Новини

Ранкова кава із Оксаною Забужко

Ця жінка неймовірно чудова. Інтелект нації, яка розповідає про важливі для кожного українця речі і говорить про нас світові. Але робить це не так нудно, як шкільні підручники, а настільки захоплююче, що хочеться потрапити хоч на хвилину, наприклад, у ту «прекрасну епоху» Європи, яку у нас презентує Леся Українка. І не треба, сказала нам Оксана Забужко, ходити аж до Марселя Пруста, із салонної анкети якого ми запозичили стільки питань для «ранкових кав». Бо такі ж інтелектуальні салони були в Україні, та про них багато чого не сказано у тих же підручниках.

І взагалі письменницю, філософа Оксану Забужко слухати – не наслухатися. Її емоційна, жива і «без цензури» мова – насолода для тих, хто любить гарні розмови за кавою.

Ви розповідали, що в Україні, на відміну від закордону, не маєте «письменницьких притулків», куди можна втекти для спокійної праці над книгами. Ужгород не має шансу стати таким притулком?

Це насправді малася на увазі «мистецька резиденція». В Україні їх справді майже немає, але я вчора з радістю виявила, що у вас тут були резиденції для словацьких художників – не спеціально обладнані, їм просто в Ужгороді квартири винайняли. Так, це має бути місце спокійне, тихе, але уряджене не просто з комфортом, а так, щоб людина могла повністю зосередитись на творчій праці - випала з соціального життя, з інформаційного потоку.

Якщо питаєте, чи придатне Закарпаття, і Ужгород зокрема, для того, щоб тут відкрити якісь, як це називалося в радянські часи, «будинки творчості», а по-сучасному – «мистецькі резиденції» для художників, письменників, композиторів, то думаю, якби хтось тут у вас цим зайнявся й таке розбудував, це могло б бути дуже гарно. І я б радістю приїхала і, певна, багато хто з закордонних митців приїздив би. Це, між іншим, для країни й реґіону прекрасна форма так званої «культурної дипломатії». Бо ті люди, які приїхали до країни, побули тут і щось тут написали-намалювали-створили, - вони потім volens nolens стають культурними послами цієї країни у себе вдома: розповідають про свої враження, свої контакти з місцевим населенням, словом, роблять своєму «тимчасовому притулку» найефективнішу «вірусну рекламу».

Ваші колеги не побоялися б? У нас деколи сусіди з найближчих міст Словаччини побоюються, «бо війна».

Ну, це хіба ті, в кого нуль інформації. У Словаччині взагалі нуль інформації. Освічені європейці прекрасно розуміють, що тут відбувається і чому, розуміють, що завтра їм загрожує те саме, розуміють, що Україна захищає їх. Культурні еліти на Заході переважно притомні та розуміють, що діється.

 

Якими є Ваші перші три асоціації до слова Закарпаття?

Я вже другий день чомусь ходжу і наспівую, згадалося з дитинства, як тато мені маленькій пошепки співав тоді забороненої: «Ци чули ви, миле браття, як боролось Закарпаття?». Я ще тоді, звичайно, не тямила, що то за «40 тисяч воювало, кров невинну проливало», але слова запам’ятала, а потім, підрісши, й про трагедію Карпатської України довідалася, і тепер перша асоціація, як бачите, чисто рефлекторно випливла саме ця - музично-пісенна.

Друга, мабуть, пов’язана з пейзажами Ерделі, взагалі з образами вашого закарпатського імпресіонізму… Це надзвичайно цікава малярська школа - погано розрекламована, погано розкручена, не спопуляризована належне ні в масштабах Європи, ні бодай би тільки  України. А вона ж вартує значно більшої відомості і слави, ніж має. Оця неповторна колористика, ці впізнавані «верховинські» пейзажі, які з жодними іншими не сплутаєш, - Манайло, Коцка, такий візуальний бенкет для ока…

А третє, як це не банально, але думаю, це спогад з дитинства. Теж чисто візуальне враження, кадр з машини чи автобуса: весна, дорога і обабіч неї – квітучі вишні й зелені виноградники. І ось це зачудування виноградниками на рівнині, інший ландшафт, відмінний, наприклад, від Криму, куди тебе також возили в дитинстві і де ти бачила порослі виноградниками схили. А тут вони не на схилах, а на рівнині, і повітря дивно прозоре, видно далеко, і всі тони здаються пастельними. Інше відчуття простору, «ландшафт переходу». От ми подолали гори – і потрапили в якийсь ніби казковий коридор, уздовж якого цвітуть вишні й зеленіють виноградники… І цей коридор кудись біжить, задає вектор руху.  

Ви бували тут у дитинстві?

Ну власне, про що й мова. Накоротко, правда, один чи два рази, і тільки ось такі візуальні «кадри» в пам’яті лишилися: річка і набережна з Ужгорода, а також оця дорога і виноградники.


Чи є у Вашому словнику щось із закарпатського діалекту?

Цікаво, я над цим не думала… Взагалі я стараюся «підгрібати» смачні слова з усіх діалектів і впроваджувати їх в авторську мову там, де воно би пасувало. Але закарпатський діалект якраз для мене найбільш екзотичний з усіх українських. І не тільки для мене, зрештою, бо він фонетично дуже особливий.

І тут справа навіть не у словах, а в інтонації. Вона така… джазова. Коли ми тільки приїхали, я чоловікові казала – поки не впізнаю знайомих слів, мені важко сказати, якою мовою говорять, українською чи угорською, бо звучать як джаз ці синкопи у межах речення: вгору-вниз, вгору-вниз.

