Нещодавно слухач радіо «Єден», а відповідно мій приятель Василь Чопей попросив зробити список фільмів які за моєю думкою вартують перегляду. Це приємне прохання бо по перше твій смак цінують, а по друге є певна радість від того, що від тебе може бути якась користь, бодай для однієї людини. Одразу зауважу, що є противником різного роду рейтингів бо їх складають якісь люди… незрозуміло які причини у них були дивитись те чи інше кіно, і чому вони йому поставили конкретну оцінку яка може візуально мати переконливий характер. В моєму житті фільми і книги починають з’являтись випадково і в цьому бачу навіть певну логічність. Щось чіпляється за інше, звідкись приходить і лишається у голові. Здається джерел фільмів і книг має бути багато, так цікавіше. Щось почув у лекції філософа Володимира Філоненка, щось від приятеля, щось на телебачення Торонто у Аліни і все ліпиться у великий ком. Ясна річ на щось стабільно чекаєш – будь-який новий Лантімоса чи учасників Канн.
1.«Жінка у пісках» (1964) реж: Хіросі Тесігахара. Фільм знятий за одноіменним романом японського письменника Кобо Абе. Це екзистенційна притча про людину яка в один день опиняється у зовсім новому світі з якого важко повернутись до минулого життя. Щось в дусі «Процесу» Франца Кафки. Головний герой мешканець Токіо вибирається далеко за місто з метою досліджувати життя комах, але запізнюється на останній автобус і не знає де заночувати, адже навколо нічого окрім пісків і моря. Незабаром він зустрічає місцевих мешканців які пропонують йому заночувати у жінки яка має будинок на дні великої ями. До нього треба спускатись по канатній драбині. Чоловік погоджується, а зранку бачить що драбину забрали і повернутись на гору неможливо. Жінка постійно працює з піском який тільки прибуває через піщані бурі. Цей пісок сиплеться звідусіль, він скрипить на зубах, осідає в чай і здається, що немає від нього порятунку. В таких умовах можна було б з’їхати з глузду та чоловік починає пошуки себе у новому житті і маленькими кроками іде до загального спокою. Деякі його повсякденні відкриття показують, що життя триває і воно прекрасне навіть у нових умовах, зокрема це проявляється у створенні колодязя звідки можна брати питну воду з того самого піску.
Це кіно на фейсбуку згадав Коля Сюсько. Він був на якомусь кінофестивалі в Європі здається і написав, що у програмі нема нічого такого щоб зачепило за душу як наприклад стрічка «Жінка у пісках». Мене це зацікавило і я вирішив глянути. Погоджуюсь, що робота дуже потужна. Якщо почитати критику то в ній знайдеться і опис двух культурних світів Заходу та Сходу. Та навіть на мікрокосмічному рівні, це кіно нагадує деякі моменти з життя кожного з нас коли ми опиняємось у важкому становищі. Цікаво, що зараз я читаю книгу Харукі Муракамі «Хроніки механічного птаха» в якій також є місце для колодязя як метафорі вічного пошуку справжнього себе. Треба залізти на саме дно аби зрозуміти де ти є і хто ти є.
2. «Чудодійниця» мабуть, краще мовою оригіналу «Miracle worker» (1962) реж: Артур Пенн. Мабуть побачивши у моєму списку фільмів чергове кіно з 60-х ви вважатимете мене дідом, і ваша рація так воно і є, хоча мені тільки 40) Насправді не мою провина, що раніше вміли знімати потужніше. Артур Пенн між іншим ще й режисер вічної класики американського екшну «Бонні і Клайд». Проте «Чудодійниця» зовсім іншого штибу кіно, і одразу зауважу по справжньому важке, драматичне, а відповідно життєве. Це історія про родину у якій народилась глухоніма і до того ж сліпа дівчинка. Величезна біда яка з роками стає тільки гіршою адже дівчинка зростає, а виховання ніякого не має. Їй дозволяють все – їсти руками з тарілок, кричати, ходити брудною і ідуть на зустріч у всіх питаннях. Батькам важко і вони дійшли висновку, що було б добре запросити якусь вчительку яка могла б дивитись за дитиною. Таку вони знаходять далеко у школі для сліпих. Вчителька Енн знає мову жестів, а також має власний досвід виховання у спеціалізованій школі інтернаті. Вона приїздить до сімейства Келлерів аби працювати з Хелен яка ніяк не хоче йти на контакт.
Вчителька береться за виховання дитини в повній мірі, просить батьків не втручатись у справи навчального процесу хоча часом це здається не просто. Всн починається з мови жестів та принципу «кнут-пряник», але дуже швидко переходить у суцільний хаос - бійки, скандали, розкидана їжа, биті тарілки і багато буйства і ненависті доводиться терпіти на собі вчительці аби навчити чомусь малу бунтарку. Найбільшою проблемою у вихованні є момент як пояснити дитині для чого вона тут і що відбувається навколо, що таке сім’я? Так, це кіно вибиває сльозу з вас, якщо ви не камінь. Воно чорно-біле і досить камерне, всі події відбуваються в закритих локаціях, все тримається на грі двох жінок, які отримали заслужені Оскари після прем’єри. Ця історія має біографічне підґрунтя адже екранізована за книгою сліпоглухонімої жінки Хелен Келлер «Історія мого життя». Це кіно гарний посібник для вчителів та вихователів, а відповідно для всіх у кого є діти.
