Коли приходять свята, люди чомусь більше тягнуться до добра. Можливо, тому, що приходить розуміння: радість не у всіх. Може, через бажання комусь оте свято подарувати. Або просто заспокоїтись, що спробу принести в чиюсь душу трохи радості зроблено. Для кожного – по-іншому. Однак, саме у святкові періоди відвідувачів у дитячих будинках і, відповідно, подарунків для малечі стає відчутно більше.
Притулок у Батьові отримує гостинців і різдвяних радостей чи не найщедріше: розташований недалеко від Ужгорода і від усіх інших подібних закладів відрізняється тим, що діти тут перебувають лише деякий період, поки їм не визначать «постійне місце перебування». Тому нові речі й подарунки актуальні майже цілий рік.
Кожного разу коли буваю тут, думається далеко не тільки про хороше. І справа не у вихователях чи в матеріальних умовах, – з цим, порівняно, все гаразд. Дивлюся на дітей – всі красиві. У більшості в очах точно не безтурботність. Охоче розповідають свої історії і майже завжди самі торкаються теми родини: «У мене була нормальна сім’я. Тут добре, ніхто не б’є. Але хочу додому», «…Ще є сестричка і братик. Я хочу до них, але не хочу, аби вони тут були», «Скучаю. Може, повернуся додому. Хотів би», «Музику люблю. І танцювати. Грав би із задоволенням», «Дітей своїх буду добре виховувати. Навіть якщо треба буде сидіти вдома». Думки різні, слова – теж. Бо дітки різного віку – від найменших до підлітків. Але майже всім хочеться одного – додому.
Приїжджаємо в обід. Розвантажуємо автобус. Подарунків зібралося багацько: ужгородці таки добрі люди. Купа речей, іграшок, солодощів і фруктів. Поки діти обідають все передаємо вихователям.
Далі – знайомство. Дітки сором’язливо, але охоче називають свої імена і якусь рису характеру на першу букву імені, трохи розказують про себе. Починається гра, усім – і дорослим, і малечі, – весело. Поки знімаю, добре спостерігається: дітям трохи дивно, що з ними отак по-простому, безпосередньо і щиро граються незнайомі дяді і тьоті. Вихователі тішаться: жінкам, які щодня доглядають за дітьми, напевно, важкувато отак тримати дитячу увагу, бо малеча до них вже звикла.
Фасуємо подарунки: все має відповідати віку. Дівчата, котрі пакують все в подарункові мішечки стараються підібрати якнайкраще – не тільки за розмірами, а й за кольором. Поки складаються подарунки, на кухні волонтери для малечі готують торт. Випікати не будуть: постоїть трохи в холодильнику і – смакота.
Найбільше активності – в ігровій кімнаті. Діти охоче змагаються між собою, волонтери з радістю допомагають малечі в жартівливих естафетах, глядачі (вихователі й ті, кому гратися не захотілося) вболівають за команди. Потім – танцюємо. Правда, не надто довго, бо вже має починатися головне дійство – вечірня казка – сценка про чудеса…
Найголовніше і найцінніше у дні, проведеному з дітьми, не в подарунках. Коли збиралися їхати додому, діти казали: «Добре, що ви з нами трохи побули. Це був хороший день. До нас приїжджають, дають подарунки і їдуть. А ми з вами подружилися».
Про «радість в очах дітей» і «чудові емоції», провівши один день у дитячому притулку, говорити не варто. Не тому, що її – радості – не було. Просто у них вона скоро минає, змінюється відчуттям реальності, яке переходить у сум за рідними.
Діти радіють всьому щиріше, щиріше вірять в добро і маленькі чудеса. Щиріше сумують, шукаючи виправдання для дорослих, через яких вони потрапили до притулку, щиріше чекають, але разом з тим і багато розуміють.
Коли ми запропонували малечі запалити свічечки і вголос попросити у Бога того, що найбільше хочуть, всі по одному підходили з маленьким вогником до столу і озвучували свої прохання. Ніхто не просив нічого матеріального: ні іграшок, ні телефонів, ні комп’ютерів. «Хочу додому», «Хочу до батьків», «Аби брат із сестричкою не потрапили сюди», «Хочу, аби ми з мамою знову були разом»…
З відвідувань дитячих будинків у мене ніколи не виходило щасливих історій. Бо дитяча радість настільки нетривала, що виловлювати її серед сірої реальності зовсім нечесно. Вони знають, що їх чекають труднощі. Їм вже зараз важко. Але є усмішки, є мрії, є віра у людей. Є безпосередність, турбота один про одного, бажання жити інакше і не повторити помилок, які колись стали причиною такої долі.
Діти вміють чекати. На батьків і на чудо. Радощі від подарунків, здійснення маленьких мрій, добре проведений день діють як тимчасове знеболювальне. Але біль потім виникає знову. І ми не знаємо, як дитячі сердечка просять Бога забрати той біль назавжди.
Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
Прожити 1 день не так, як ви звикли зазвичай, змінити оточення чи місце перебування, інтер’єр чи рід занять. Такий день точно не пройде дарма: можливо додасть свіжих емоцій, підштовхне до нових ідей або ж трішки змінить одноманітний потік буденних справ.
Zaholovok.com.ua розпочав ще один проект - «Один день». Ми проводитимемо його в різних ситуаціях і місцях. А враженнями поділимося з вами :)
Читайте також:
«Один день на березі осіннього моря»
«Один день на київському вокзалі»