Вже на Прикарпатті інакше виставлене речення – кінцівка йде вгору, як кияни кажуть – галичани «співають». А тут – не знаю, філологи, напевно, це давно описали, я не є філолог і не маю лінґвістичної освіти, але мені воно звучить саме як джаз – із паузами й несподіваними наголосами, з підйомами та падіннями інтонації в межах одного речення, які я не можу «обрахувати». Не можу це подумки покласти на ноти, незвичний музичний рисунок. Треба, що називається, насадити вухо, але все одно я не відтворю потім, скажімо, за нашою провідницею в поїзді, яка дуже класно все це аранжувала в розмові, і я просто сиділа заслухавшись: говоріть, говоріть, тьотю, ще...  

Якби я жила в Києві, то написати таке інтерв’ю з Вами мені напевно не вдалося б?

Ну, скажемо так, - київські журналісти «записуються» до мене в чергу на інтерв’ю задовго наперед, так.

Якщо хтось шукатиме про Вас у інформацію у Вікіпедії, то вичитає, що Ви – «публічна інтелектуалка». Що значить цей вислів?

Не знаю. Це ж не я про себе пишу.

Але Ви згодні з таким варіантом Вашої «дефініції»?

Є таке, запозичене з англійської, зрозуміло, поняття public intellectual. Скажемо так, це інтелектуал, який не є кабінетним сидуном, а який виступає перед широкою публікою і якісь, досить спеціалізовані, речі артикулює, проговорює, не тільки в межах академічної «спільноти посвячених», а й більш-менш на популярному рівні. У цьому сенсі навіть науковці-гуманітарії у них там пишуть цілком фахові праці так, що їх цікаво читати і посполитому. Прочитайте «Козацький міф» Сергія Плохія. Вчора якраз в Ужгороді у розмові хтось згадував, що ось, мовляв, український історик, потрапивши на Захід, навчився писати по-західному. Він відкриває автора «Історії русів» чи принаймні те коло, середовище, з якого походив реальний автор, виставивши свій пошуковий сюжет через 200 років як справжній історичний детектив. І це дійсно цікаво, із захватом читається навіть людиною абсолютно некомпетентною в темі, хоча книга відповідає всім академічним стандартам, має весь належний науковий апарат, посилання, бібліографію і тд.

Не хочу сказати, що це популяризація знання, але принаймні це поширення певних ідей поза межі професійної експертної спільноти. Звичайно, що я й цим потроху займаюся.

Але ви добре питаєте, бо я не знаю, чи мені би цим було цікаво займатися, якби на це не було саме в нашому суспільстві і саме в нашій країні підвищеної суспільної потреби. У нас дуже погана освіта, і в нас дуже сильно окуповане росіянами інформаційне поле. Це те, що називається культурною окупацією, – українські ЗМІ поступово переходили під російський контроль через своїх власників чи співвласників впродовж останніх 15 років. Я, як людина медійна, вимушено стежила за цим процесом зсередини і в «Музеї покинутих секретів» трохи його показала, на прикладі історії з Дариним телеканалом, – як у роки перед Помаранчевою революцією відбувалася експансія російського продукту, російських власників, кураторів, контролерів, редакторів на українську медіасферу. Задовго перед тим, як почалась війна «гаряча», Україну було захоплено інформаційно. Відповідно,  українець, який не має спеціальної фахової підготовки, може, закінчивши середню школу, потім роками жити в Україні й не мати жодного поняття ні про сучасну культуру, ні про культурну спадщину своєї країни, - от як про вищезгаданих Ерделі чи Манайла. Хто їх знає поза межами Закарпаття, навіть серед тих, хто цікавиться малярством і спеціально імпресіонізмом? Ті, хто цікавиться, розкажуть вам, ну добре, хай не тільки про французький  імпресіонізм, а й про центральноєвропейський, може, ще про Мурашка з українських, але про закарпатців уже ні. Бо на таке знання вже потрібна інфраструктура, яка б популяризувала культурний продукт своєї країни – а в нас ЗМІ популяризують продукт сусідньої, «з-за порєбріка». Тільки зараз, по трьох роках війни, виникла тема квот – перший крок, спроба всього тільки «просунути лапку» у свій-таки, нібито, власний ефір, який насправді зовсім не наш власний, бо нам не належить. Якщо анексію Криму здійснили «зелені чоловічки», то ефір у нас давно й непомітно анексували «невидимі чоловічки», яких публіка не бачить, бо вони працюють за кадром.

Тому, коли ти, умовно кажучи, «отримуєш мікрофон» і розумієш, що тебе чують, бо ти завоювала довіру читачів раніше своїми книжками, то volens nolens мусиш використовувати нагоду поділитися з людьми якимись своїми знаннями, яких вони, може, нізвідки більше не матимуть шансу отримати. Це я ще у вступі до «Notre Dame d'Ukraine» писала – що я за цю книжку взялася і кілька років життя їй присвятила просто тому, що, за моїм відчуттям, на початку 2000них почалося активне витіснення з інформаційного й культурного простору смислів, важливих для формування української ідентичності і вирішальних для мене на етапі мого становлення, - і в якийсь момент я раптом побачила, що виростає покоління, яке вже, даруйте, абсолютно дупля не дає, що то таке. Простіше кажучи, виростає покоління, яке не читало «Камінного господаря». А це вже культурна катастрофа. Реально. Тому що це один з вершинних творів, написаних у жіночій літературі ХХ століття, у європейській, світовій, якій завгодно. Тобто без нього ніколи світова література ХХ століття не буде повною. І це написано нашою мовою, виросло з нашого культурного ґрунту – тобто, якщо ми вважаєм себе культурною нацією, то ми би мали з усіх сил пишатися Лесею Українкою і її драматургією (саме драматургією!), мали би носитися з цим скарбом так, як німці з Ґьоте.

А у нас купа освічених людей, які «Лісову пісню» у школі сяк-так іще прочитали, а більше про Лесю Українку і її середовище нічого не знають. Навіть не здогадуються.

