Я – Юлія Савчин, студентка 1 курсу спеціальності “Міжнародна журналістика”, у якої перше завдання – зробити своє портфоліо. Перша думка, яка мене осяйнула, – написати матеріал про мій колектив, в якому я танцюю понад 13 років. З танцями я подорожую по всьому світу, була в 11 країнах. Оскільки я є частинкою ансамблю, можу якнайдетальніше розповісти про нього.
Історія колективу почалась ще задовго до його створення. Людмила Петрецька – керівник ансамблю “Веселка”, танцювала у свого батька Михайла Львовича Суслікова, який був засновником заслуженого колективу “Юність Закарпаття”. Займаючись понад 30 років, донька перейняла справу найріднішого, який і запропонував їй створити власний колектив, в якому вона зможе реалізуватися як самостійний постановник та хореограф.
Створивши студію танцю, де спочатку займалось близько 10 дівчат, які відразу відчули любов до танців, прихильництво та щирі емоції від керівниці Людмили Михайлівни. Тому у 1993 році створився ансамбль, який згодом, отримав назву «Веселка». , Назву колективу придумали самі діти.
З 1993-1998 керівниця ансамблю створила програму, яка складалась з восьми танців. Звісно, з’явились амбіції, жага до звання ”зразкового”. Таким чином, запросивши комісію, показавши майстерність танцюристів, у 1998 році колектив отримав це звання. Його потрібно підтверджувати щороку.
Починати розповідь про танцювальний колектив потрібно з його мозкового центру – керівниці Людмили Михайлівни Петрецької.
“Моє кредо – “Не зупинятись на досягнутому! Вчитись і навчати! Я обожнюю хореографію та безмежно люблю своїх вихованців. Строга, але в міру. У дії метод батога і пряника працює «на ура». Дисципліна – для мене все,” – зазначає Людмила Петрецька.
Як війна вплинула на колектив? Можливо щось зазнало змін, що саме? – поцікавилась я. “Війна на мене і на веселкову родину вплинула так само, як і на все суспільство. Це, безумовно, велика трагедія для нашої країни. Колектив, відчуваючи цей жах щодня, – у своїх сім’ях, на телебаченні, в медіа – вирішив створити танці “Слава Героям”, “Я живу в Україні”, які зараз є у репертуарі ансамблю, – розповідає Людмила Петрецька.
“Почались страшні події, саме з 2022 року, тому ми брали участь у зборі, де колектив зібрав близько 100 тисяч гривень. неодноразово виступали на благодійних концертах. Нещодавно, ми придбали вишиванки для поранених бійців. Своїми виступами чи тут, чи закордоном, кожного разу, ми підтверджуємо те, що наша культура живе, процвітає і буде жити, найактуальнішим танцем є український народний танець “Гопак”, де ми зробили пролог на пісню “Ой у лузі червона калина», – додає керівниця.
“Зазнали ми суттєвих змін в складі колективу, тому що протягом 3 років залишили танці і країну половина хлопців, це дуже боляче. Приїхали діти до нас із окупованих територій, які можливо були не підготовлені, але ми жодному не відмовили та радо прийняли їх у свою Веселкову родину” – каже Людмила Петрецька.
Запитую її, що може запропонувати зразковий ансамбль танцю «Веселка» тим, хто давно мріє займатись танцями?
Людмила Петрецька називає переваги ансамблю:
1. У нас чудова репетиційна база, прекрасний зал. Підлога є дуже корисною, натуральна дошка, зроблена так, що вона є амортизуюча, тобто коли дитина танцює, вона не відчуває поштовхів в хребет чи копчик, стрибаючи безпечно.
2. Ми єдині, які займаємось з концертмейстером. Всі вважають, що можливі заняття під магнітофон – це не правильно. Все робимо так, як книжка пише.
3. У нас нема викладачів без освіти. Що я, що моя донька Ольга Роман, маємо вищу хореографічну освіту, до того ж вищу музичну освіту.
