гарно змащували завіси. Тоді вони весело дивилися на вулицю, пишаючись господарями.
Та якось життя дверей стало спокійнішим. Мало хто стукав до них, рідко хто заходив. Чи то від смутку за минулим, чи через відчуття непотрібності двері стали чимдалі рипіти голосніше, ручка потемніла, а фарба облізла, оголивши старече дерев'яне тіло. Та все ж, двері продовжують берегти життя господарів від стороннього ока, ховають сімейні таємниці, ділять час на сьогодні і вчора.
Двері старого будинку бережуть пам'ять поколінь, яких вже давно немає. Як довгожитель, який пережив всіх своїх однолітків, двері дивляться на світ полупленими боками. Вони залишаться тут доти, поки стоятимуть стіни такого ж старого будинку.
Із збірки "Online-покоління", інтернетресурс: www.bratasyuk.com