Це все до питання, що таке публічний інтелектуал. І ти відкладаєш черговий роман, сідаєш і пишеш про якісь такі речі, проговорюєш в ефірах чи читаєш публічні лекції, які записують на відео. Ти це робиш тому, бо цього елементарно в інфраструктурі твоєї культури нема кому робити, розумієте? Це оголені ділянки. І ти, хоч-не-хоч, мусиш закривати собою кілька культурних ніш одночасно – і швець, і жнець, і на дуду грець... Хоча насправді я би воліла, якби все було гаразд, – пам’ятаєте, як у Стуса сказано, «якби не було на світі зла, то я б вірші не писав, а робив би коло землі», – так от я, якби на світі не було зла, сиділа б в якій-небудь резиденції, в своїй затишній вежі зі слонової кості, і писала би казки.

Казки?

Ну так, щось таке на кшталт моєї «Казки про калинову сопілку», у мене ще багато таких сюжетів невиписаних є в запасі. Це той формат, який мені найцікавіший.

Тобто це казки для дорослих?

Авжеж, не для дітей.

А я саме хотіла питати Вас, як виглядали б дитячі книги від Оксани Забужко?

От не знаю я, складно мені.... Складно співвіднести себе з дитячою літературою. У кожному письменникові й поетові – а я все-таки генетично поет і великою мірою залишаюся ним і у своїй прозі і способі мислення – звичайно ж, живе дитина. І звичайно, шалено цікава річ – спілкування з дітьми і спостерігання за ними, у дітей дуже багато вчишся при близькому контакті. Але я просто себе ловлю на тому, що, наприклад, зі своєю внучкою я спілкуюся цілком як з дорослою. Їй 2,9 років, уже дуже серйозна панночка і з нею дуже цікаво розмовляти, вона видає такі зовсім уже філософські перли, од яких часом просто рота роззявляєш, - наприклад, днями заявила мамі: «Мамо, я знаю, со таке любов! Любов – це дитинка».

Дитинка!..

Так, цілком афористично сказано, і ти думаєш - цікаво, як вона це собі уявляє? Адже, за великим рахунком, формула точна: любов – це справді «дитинка», бо кожна любов плідна і плодотворна, вона животворить. Це може бути дійсна людська дитинка, результат любові тата й мами, а може бути улюблене діло, проект, витвір, взагалі щось нове, привнесене в цей світ, у що людина вкладається своєю любов’ю, але кожна справжня любов – і по тому її можна відрізнити від підробки! – прагне себе реалізувати, втілити, вона робить світ багатшим. Тож у цьому сенсі формула геніальна.

Словом, поговорити з людиною двох років і дев’яти місяців є про що. З внучкою ми друзі, при зустрічах цілком собі змістовно граємося, але я себе раз у раз ловлю на тому, що з іншими дорослими, які її оточують, у неї спілкування інакше. Я з нею справді розмовляю як «з такою самою людиною, тільки маленькою», і з біднішим словниковим запасом. І я не знаю, що таке «дитяча література», не знаю, як писати для дітей, щоб їм і зрозуміло, й не фальшиво було. Я завжди так само спілкуюся і зі своїм читачем – без знижок, без самоцензури й поправок на те, зрозуміють чи ні, на своєму рівні.

Може так і повинно бути? Внучка ж сприймає Вашу «дорослу» мову?

Так, сприймає. І, здається, цінує. Мама й тато сміються, кажуть, що вона мене трактує трохи чи не як боса, «старшого в родині» чи щось подібне –  при зустрічі одразу починає «звітувати», хвалитися, що вона вже вміє і тд. Таку собі ніби вибрала «санкціонуючу інстанцію». Але не думаю, що це ті стосунки, які мають бути в автора з читачем – хай і маленьким. Ні, я пишу тоді, коли мені це самій цікаво – а читач потім знаходиться сам. А для «вже-готового», з ось такими й такими заданими параметрами (вік, мова, тощо) – не знаю, як люди пишуть.

Можете собі уявити, скільки мені за 20 з гаком років літературної кар’єри довелося вислухати  нарікань на «це безумне Забужчине речення», на «складний синтаксис», і «що це за слова такі і де вона їх знаходить, що треба зі словником читати», і взагалі, «будь прощє, і люді к тєбє потянутся» (усміхається, - авт). Я ніколи й ні з ким не збиралася бути «прощє», навіть замолоду, коли (був такий факт у моїй біографії) довелось відробити на викладацькій ниві кілька семестрів, спочатку в Україні, а згодом в США. Не скажу, що студенти мене не любили – студенти завжди люблять молодих розумних викладачів, та все одно, з точки зору методики, педагог з мене був нікудишній, бо в кінцевому підсумку я в кожній аудиторії викладала для тих чотирьох-п’яти, які «встигали» за ходом моєї думки. А всі решта – ну що ж, або ті п’ятеро підтягують за собою цілий курс (і таке бувало!), або «кто не успел, тот опоздал», і це не мої проблеми, а ваші... Я у такому форматі й пишу. Я наперед поважаю свого читача. І зрештою виявляється, що він і знаходиться – такий, якому «не влом» «продиратися» крізь начебто складний синтаксис (хоч насправді нічого складного там немає, треба просто вловити інтонацію, «лягти» на речення, як на хвилю, і незчуєтесь, як воно понесе само), і «не влом», а навпаки, в радість зазирнути в словники, полізти в інтернет за довідкою, чогось нового навчитися, пережити розширення свідомості... Тобто це такий самий читач, як я. Я сама найбільше люблю читати тих авторів, у яких можу чогось навчитися, чого я не знаю, чим не володію. І це саме стосується і живого спілкування – мені, наприклад, завжди цікаво з людьми інших професій, з інших сфер, від моряків, рибалок і льотчиків починаючи і закінчуючи носіями зовсім вузько спеціалізованого знання.

Словом, не знаю я, як пишуть дитячу літературу. Мабуть, моя дитяча література закінчилася у дитячому віці. Я ж усе-таки почала писати з дошкільного віку. Ті вірші й п’єски, які я писала малою,  – либонь єдиний зразок дитячої літератури, на який я здатна.