4. Чудова атмосфера, – у молодших групах Ольга Олексіївна цікавиться та допомагає діткам у вивченні нових танців, що у старшій групі є веселощі, дисципліна. Показником є те, що ці діти, які займаються 10 і більше років, це майже усі хто наразі в колективі, які починали з садочку і до 11 класу, навіть є студенти та ті, хто зараз працюють.
Дівчата-танцівниці є серцем та душею веселкової родини. Я поспілкувалась з дівчатами, які поділились своїм досвідом і викликами. Питаю дівчат, чому обрали саме народні танці.
“Мені було п’ять років, коли я зацікавилась танцями. Спробувала себе саме у народному танці й мені сподобалось, більше я не покидала їх. Зараз мені 19, мій хореографічний досвід становить 13 років. Мотивує мене те, що ми не зупиняємось, танцюємо, дізнаємось культуру інших народів. Показуємо наші старання батькам, різним країнам, роблячи свій вклад в розвиток культури,” – зазначає Рената Ващенко.
Дівчина додає, що ніколи не думала про те, щоб залишити улюблені танці: “Ніколи не виникала така думка. Переживала щодо вступу до університету, думала що не впораюсь, не встигатиму. Після вступу я взагалі за це не згадувала та далі кайфувала від процесу. Якщо ви не відчуваєте захоплення, горіння від цієї справи, то вам потрібна підтримка, тих, хто вас зрозуміє, не соромитись і завжди просити про допомогу керівника чи своїх колег. Якщо людину тримають тільки люди, то через силу це не потрібно, нема сенсу займатись тим, чим ти не живеш. Але завдяки танцям я виплескую свої емоції, чи це негативні, чи хороші, вони дуже допомагають, начебто сходила до психолога,” – ділиться дівчина.
У своєї подруги Софії Сюсько, з якою ми разом танцюємо в ансамблі, я запитала, як змінилося її життя після танців: “З’явились нові друзі зі спільними інтересами, в мене є завжди фізична форма і відповідальність. У характері я дуже змінилась, почала відстоювати себе та свої інтереси,” – каже Софія.
“Хотіла б дати пораду майбутнім танцівникам”, – додає Софія. – “Можливо, якщо вам буде важко – потрібно робити інколи перерви”.
У наймолодшої учасниці ансамблю «Веселка» Валерії Гряділь питаю, чи комфортно вона себе почуває у колективі. Дівчина каже, що усі старші колеги дуже допомагають: “До мене всі ставляться з відповідальністю, допомагають з любов’ю у різних важких рухах та залюбки поговорять у будь-яку хвилину. Я відчуваю себе впевнено,” – зазначила Валерія Гряділь.
Танцюристка Елізавета Редько, яка після повномасштабного вторгнення приїхала до Ужгорода з Києва, зізнається, що знайшла «Веселку» майже випадково: “Я захотіла продовжувати танцювати, хоча займалась я взагалі не народними танцями і сказала це мамі, вона знайшла колектив в Ужгороді, який привернув нашу увагу,” – розповіла Елізавета Редько.
Дівчинка каже, що війна вплинула на рішення її родини переїхати до Ужгорода, а от займатись танцями Елізавета Редько вирішила самостійно : “Війна вплинула лише на мій переїзд до Ужгорода, а вибір, де я хочу танцювати, вирішувала сама. Мене прекрасно і щиро прийняли веселкову родину. Я комфортно себе почуваю з дівчатами,” – ділиться Елізавета.
Танцювальний колектив «Веселка» – моя стихія, невід’ємна частина мого становлення як особистості у дорослому просторі. Тут були мої перемоги, програші, конфлікти, але усе це – дало мені урок та показало, як хобі може перетворитись на призначення в житті.
Юлія Савчин, студентка 1 курсу УжНУ, ОП “Міжнародна журналістика”