Поїздки і подорожі серед робочого сезону – це, мабуть, те, що замінює нам позачергові вихідні і втілює мрії про розбавлення «сірої буденності» новими «яскравими враженнями». Те, що в процесі отих «яскравих вражень» все одно виринають деякі сторони звичної «сірої буденності», - інша справа й інша історія. Наразі – приготування до чергової напівробочої поїздки, радість від одних лиш думок про невелику подорож, улюблені поїзди і… один день на вокзалі у Києві.
Хто не любить столицю, той не знає, скільки треба їй простити, аби й далі мати хороше ставлення до матері міст руських. Але Київ без біганини в метро, вічних пробок на дорогах і не завжди привітних киян – то не Київ, погодьтеся. Втім, якщо провести день у столиці, але не виходячи за межі залізничного вокзалу, то місто-герой постає зовсім у іншому образі.
Отже, поїзд Ужгород-Київ прибув на залізничний вокзал. Пасажири заметушилися: чомусь більшість завжди хоче вийти швидше, ніби ставить собі за мету таку маленьку перемогу. Я чекаю, бо звикла вибігати з поїзда тільки тоді, коли ледь не проїхала свою зупинку.
Сказати, що люблю київський вокзал,– означає збрехати, бо більше люблю львівський, хоча й зазначаю завжди, що в Ужгороді – найкращий. Але зараз мій день присвячений саме столичним «залізничним воротам».
Виповзаю з поїзда, натовп хвилею сам несе мене в потрібному напрямку. Добираюсь до залу очікувань, але тут же розумію, що мій день хорошим не буде, якщо я не вип’ю кави, хоч і не ужгородської. Йду на пошуки. Пропозицій – маса. Від апаратів «Нескафе» і трохи кращих з італійською (так пишуть) кавою до напівмодних кафешок з великим вибором напоїв. Спочатку вибираю другий варіант: хочеться «атмосферно» посидіти. Вибираю маленьке, але на вигляд затишне кафе а-ля «Starbucks» (але не «Starbucks»). Меню і ціни – на стіні, якраз для мого зору. Тому змушена запитати не надто привітного працівника кафе, скільки коштує моя улюблена американо. 17 гривень. І тут я передумала: чому б не спробувати оту італійську, з апаратів? :)
5 гривень – і я п’ю непогане американо, досить міцне, як на апаратну каву і таке, що навіть на фоні моєї прискіпливості до незакарпатської кави, не викликає особливих нарікань. Слідкую за поїздами і за людьми. Перші виглядають зібранішими: спокійно їздять туди-сюди, зупиняються і рушають далі. Люди вовтузяться з чемоданами, часто не виправдано великими, заглядають у квитки, намагаючись розібратися у даних, голосно говорять по телефону і біжать-біжать-біжать. Я ж нікуди не поспішаю і слухаю вокзальне радіо. У Києві воно набридливіше. Терплю, бо виключити сповіщення – не в моїх силах. І за кілька годин вивчаю, де буде розміщуватися, як заповнюватиметься пасажирами і коли вирушатиме поїзд Москва-Будапешт. Не розумію, чого йому стільки уваги приділили, але мирюся.
Гуляю по вокзалу: благо, на київському дійсно є де погуляти. Помічаю людей, які нікуди не спішать. Або ж просто мають стільки ж часу, скільки і я. Фотографую їх. Чомусь увагу на мене звертають міліціонери, переговорюються і, напевно, вирішують, що хай собі фоткає. А я тим часом думаю про роботу: вона, де правду діти, завжди поруч. Йду до залу підвищеного комфорту з омріяним wi-fi. Ну що вам сказати, комфорт дійсно підвищений, але 36 грн за 4 години мого очікування навіть у тому залі здалися мені надто нудними. Роботу відкладаємо і йдемо шукати пригод.
Кілька разів мене манить всім знайомий МакДональдз, але стримую себе, бо неспортивної їжі в моєму житті вистачає. Виходжу трохи на повітря, не свіже, бо ж київське. Варенична «Катюша» і ще кілька відомих тим, хто часто буває в Києві на вокзалі закладів запрошують своїми громіздкими вивісками, але я не здаюся. На вулиці – сірість, засилля машин і купа людей. Одним словом, нецікаво.
Всередині – більше можливостей поспостерігати. Помічаю, як дратуються тітоньки в довідкових, коли їх не розуміють, бачу, як з наближенням до обіду формуються черги в касах, слідкую за тим, як народ задивляється на табло, шукаючи потрібний поїзд. Є і такі, хто на ескалаторі любить покататися – і не тільки діти. Через кілька годин його зупинять – треба помити.
Поки вбиваю свій час, допомагаю одній сім’ї, яка, очевидно, рідко користується залізничним транспортом і майже не орієнтується на київському вокзалі, розібратися з квитками і розташуванням їхнього поїзда. Встигаю випити ще кави, перекусити і думаю, що почитати б щось (рідкість, але цього разу книжку із собою не прихопила!). В кіоску чекаю свою чергу. Тим часом помічаю, як бабуськи встигають перелистати кілька газет, шукаючи щось настільки цікаве, щоб її нарешті купити. Я вибираю нового «Репортера». Читати є що, - радію. Фото якісні і велика кількість статей (а не інформашок!) мене тішить, то поринаю в тексти.
Пізніше перебираюся на другий поверх. Шукаю собі заняття. Трохи стомившись вирішую просто посидіти. Але мої плани не справджуються: всаджуюся якраз поза точкою продажі кави. Добре видно, як готують напої, як додають в каву молоко, як роблять коктейль і як замовляють чай, довго вибираючи сорт. Пощастило з тим, що якраз на час мого перебування каву готувати вчилася дівчина-новичок. Завжди люблю спостерігати за тим, як робиться мій улюблений напій. Але ще ніколи не бачила, як вчаться його готувати. Результат був незначний: дівчина навчилася ставити каву до кавоварки і вивчила, де там вода, а де – молоко. Забавно :).
Ще раз підходжу до вікон. За ними – колії і поїзди. Вокзальне радіо про Будапешт вже мовчить, слухаю щось про Одесу. Проходить якийсь час і вже добре знайомий радійний голос оголошує мій поїзд. І тут до мене приходить думка, що сьогоднішній день історичний: сяду в поїзд значно раніше, ніж за кілька хвилин до відправлення, а такого у мене ще не було.
Пакую журнал, радію, що «величезний чемодан» це не про мій вантаж і прямую до свого вагону. Люблю поїзди і вокзали: їдемо шукати нових.
Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
Прожити 1 день не так, як ви звикли зазвичай, змінити оточення чи місце перебування, інтер’єр чи рід занять. Такий день точно не пройде дарма: можливо додасть свіжих емоцій, підштовхне до нових ідей або ж трішки змінить одноманітний потік буденних справ.
Zaholovok.com.ua вирішив розпочав ще один проект - «Один день». Ми проводитимемо його в різних ситуаціях і місцях. А враженнями поділимося з вами :)
Читайте також:
«Один день в електричці»
«Один день на березі осіннього моря»