А коли та панночка 2,9 років навчиться читати, які книжечки Ви дасте їй?

Ні, ну вона вже читає! Тобто, поки що, їй читають. Вона з постійних читачів «Видавництва Старого Лева», найкращого нашого дитячого, - має свої улюблені книжечки, вимагає новинок, ну і, зрозуміло, абабагаламагівські ці всі «Улюблені вірші» і тритомник народних казок, це класика вже зачитана.

Різні сучасні трактування народних казок  Вас не відлякують?

Народні казки прекрасні! І дітям якраз конче їх треба давати. Дитинство – це вік міфотворчості, а народна казка – ідеальний «полегшений» міф, і редаґувати їх не можна ні в якому разі. Якщо вони страшні, то хай будуть страшні.

Навіть Телесик, який спалює заживо Оленку-Зміючку в печі?

Дитина це зовсім інакше сприймає, ніж ми з вами.  В своєму духовному розвитку вона, як відомо, проходить ті всі фази, яке пройшло людство у своєму. Це називається єдність духовного онтогенезу і філогенезу. Від печерної дикої людини, яка за іграшку б’є й тягає за волосся конкурента, чисто силовими методами борячись за свій «шматок мамонта», і до п’ятилітньої, більш-менш, стадії «кроманьйонця» кожна дитина є міфотворець і для повноцінного психічного розвитку потребує в цей час «підживки» архетипами колективного несвідомого, які їй мають лягти у «прошивку». І народні казки якраз і є таким «редукованим» древнім міфом – розрідженим для дитячого споживання до консистенції манної кашки.

Нічого кращого людство не придумало для «маленького варвара» «від двох до п’яти» на теми добра і зла, соціальної філософії, космогонії, ієрархії вартостей, того, як влаштований світ і стосунки між людьми, ніж оці сконцентровані, сконденсовані історії, які нам сьогодні здаються страшилками. Ми ж дуже раціоналізовані люди, і казку сприймаємо так само: в ній стільки ірраціонального, навіть, здавалось би, абсурдного, такий часом дикий сюрреалізм з м’ясом і кров’ю, нащо дитині таке страшне? А дитина звідти прекрасно засвоїть усе, що їй на духовну поживу треба. Чому Христос до дорослих говорив притчами? Тому що так можна, як у капустині, в кілька шарів загорнути максимум інформації. Казки і є такими «притчами» для дітей. Дитина слухає з роззявленим ротом і запам’ятовує. А потім виростає і… до речі, це гарна відповідь на попереднє питання – про дитячу літературу.

Я ж змалку запам’ятала ту страшну казку, що зветься «Калинова сопілка». Я взагалі рано навчилася читати, в 4 роки батьки мусили мене записати в міську бібліотеку дитячу, бо техніка читання в мене вже була цілком доросла, «тоненькі» книжки я ковтала одним духом і вимагала ще. Тож мене відвели до бібліотеки, і я з 4 літнього віку – отой борхесівський «вічний читач», який зачаровано бродить між нескінченними стелажами… Благодать! А мене ще й записувати не хотіли, бо то ж все-таки на школярів розрахована бібліотека, й бібліотекарки не могли повірити, що таке крихітне дошкільнятко – зрілий читач. Дали мені на перевірку «Пригоди Тома Сойєра», ну так щоб без картинок і густий текст, і сказали читати вголос – такий собі вступний екзамен. Досі пам’ятаю, як я перед тою «комісією» стою і, можна сказати, художньо, співучим голосом їм вичитую:

- Том!

Немає відповіді.

- Том!

Немає відповіді.

- Дивно, куди ж міг подітися цей капосний хлопчисько.

Тьотя Поллі опустила окуляри на кінчик носа… і так далі за текстом.

І ось із того віку й «Калинова сопілка», ці дві сторінки тексту, як дідова дочка і бабина дочка пішли по ягоди і одна другу взяла й зарізала, але казка не про те. То просто такі собі вихідні дані, нічого так початочок? Адже ж ай-яй-яй, як можна таке дітям, чорний хоррор, повний сюр, взяла й зарізала, і не зізналася дідові, куди ж ділася його дочка. А на тому місці виріс калиновий кущ, а потім ішли чумаки, вирізали сопілку й вона заговорила дівочим голосом. Казка ж насправді про калиновий кущ, про сопілку. Про те, як убивцю видає неживий предмет. У цьому відношенні вона стоїть в одному ряду з дуже давніми міфологічними переказами, які є в багатьох народів - у Давній Греції це «Івікові журавлі»: пам’ятаєте, розбійники Івіка вбивають і сміються, що ніхто не дізнається, а він каже – ні, он журавлі летять, вони розкажуть? У германському фольклорі злочин «місяць бачив», тощо. Тобто закладається в «мозкову прошивку» ідея – не може бути непокараного вбивства, бо коли немає свідків перед людським законом, то бунтує природа. Це вже доросле тлумачення.

А дитині не розповідають про мораль і право, їй розповідають про калиновий кущ. І воно застрягає в підсвідомості. І ти потім тридцять років, сама того не усвідомлюючи, мучишся питанням, яке в казці так і лишилось нез’ясованим: а чому ж то, перепрошую, бабина дочка зарізала дідову? Що там між ними сталося, в тому лісі, інакше кажучи – звідки береться Зло? До речі, казка про Синю Бороду «працює» так само. На поверхні – історія про серійного вбивцю, діти стежать за героїнею, як вона заходить з кімнати в кімнату, є саспенс – Синя Борода гострить ножа, є екшен, бо їдуть брати – чи врятують її, чи ні? Але головне питання лишається відкритим, дитина його непомітно проковтує разом з історією, як гачок на ціле життя: чому Синя Борода вбивав своїх жінок? Що з ним було «не так»?