3. «Едем» (2024) реж: Рон Говард та «Всередині я танцюю» (2004) реж: Дамієн О’доннелл. Ставлю ці два фільми поруч, бо по перше це останні картини які я дивився нещодавно, а ще тому, що вони міцно об’єднані однією темою – «наскільки ми самодостатні»? Ідея самодостатньості звучить як книга про можливість добитись успіху швидко і назавжди. Але життя показує, що люди не досконалі, а часом і зовсім не можуть без допомоги інших. І це видно у обидвох роботах. «Всередині я танцюю» надзвичайно вражаюча трагікомедія про дружбу двох хлопців прикутих до інвалідних візочків. Їхні діагнози різні – але проблема спільна. Рорі – панк та бунтівник, який знав кохання дівчат і алкоголь, але хвороба зробила з нього неактивну людину. Майкл має вид паралічу який не дозволяє йому зрозуміло висловлюватись і ходити, але він все чудово розуміє. З того дня як Майкл побачив Рорі він постійно до нього тягнувся, бо Рорі дуже веселий і виходить за якісь цікаві межі, голосно слухає рок музику, має зачіску як не у всіх.
Разом вони тікають з під нагляджу сестричок і їдуть на своїх візках у найближчий паб аби випити алкоголь і знімати дівчат, вони опиняються на дискотеці, один словом намагаються жити на повну ніби ніяких перешкод не існує. Але поєднувати подібний стиль життя з установою звідки вони тікають неможливо і перед ними постає ділема – вони вільні люди чи ні? Тут свобода дорівнює терміну незалежність, а це дуже абстрактні поняття на які ніколи не можна знайти однозначної відповіді. До того ж у всьому, подумайте наприклад чи незалежна Україна або самі ви і побачите, що є багато факторів які на вас впливають. У цьому аспекті «Всередині я танцюю» нагадує «Політ над гніздом зозулі» Мілоша Формана. Герой Джека НІклсона бунтує проти системи, бо варто було б хоча б спробувати, там звісно є і контекст тогочасної Америки. Подальші пригоди Майкла і Рорі покажуть, що варто було спробувати, але питання незалежності і свободи їхнього життя залишиться за глядачем…
А у стрічці «Едем» хвороб менше, хоча вони є бо мусять бути. Натомість є крута метафора РАЮ. Острів називають EDEN – «РАЙ». Кожен хоче потрапити у рай, але якщо це місце на землі то там мають бути сусіди, а з ними не завжди можна знайти спільну мову. Тай по аналогії з біблійною історією хтось когось має вигнати.
Це кіно знято за реальними подіями, що мали місце у 30-х роках 20 століття. Під час нацистської чуми один лікар тікає від цивілізації на знелюднений острів. Там він мешкає з жінкою і виживає у насправді непростих умовах, адже острів хоч і виглядає фантастично, їжу на ньому ніхто не роздає. Треба вирощувати овочі, воду треба десь знаходити, диких тварин відганяти… Історія лікаря відлюдника дуже швидко стає газетними матеріалами у Європі, і незабаром нові шукачі щастя починають прагнути добратись до нього. А далі і починається найцікавіше як люди намагаються знаходити спільну мову, і чому так часто буває, що не можуть її знайти… Дуже гарний акторський склад, зокрема Джуд Лоу та інфернальна Ана де Армас, героїня якої хоче не просто жити у раю, а побудувати там цілу Хасієнду розваг. Лікар який пише на друкарській машинці як йому здається геніальні цитати для майбтніх поколінь упирається у глуху стіну коли розуміє, що сам по собі він не може бути «надлюдиною» як у Ніцше, тому краще взяти планку нижче і прирівнятись до тварини.
4. «Контроль» реж: Німрод Антал (2003). Колись досліджував угорське кіно за списком фільмів які я попросив зробити Габора Феєра. Побачив там дуже багато класних робіт. І чомусь фільм «Контроль» став свого роду джокером у рукаві, коли люди питають поради щось глянути. Картина ще й цікава тим, що вона про контролерів Будапештського метро. Якщо ви бодай раз їхали Будапештом зайцем кладіть лайк. У фільмі видно наскільки це непроста робота вибивати з людей гроші за неоплачений проїзд. Це вже легке кіно, якщо попередні вам здались дуже сумними, хоча і в ньому є трохи метафізичного, чогось такого містичного і загадкового яке живе у мадярській підземці, одній з найдавніших до речі.
5. Наостанок можна побажати до перегляду абсолютно будь який фільм від румунського режисера Раду Жуде. У цієї людини дуже круте почуття гумору, а також теми які він піднімає. Тут є місце і вихованню («Невдалий трах, або шалене порно») і сімейним цінностям («Кожен у моїй сім’ї) і темі моралі («Не очікуйте забагато від кінця світу»). Та мабуть я би виділив одну з його робіт під назвою «Найщасливіша дівчинка на світі» (2009). Це комедія, з гірким присмаком іронії. 18 річна дівчина Делія виграє у лоторею новий автомобіль. Для того аби його отримати треба поїхати у Бухарест і взяти участь у зйомках рекламного ролику. Здавалося б роботи не багато, треба за кермом авто сказати кілька фраз, випити сік, який є спонсором розіграшу, тай по тому. Але все чомусь не складається. Зйомки затягуються. То фразу дівчина не правильно говорить, то інші технічні нюанси не дозволяють ролик зняти швидко, а найбільша проблема, що батьки хочуть виграний нею автомобіль продати аби вкласти кошти у бізнес. Це все спостерігати дуже смішно, хоча і шкода дівчину мрії якої можуть перетворитись з карети на гарбуза, а доросле життя от от тільки почнеться, було б круто заїхати у нього на новенькій Дачії.
Поки що на цьому я зупинюсь. Не тому, що стрічки закінчились, просто відчуття певної мірі змушує це зробити. Цей список створений для Василя Чопея, але якщо якесь кіно з нього ви побачите і воно вам сподобається або викличе якісь думки я буду щасливий!
Олексій Уманський