У грудні на Закарпатті, серед іншого, запам’яталися дві події у медіа-просторі – можливе закриття державного телеканалу «Тиса-1» і потенційне закриття комунальної газети «Ужгород».
Ці факти наводять на «енні» і уже вічні для України запитання – чи потрібні нам зараз державні і комунальні ЗМІ?
Про телебачення навіть людині, яка не є професійним телевізійником, відомо: утримання телеканалу є дуже дорогим задоволенням. Чи може це собі дозволити держава? Може. Питання – навіщо?
Навіщо державі фінансувати державні обласні ТРК, якщо вони не є прибутковими? За всіх «президентів-папередніків» державні обласні ТРК як раз слугували для того, аби голови облдержадміністрацій та державні службовці мали майданчик для ретрансляції позиції влади. Аби ми усі добре знали, що Президент України та прем’єр-міністр – один краще одного. А опозиція, то «козли, які заважають жити». Втім зараз інші часи. Й політичні, й економічні.
Обласні ТРК, безперечно, потрібні – аби виробляти контент, що цікавий і актуальний в межах конкретного регіону (особливо – якщо приватні ТРК є конкретно заангажованими). Однак для цього зовсім не потрібно утримувати той штат людей, який зараз у розпорядженні обласних ТРК. Якщо обласні ТРК мають у своєму активі власні телеканали, будь ласка – працюйте. Але утримувати ці канали – аж ніяк не за рахунок платників податків. Принаймні зараз не той час, щоб на це витрачалися бюджетні суми із кількома нулями. Не може обласна ТРК утримувати канал? Значить тоді саме життя показує, що насправді цей канал ТРК не потрібен.
Інше питання – доля частоти, на якій працював державний телеканал. Її, без сумніву, треба зберегти для корисних суспільству цілей. Тобто, не проводити банальний продаж, а, наприклад, створити ресурс, де б показували свій медіапродукт ті ж регіональні державні ТРК по черзі. Втім варіантів ККД використання частоти безліч, це – окрема тема для окремих дискусій.
Друковані комунальні ЗМІ – вагомий тягар на плечах місцевих бюджетів. Втім багатьом органам місцевого самоврядування бюджетних грошей на утримання таких ЗМІ не шкода – ну а де ще про себе чиновники читатимуть тільки хорошу інформацію?
Не можна випускати у світ газети, де тільки хороша інформація про чиновників. Завдання місцевої влади забезпечувати нормальну життєдіяльність для своєї громади на своїй території. Платити за виробництво контенту у муніципальному ЗМІ – ну це вже ніяк не завдання, яке має вирішуватися коштом платників податків.
Подейкують, міський голова Ужгорода особисто вичитує кожен номер газети «Ужгород». Так, це дико, так, це – майже цензура. То чого люди повинні читати газету, шеф-редактором якої є міський голова?
Для чого виробляти обласну газету, яка інформує, де, коли і з ким зустрічалися голови ОДА та облради?
Для чого жителям районів читати газету, де розповідається про наради голів РДА і райрад?
Наскільки така інформація цікава, актуальна і чи потрібна вона взагалі для масового розповсюдження? Відповідь на це питання може дати ринок, коли муніципальні ЗМІ підуть у вільне плавання.
Жодних дотацій з бюджету. Символічна оренда за приміщення та передача майна редакцій у власність цих же редакцій – ось і все, чим може і повинна допомогти місцева влада таким ЗМІ.
Чи наважаться в Україні на кроки поетапного закриття дотаційних державних і муніципальних ЗМІ? Все залежатиме від того, чи у вищих кабінетах подолають велику спокусу тримати СЛОВО під надійним контролем. Влада 2005-2010 років таку спокусу не подолала. Влада 2010-2014 років цього і не прагнула. Тепер час подумати над цим знову, подумати, що називається, по-новому.
Ярослав Гулан,
регіональний представник ІМІ В Закарпатській області