Це, коли хочете, питання про походження зла, над розв’язанням якого людство б’ється віками, – а дитині воно через казку вводиться непомітно, крапелькою: знання, що на світі існує зло, яке на позір не має раціонального тлумачення. Чому бабина дочка взяла й зарізала дідову? чому вбивав Синя Борода? – питання лишаються для маленької дитини без відповіді, але вони їй лишаються! Вона виростає і шукає свої відповіді. Вона вже знає, їй змалечку натякнули, що життя – це не супермаркет, а драма. Це значно складніший, і глибший, і багатший, і багатовимірніший світ, аніж той, який пропонує нам Маркс чи Фройд, І пишеш про це вже «казку для дорослих», оту саму повість – намагаючись дослідити природу злочину…  не кажучи вже про комерційну рекламу й ґлянцеві журнали.  

Тоді я все-таки не буду боятися читати дитині «страшні» казки.

Дарма боїтеся! Готуйте дитину до життя, нема кращої підготовки. Хай вчиться лякатися, це нормальна психологічна потреба. Діти це люблять. Хай вчиться лякатися, хай вчиться дивуватися, хай вчиться розуміти, що є питання, на які немає відповіді. Він сьогодні чогось не розуміє, – добре, підросте, порозуміє щось більше. Але нехай йому залишиться оте: чому?! Це – головний рушій усякого повноцінного, творчого життя. З дитячого питання, чому бабина дочка зарізала дідову, через 30 років виросла моя «Казка про калинову сопілку» – повість про природу злочину. В когось іншого «незакриті» питання, полишені дитячими казками, будуть проростати в дорослому віці якимись іншими відкриттями, – це вже діло індивідуальне, в кожного по-своєму, головне – що душа не спатиме!

Ми говорили вище про інформацію «не тільки для посвячених». До цієї теми, чи існує ще «кав’ярня Забужко»?

Її так називають? Ух ти! Вражаюче, не знала.

Я читала про це в інтернеті не раз. Про таємну кав’ярню без вивіски, здається, на Прорізній.

А, «Барабан»! Її вже закривають, на жаль, – кажуть, власник щось не вирішив з орендою. Отак народжуються міські легенди (усміхається, - авт). Я там насправді не так уже й часто бувала, але місце було гарне: воно починалось як журналістський клуб, я там ще під час Помаранчевої революції іноземним журналістам інтерв’ю давала, і під час цього Майдану теж заходила.

Головне, що воно кілька разів згадано у «Музеї покинутих секретів» і, як розумію, саме після цього стало «кав’ярнею Забужко», бо люди, які прочитали роман, йдуть шукати, «де ж там пила Дарина». До слова, не треба недооцінювати оцю кав’ярняну топографію, це дуже важлива частина культури будь-якого міста.

Що таке в європейському урбанному ландшафті відомі кав’ярні, ресторани? Це ті місця, які від століття не міняються. У яких бували Ікс, Ігрек і Зет – у Відні на тому цілий туризм побудований: у кафе «Централь» ходив Троцький, а в «Ландтман» ходив Фройд, а Кокошка до «Гавелки», чи куди там іще…  Ви приїжджаєте до Цюриха і питаєте перехожих, де кафе «Одеон», а якщо забули назву, то просто – де у вас тут кавували сюрреалісти і бував Ленін, - і кожен перехожий вам покаже.

Кожне покоління має свої легендарні місця, кав’ярні. Їх треба зберігати в музейній незайманості, бо про них згадують письменники, малюють художники. Це важлива міська атракція. Приїжджаєте до Стокгольму, і там обов’язкове місце відвідин – це та «Röda rummet», «червона кімната», про яку Стріндберг написав однойменний роман. І цей ресторан зберегли в тому самому вигляді, як його описав Стрінберг, це не стилізація. Це частина культурної атмосфери міста, культурний заклад – хоч там і їдять, але це така сама пам’ятка, як музей.

Наскільки ці речі важливі для культури, ми не завжди даємо собі справу. От минулої зими приїжджала одна голландська пара до Києва у справах. Він великий фанат «Музею покинутих секретів», прочитав у англійському перекладі. Це відомий журналіст і літератор, що називається, міжнародний тусовщик, ми познайомилися на одному міжнародному фестивалі. І от він у Києві, питає, де б ми могли зустрітися. Я кажу: «Давайте у кав’ярні, де в п’ятому розділі Дарина вечеряє зі своїм бойфрендом, де відбувається той скандал з мистецтвознавцем». Вони були у захваті і прибігли завчасу! Облазили весь цей «Купідон» (це був саме він), поробили фотографії. Щось, розказували, інакше собі уявляли, щось співпало. Запитували: «Це ж вони тут, мабуть, пишаються, що про них у такому відомому романі написано, це згадано в їхніх буклетах?» А у них і буклетів ніяких таких немає, у нас взагалі такої традиції немає…

І тоді запитав – а де та друга кав’ярня, що в романі згадана? І я показала той заклад на Прорізній, де дійсно нема вивіски, треба знати, де той вхід у дворі в підвал. Там їм також дуже сподобалося. От і готовий маршрут «кав’ярнями Забужко» люди самі собі склали – так, як звикли в усіх європейських столицях, де національна література з її топографією давно є частиною туристичної інфраструктури.  В нас же до того, на жаль, ще й не починали братися. А треба би.

Чи є такі речі, про які Ви не готові говорити публічно?

Розуміється. Ціла купа. Але як я їх вам озвучу, то це вже я почну про них говорити публічно (усміхається, - авт.). 

