Аліса Чернецька -- з Краматорська. Коли почалася повномасштабна війна, дівчина вчилася на третьому курсі у Слов’янську. За два тижні до 24 лютого 2022 р. їй зробили операцію, тому зразу кудись виїжджати було складно. Батьки залишалися у Краматорську, згодом виїхали і вони. Ми познайомилися з цією приємною світловолосою дівчиною у центрі «Неємія», де вона працює вчителькою молодших класів, Аліса розповіла, як опинилася на Закарпатті і як вкотре кардинально змінилося її життя.
«Я не їхала також додому тому, що було дуже небезпечно, крім того, житло було біля аеропорту, а батьки жили в центрі міста. Так я залишалася у гуртожитку в Слов’янську, майже одна на восьмому поверсі, - згадує Аліса. - Коли вже батьки приїхали в Ужгород із трьома сестрами через деякий час вони вже таки змусили мене приїхати. З часу операції вже пройшов місяць, я зібрала мінімум своїх речей і сіла на потяг. Їхали із зупинками, чекали, поки обстріли стихнуть. Коли я їхала сюди, взагалі не знала куди їду. Батьки вибрали Ужгород, щоб якнайдалі, вони теж так сіли і доїхали до кінцевої. Там їх зустріли волонтери, спочатку в одне місце поселили, потім вони вже потрапили сюди (в «Неємію).
Якщо чесно, я не дуже знала, що в нас є таке місто Ужгород. Десь чула. На західній Україні була у Чернівцях коли почалася війна, ще в 2014-му році. Багато дітей з Краматорська вивезли, я деякий час жила у Чернівцях. Мені було ще 14 років, так нас ніби ховали від війни. Потім стало більш спокійніше, я повернулася, але взимку був обстріл, під який я потрапила і потребувала повного часу на реабілітацію. Саме у той день, коли я під нього потрапила. у мене почалися, не те що якісь розлади, а реакція на ті звуки, коли летить ракета. Якщо я їх чую, мені просто відмовляє тіло, мозок, у мене паніка. До цього часу».
Аліса – найстарша з прийомних доньок у своїх батьків, вже перебуваючи в Ужгороді, родина удочерила ще двох дівчат з притулку. Зраз дітей шестеро. «Мені років було сім, мене взяли з міста Бахмут. – каже Аліса. – Така подорож по Україні, в таких різних умовах. Мені подобається в Ужгороді. Може через те, що я тут потрібна, мені є місце. Знаєте, я уявлялася завжди, що буду працювати в своїй школі, де вчилась. Ми коли шукали мені житло, дивилися, щоб садочок чи школа були, все таке. Я думала, що так і постійно буде, все життя. Але сталося по-іншому, тому тут у мене інші можливості, я самостійніша. Не знаю, як буде далі, я дуже подорослішала за ці два з половиною роки».
Спочатку вся родина жила у притулку «Неємії», згодом батьки з сестрами відселилися, знімають житло окремо. Аліса залишилася.
«Ужгород - це місто, де я змогла реалізувати себе, почати жити. Я тільки закінчила третій курс, працювала тут в «Неємії» в кафе, по господарській частині допомагала, всі щось робили. Потім мене помітили і я тут залишилася працювати на постійній основі, вчителькою продовженого дня у школі центру. Я закінчила бакалаврат, є вчителькою початкових класів. Вже в Ужгороді вступила в магістратуру УжНУ, мені оплатили навчання, мені досі допомагають. Керівництво вирішило, що я вже готова вести дітей і вже з цього року мене поставили класним керівником другого класу».
Аліса каже, що взагалі не очікувала залишатися на Закарпатті. Вірила, як і багато-хто: «два тижні» і можна буде повертатися. Проте доля вирішила інакше, мабуть, як і тоді, коли дівчина маленькою знайшла свою родину.
Ірина Бреза для zaholovok.com.ua