Zaholovok.com.ua у розділі «Власна думка» знову пропонує читачам "підкреслення" у книгах. Цього разу - продовження попередньої публікації від Юлії Малик. Чекаємо і на Ваші фрази у книгах, які вразили.
Детальніше про фрази у книгах і чому, як правило, їх підкреслюють – у першій подібній публікації сайту Zaholovok.com.ua.
А сьогодні – знову Ліна Костенко та її «Записки українського самашедшого».
"На мій особистий погляд, це радше ціла книга фраз, книга, в якій можна знайти не тільки себе, а зліпок цілої епохи української державності тривалістю всього п’ять років, книга, яка після свого видання викликала чималий суспільний резонанс і зібрала чимало відгуків – найрізноманітніших", - пише Юлія Малик.
2001 рік – Рік Змії.
Час – великий карикатурист.
«Якась Україна буде. А така, як мріялось, то вже ні.»
Настала якась собача старість ідей. Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами.
Але влада у нас товстошкіра. По такій шкірі мороз не піде.
Я надійна одиниця електорату, по таких, як я, ще не одна мавпа видереться на верхні гілки влади. Сидять по три каденції, і ще хочуть.
Поки у нас лопотіли про виклики часу, час таки нас викликав. А ми не готові. Ми ніколи ні до чого не готові. У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років – а вона та сама. Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію. Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння.
Партій тих розвелося, вискакують, як прищі, на незрілому обличчі демократії.
Як на мене, то політичний тераріум ворушиться деінде. І крім наших тутешніх плазунів, не посліднє у ньому місце посідає гадюка російська чорна.
Мітинги й демонстрації уже щодня. Я не ходжу. Не тому, що чогось боюсь чи остерігаюсь, а тому, що знаю – знову все закінчиться нічим, знову обведуть усіх круг пальця. Це не моя орбіта.
Зманеврували у слові, зманеврують і в ділі. Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.
У маленького кримсько-татарського народу лідери є, а у такого великого, як наш самі лише керівники та голови фракцій.
Дійсність, у якій ми живемо, патологічна. І та, в якій жили, патологічна теж. Але цікаво, що люди і до тієї, і до цієї звикли. Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився, і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін, і ніколи до них не готовий.
Періоди у нас всі критичні, але ніколи не вирішальні.
День у день, з року в рік, все життя одне й те ж – становище мови, яка гине, література, яка занепадає, історія, яку не можна читати без брому.
Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями й поетами, коле вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і від усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс.
Духовний канібалізм. Так схопили суспільство за горлянку, як люди витримують? Я особисто вже не можу. Хтось із нас хворий – чи ця влада, чи я.
Цілковита громадянська анемія. Навіть колінного рефлексу нема.
У нас обпатрані всі. Це ще метода з радянських часів – щоб всі були у підвішеному стані. Ось ви думаєте, що ви люди, а щомиті вас можуть підсмажити. Кого чуткою, кого пліткою – крутнуть рожен компромату, і зашкварчить чорний піар.
До всіх перинатальних хвороб державності ще й така халепа – виросли покоління, яким усе по фіг.
Шкірою чую, як тотальне жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу. Масі не треба мистецтва, масі не треба культури – масі треба закласти у підсвідомість, і вона піде у спроектований бік. Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.
У ставленні цієї влади до людей є щось зоологічне.
Важко жити у такому суспільстві, а в якому легше? Це ж не тільки у нас, це всесвітній дурдом. Тільки різна національна специфіка.
Манія величі – це хвороба. Комплекс меншовартості – теж хвороба. Тільки ще гірша.
От і настало нове століття, і що? Й нічого, ніяких змін. Люди як бігли, так і біжать, кожен у своєму напрямку. На обличчях написана хронічна втома, роздратування, часом пересмикнутий нервами інтелект, або й нічого не написано. Суспільство наче затягнуте тванню. І лише кілька ропух дмуться на купині, кумкають зі всіх телеканалів. Почуваюся ехолотом у болоті. Ловлю сигнали зі світу, а вони дедалі глухіші й зловісніші.
Детективів можна вже не читати, досить читати хроніку світових подій. Поплавати в інтернеті, увімкнути телевізор. Я вже починаю боятися наступного дня, бо він може бути ще гірший. Або його може не бути взагалі.
Тісно робиться на планеті, людство витісняє саме себе.
Те, що діється тепер у світі, - це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів. Чи не краще дивитися свої власні сни? Але їх у нас відібрали. Нам нав’язали антилюдську модель життя.
Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країн, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф. До того ж при такій глобальній оптиці корегуються пропорції власних проблем. Дар одночасного бачення – це страшна річ. Може розірвати зсередини, ніхто й не зрозуміє, що з людиною сталось.
Очевидно є люди, не талановиті до любові. І їх дедалі більше.
Є такий вид самотності – сидіти перед телевізором, не вмикаючи світла. Втупишся в екран і сидиш. А тобі все розказують, показують – де газ, де сказ, де війна, де катастрофи. Часом ловлю себе на думці: а нащо мені вся ця інформація, у мене що, три життя?
І взагалі у мене останнім часом таке відчуття, що десь глибоко піді мною двигтить земля. Чи це під людством.
Кожному поколінню сняться свої кошмари.
Бо що ж рефлектувати, що ми п’ємо, що їмо, яким повітрям дихаємо, - все одно іншого у нас нема. Вся Україна фактично у зоні ризику. П’ять атомних станцій, безліч техногенно небезпечних об’єктів, військових складів, сміттєзвалищ, абияк прикопаних відходів.
Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема.
Я, очевидно, вже не дожив. Бо життя, яким я живу, це ж не життя. Сартр колись казав: «Я те, що я роблю». Тепер критерії інші: «Я те, що я заробляю».
У нас все суспільство – аморфні напівпровідники. З елементами пам’яті. Навіть не з пам’яттю, а всього лише з її елементами. І я не виняток.
Ми всі дивимося одне повз одного.
Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи. А такі, як оце ми, все надіються, що якось воно буде. Не буде. Люди, які пережили критичну масу принижень (і стерпіли!), не можуть бути повноцінними громадянами. Фактично я теж неповноцінний громадянин, бо я терплю.
Жіночий імператив завше один: ти винен і ти повинен. Добре, що я все це слухаю впіввуха, а то й упівсвідомості. Якби ще й жінка говорила впівголоса. Але ні, науково доведено: якщо вже жінка говорить, то на всі свої психоемоційні потужності. Сама сказала, сама тим і отруїлась.
Мудрість мужчини – промовчати, коли говорять стихії.
Це, ясно, жіноча прерогатива – грюкати дверима. Я теж міг би грюкнути, але раз – що злякаю, два – що стеля посиплеться, три – син подивиться, та й собі грюкне.
Жінки довше переживають образу, незалежно від того, вони образили чи їх образили.
Може, коли розлюбиш жінку, розчаруєшся в ній, то легше. А так, як оце в мене, каторга. Ловиш отой її погляд, бачиш оті її втомлені руки, проклинаєш себе – що ж ти за чоловік, що вона вже з тобою феміністкою стала?
Один психолог писав, що чоловік і жінка – це дві різні цивілізації. У випадку моєї дружини – це інша галактика.
Я не посилю її переконувати, вона – мене. Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди.
Ясно, що жінка тонша. Жінка – інструмент, а я – прилад. Навіть найдосконалішій прилад поступається інструменту. Це як комп’ютер і скрипка. Як піаніно і агрегат.
Щоправда, моя Лаура не тягне на створений Петраркою взірець. Та була лагідна й загадкова, а моя вже, як кобра, просто сичить. Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.
Поверніть мені мій захват перед жінкою. Хоч троги магії, загадки, недосяжності, а не щоб вона мені виверталася тим своїм «тілесним низом». Купідон стріляв не в геніталії, а в серце.
Відчуваю себе перекресленим. Виправити становище не знаю як. Настає такий момент у житті, коли нічого вже не можеш виправити. Ні в стосунках, ні в обставинах. Ні в самому собі.
У кожного своя пустеля. І свої міражі.
Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.
Східні наші кордони прозорі, кривавий протяг етнічних воєн несе, як обвуглене листя, різні народи через нашу країну. Одні долітають до Заходу, інші осідають тут, їх доганяють їхні нещастя, скоро і у нас тут буде та ж сама біда, що й скрізь.
А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
І я раптом подумав: якщо українці ще здатні на День гніву, то Україна буде. А якщо не здатні, то вже ні.
І ось моє українське ноу-хау. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою і гарантувати це моїй дитині на майбутнє. Хто зі мною не згоден, хай звертається до психіатра.
І нація – це теж я. А якщо в цій нації є антинація, то прошу не плутати. Бо я належу до нації, яку обрав я і яка обрала мене – до красивої і шляхетної нації.