Є теми, які для мене належать до сфери чистої приватності. Я, наприклад, не обговорюю публічно свої релігійні погляди чи свій метафізичний досвід. Проникливіші можуть при бажанні дещо на цю тему вичитати з моєї поезії й прози. Люди поверховіші кажуть, що Забужко «знову вживає прийом сну». Окей, добре, вам здається, що це такий художній прийом, – хай буде так. Це просто різні рівні рецепції. Є якісь важливі речі, які, скажімо так, треба дуже довго спеціально готувати, як складну страву, перш ніж подати їх на стіл публічного дискурсу. А навіщо? Коли можна обійтися. Можна це зробити в обхід, кружним шляхом, і щось, що тобі важливо для себе проговорити, «зашити» у художній текст: хто впізнає – прекрасно, більшість пройде мимо – теж нормально… А решта лишається для друзів у вузькому колі, тобто далеко не все оприлюднюється. Лише те, що так чи інакше може бути назване, для чого вже існують слова, і що люди готові впізнати «тут і зараз».

У передмові до однієї з книг Ви зізналися про «внутрішній діалог» зі знаковими українськими постатями, яких уже немає серед нас. Якби такий діалог можна було провести не лише внутрішньо, а отак, за кавою, то з ким із відомих Ви хотіли б зустрітися сьогодні? 

З ким би я хотіла познайомитися особисто? З Шекспіром, звичайно!

Що сказали б йому?

Я б з ним хотіла познайомитися, а не йому щось сказати. Нафіга йому від мене щось чути, хто я йому така? Це мені про нього цікаво дізнатися. Цікаво почути, що це була за людина. Я не вірю в теорію Стратфорда-на-Ейвоні, ні. Я розумію, що за тим стоїть 200 років академічної дисципліни, яка вже сама обстоює своє існування, бо написані дисертації, фінансуються кафедри, їздять туристи, і люди захищають свій шматок хліба. І переконані, чи самі себе переконали, що «Гамлета», «Короля Ліра» й «Бурю» міг написати простий малописьменний дядько. Але, перепрошую, ні. Я надто люблю Шекспіра, щоб не відчувати за його текстом і крізь його текст зовсім іншу особистість, і для цього мені навіть не потрібне все те альтернативне шекспірознавство, котре вже нависувало купу гіпотез, хто це міг бути – чи Крістофер Марлоу, чи Бен Джонсон, чи ще яких 5-6 інших «кандидатів на Шекспіра». Зрозуміло, що ми ніколи вже точно не дізнаємося, хто це був. Через 400 років це без шансів. Як і через 200 років неможливо точно назвати автора «Історії русів», недарма ми вже сьогодні Плохія згадали, якось воно все підшивається у ході розмови…

Досить приїхати до Кембриджа, прийти в бібліотеку Триніті-коледжу, подивитися на те «перше фоліо» 1623 року, на той знаменитий портрет з маскою (а він з маскою! Виглядає справді як посмертна маска) і прочитати супутній віршик – абсолютно очевидно, дійсно очевидно: це була людина, яка хотіла з якихось причин приховати своє ім’я, прикрившись найнятим. І в принципі про це прямо мовиться в «Гамлеті», про це «Мишоловка» – ота п’єса в п’єсі, яку розігрують бродячі актори перед королем, і ніхто не знає, що справжній автор – Гамлет. Тобто це оголення прийому, демонстрація маски. Він саме так і робив, як Гамлет, це була реальна людина, і було коло сучасників, посвячених у таємницю, однак перші 200 років тема авторства нікого не цікавила, а коли зацікавила - було пізно. 

Але й, перепрошую, он на пам’яті живих поколінь розібратися не можуть: хто написав «Тихий дон» Шолохова, скільки вже, 3 чи 4 теорії є? А теж же реальна людина була, і зовсім недавно…

Автобіографічний твір «Сестро, сестро» мені було читати сумно і гірко. Як сприйняла його Ваша мама?

Ну я ж великою мірою це її з слів записувала... Це їй данина, і це нею пережито. І це якраз для неї подарунок був.

Як сприйняла мама подарунок?

Гарно. Звичайно, сльозу пустила. Але це оповідання – зерно більшої речі, яку я ще обов’язково мушу написати.

У мене була тоді ідея зробити цілий роман ніби від імені цієї ненародженої дитини, тобто вона мала бути центральним персонажем. І все мало розвиватись довкола ідеї втраченого сестринства – як потім та з двох сестер, котра лишилась жити, все життя шукає собі сестру, і якими ця тема обертається хоррор-історіями. «Казка про калинову сопілку», до речі, теж у цьому ключі писана, і «Дівчатка» так само – там мала бути ціла колекція таких історій: конфлікти між подругами, суперництво-двійництво, всі оті «чорні дзеркала», в різному віці, на різних відтинках жіночої біографії... У мене цілий букет таких історій був у запасі. Але щось у цьому задумі було, очевидно… не знаю, словом, я злякалася, бо на певному етапі у мене почали якось одна за одною гинути подруги, якраз тоді, коли я над цим працювала. Ціла купа трагедій, всім відома моторошна смерть Соломії Павличко, вважати, на рівному місці, – лише одна з них.

І я просто-напросто струханула тоді, чесно кажучи. Було таке враження, що мій ненаписаний роман «прорвався» в життя, - ніби я щось порушила, виламала якісь двері, куди людині лізти в принципі не треба. Так що я швиденько опублікувала ті оповідання, що були вже готові, в окремому збірнику («Сестро, сестро»), додавши до них кілька «сторонніх», - і тим ніби «закрила тему». Хоча насправді ні, не закрила, і тепер, думаю, вже зумію з нею впоратися.

Ваші слова про подруг колись пояснили мені, чому так боляче від втрати саме жіночої дружби. Чи заповнилися ці кількаразові втрати у Вашому житті?

Мені колись дуже гарно одна індуська поетка сказала, що втрата подруги болючіша, ніж втрата коханого мужчини. Бо це зовсім інші стосунки, інший характер довіри. І це рідкісніше – близьких чоловіків мають усі, чи майже всі, а на «сестер по духу» далеко не кожній жінці щастить. Патріархальна культура нас змалечку вчить вважати, ніби жіночої дружби немає, і ніби вона завжди закінчується конкуренцією за мужчину. Бо чоловікам хочеться думати, ніби вони для нас – весь світ у віконці. Насправді ж усе навпаки: це жінці куди легше розбити чоловічу дружбу, ніж чоловікові – жіночу, а якщо таке стається, то, значить, між тими подругами давно прихована конкуренція йшла, і чоловік тут – тільки засіб, одна із складових.  Взагалі ж, жіноча дружба – великий дар і велике щастя. Оця рідність, оце сестринське порозуміння жіноче, коли сидите вночі на кухні і можна сповідатись одна одній про все на світі…

Є у вас людина, з якою сидите вночі на кухні?

Тобто, чи заповнились після втрат лакуни? Ні, не заповнилися. Теоретично у мене є дві душевно близькі подруги, але оскільки живемо в різних країнах і бачимося, з’їжджаючись раз на кілька років, то це все одно не те. Будь-яка людська близькість – чи дружба, чи любов, чи учнівство – потребує постійного живого контакту, як дров у вогонь, щоб не погасало.

Скайп не допомагає посидіти вночі на кухні з подругами?

Ні. «Мама по скайпу», як називалася книжка Старого Лева, перепрошую, не працює. Ерзац-віртуал ніколи не замінить реальності, бо щоденне життя складається з тисячі дрібних речей, яких на відстані не передаси. Ну звісно, краще по скайпу, ніж ніяк, але по скайпу ми говоримо з іконкою на екрані, з технологічним продуктом. До якого безперечно має відношення близька нам людина, але все одно це тисячу разів не те, що постійне живе спілкування.

Навіть мобільний телефон, чесно кажучи, не те. Можна окремо розмірковувати про те, чому по тих стаціонарних телефонах, де крутився циферблат, можна було розмовляти годинами.

Я теж про це думала, що це тому, що часу було більше?

А от і ні, не те. Думаю, це має якесь своє технічне пояснення. Бо вже ніби дослідили, що й для мозку навіть не корисно говорити по супутниковому зв’язку більше 5 хвилин. Мобільний добрий для «алло, привіт, ти де? Я зараз підійду. Ти в якому вагоні?». А так, щоб з душею, з відтяжкою – не той ритм! Я просто фізично відчуваю, як в мені накопичується роздратування, коли чоловік кудись виїздить і дзвонить на мобільний «поговорити». Йому це ніби не заважає, бо до всіх технічних засобів чоловік ставиться якось зручніше, рідніше, ніж ми, треба віддати належне, чоловіки взагалі краще дружать з технікою. Він може 10 разів на день дзвонити, просто «привіт, що там, як там», просто під настрій. А я себе ловлю на тому, що от, відзвітувала про те, що в мене сьогодні трапилося, але це ніби між іншим, на ходу, а така балачка двогодинна, тригодинна, які відбувалися по стаціонарному телефону – коли вже тобі вухо намуляла трубка, а ти лежиш в ліжку і справді розмовляєш, і слухаєш голос, і він як поруч, він близький, це справді обмін двох людей собою на рівні «голос і голос», недарма ж із того виник був у 20-му столітті навіть окремий жанр – радіоп’єса, - ні, по мобільному таке неможливо, мобільний – це тільки обмін інформацією, а не людське спілкування. 4-5 хвилин – і я вже дратуюся. І кажу: «Ну все, годі, давай вже, приїжджай швидше».

Дмитро Павличко у «Ранковій каві» підтвердив нам правдивість тієї легендарної історії про його батька і пісню «Два кольори». А як Вашій мамі, як викладачу літератури, сприймалася Ваша творчість і успіх, включення Вашого прізвища до шкільної програми?

Моя мама була дуже нестандартним викладачем літератури – радянську школу вона ненавиділа всіма фібрами душі, а вчителів вважала найтупішим прошарком населення. Вона те, що називається учитель-дисидент, – таких люблять учні і не любить начальство і колєґи. В 90-ті, вийшовши на пенсію, вона деякий час активно займалась українізацією діловодства в Києві – вела курси української мови по бюджетних підприємствах. Не знаю, як там пішло з діловодством, але досі зустрічаю на своїх виступах банківських працівників, бухгалтерів, телефоністів тощо, які з захватом згадують її лекції - і те, як вона їх, дорослих людей, «підсадила» тоді на читання художньої літератури… А от шкільна програма з української літератури її завжди обурювала.  

Я пам’ятаю, як вона показувала мені малій на опубліковані в міській газеті «Прапор комунізму» фотографії ще радянських кандидатів у депутати і казала: «Я тобі зараз скажу на око, хто з них вчителька: оця, оця і оця». Читаю підписи – так і є, заслужений вчитель, тра-та-та УРСР... Жодного збою! Вона їх впізнавала просто за виразом обличчя: «Найтупіші морди», - казала. Вираз якоїсь закляклої авторитарності і ніби самовдоволення людини, яка отримала право вчити, «командувати отарою», - образ самовпевненої і тупої жіночої влади дрібного калібру, саме це. Це, на жаль, дійсно класичний типаж радянської вчительки. Я зараз і носа не тикаю в освіту, розумію, що у нас там величезні проблеми, але, вибачайте, мене вже б на те реаґувати не вистачило… Але торік якийсь був скандальний ватний виступ від учителів Харкова, – коли не помиляюсь, проти перейменування вулиць, чи щось таке, - то там на фото з залу якраз саме такі обличчя фігурували, як мені мама малій показувала, я відразу згадала.

Мами мені дуже бракує зараз як співрозмовиці. Вона була дуже неординарною жінкою. І я думаю, що насправді їй треба було на сцену, вона була надзвичайно артистична, мала прекрасний голос. Але замолоду вагалася і вирішила, що спершу їй треба здобути серйозну гуманітарну освіту, а тоді вже йти в консерваторію – знаєте, це наївне дівоче уявлення, коли по молодості літ ще здається, що ти можеш все, нерозуміння того, що життя коротке і всього в ньому не встигнеш… Художній смак у неї був бездоганний, на її оцінку завжди можна було покластись.  Вона була одним з моїх перших читачів, і у неї було дуже важко заслужити похвалу. Вона була гіперсуворим критиком. І ось ця установка на вимогливість до себе – це те, що вона мені вщепила доглибно і невитравно. Мені найважче домогтися успіху в себе самої, щоб я сама собою була задоволена, і це саме мамина школа і мамина дисципліна, бо у неї все завжди вимірялося на рівні світових стандартів – і ніяк не менше. Ніяких поблажок, ніяких материнських замилувань «геніальною дитиною». Коли поляки в рецензіях на «Музей» почали писати, що це «Нобелівський роман» і я їй це зачитувала, вона це сприйняла як належне, - просто сказала, що тепер, після двох моїх «головних» книжок, «Notre Dame d`Ukraine» і «Музею», вона вже «за мене спокійна».

Коли я виросла з періоду молодіжного бунтарства, то змогла оцінити цей її підхід до всього «за гамбурзьким рахунком» вже з позицій дорослої людини –  бо стосунки мама-донька проходять свою еволюцію, мають свою драматургію, і хоч вона значно менш відома й описана в культурі, ніж батьки-сини описані, але не менш складна й цікава. І я ще обов’язково про це напишу! Новий роман, що в мене зараз на робочому столі, буде ніби «в співавторстві» з мамою написаним – він міститиме вкраплення маминих текстів, з тої, до речі, казки, яку мама мені в дитинстві розповідала на ніч «серіалом», щовечора придумуючи продовження, - про дівчинку Даринку, що потрапляє в фантастичну Країну Блакитних Лілей, і її пригоди. В останні свої роки мама спробувала відновити з пам’яті й записати ті розповіді. Я їх хочу інкорпорувати у свій роман.

Дмитро Павличко, про якого вже згадували, приїхав тоді до Ужгорода з дружиною. Ваш чоловік також супроводжує Вас зараз. Маєте змогу трохи і відпочити тут чи графік?

Ні, відпочити часу немає. Приїхали працювати. У нього в програмі лекція про пам’ятники, про сучасну скульптуру в міському просторі і про те, чому в нас із цим так кепсько. А крім того, він же не лише художник, а й співвласник видавництва – і разом із піар-менеджером мені асистує на всіх моїх заходах.

А взагалі їздите відпочивати чи усе життя в роботі?

Ні, ну часом їздимо, вимушено, я б сказала, бо це чомусь щоразу виходять такі сюжети, коли обоє вже з висолопленими язиками, і якщо зараз негайно кудись не втечемо днів на 10, то вже «батарейки сядуть». Він тоді сідає в інтернет, вибираємо маршрут і готель, і післязавтра летимо.

Чому поряд з Вами саме цей чоловік, можна запитати?

Я знаю? Так Бог захотів, мабуть. Це ж теж не з першого разу вдалося. Для гармонійного подружжя теж треба якийсь досвід нажити.

У Вас, як у Франка, «тричі являлася любов»?

Ну, тут, знаєте, трохи як в тому анекдоті: хто їх там рахує? (сміється, - авт.). А якщо серйозно – думаю, що у жінок все це багатовимірніше. У чоловіків все чітко зав’язано на сексуальності, просто і ясно, можна порахувати – дві, три чи чотири, і всі одного типу. Годиться арифметичний підхід. А у жінок такий широкий і «розмитий» спектр любовних стосунків, що, скажімо, два роки співжиття з бурхливою сексуальною складовою можуть значити менше, ніж яка-небудь абсолютно платонічна «закоханість на відстані», де, крім кількох розмов, нічого не було - а воно тебе всю «переліпило». В кожному почутті - різна амплітуда переживань, різні патерни, різні пропорції еросу і агапе… Не підходить тут «один, два, три, чотири», тут не арифметика, а алгебра з диференційними рівняннями. Тобто давайте не будемо міряти себе чоловічими мірками. Ми різні, жінки й чоловіки, тим воно якраз і цікаво.

За це я і люблю так званий «культурний фемінізм», який відкрив і обстоює право за жінками на оцю відмінність, іншість – на свій світ. Не мусимо підганятися під вироблені чоловічою культурою стандарти, котрі були проголошені універсально людськими. Ви, хлопці, кажете, що людина думає-почуває-поводиться ось так і так? Ні, вибачайте - у нас це по-іншому, і це по-іншому, і це також… Тому власне й цікаво спостерігати, пізнавати, відкривати, - як саме. Цікавіше писати про жінок, ніж про чоловіків, тому що жінки непорівнянно менше і гірше описані в культурі, менше досліджені. Так що мені, вважаю, страшенно пощастило народитися жінкою.

Ви любите каву?

Я гіпотонік, без кави взагалі не прокидаюся, ви що.

З ким кавуєте найчастіше? Чи краще наодинці?

Кава – це частина ритуалу пробудження. Повільне розходжування по квартирі в халатику, сніданок, кавування.

Тобто воно не є елементом еротики, якщо ви про це. «Кофе в постєлю» у нас навпаки, швидше родинний жарт.

Закарпатської кави скуштували?

Хороша кава! Я - взагалі «кавун». Це чоловік у нас в домі «чайник». А я – «кавун».

Чай для мене – це рідина різних відтінків бурштинового кольору. Те, що він собі придумує, купує якісь особливі сорти, ґатунки, змішує, питає «тобі якого?», «а чи будеш з тим, з сим?», - уся ця ворожба для мене незбагненниа: та якого завгодно – чай, він і є чай! А от кава – вибачайте, тут уже все важить – сорт, ґатунок, ступінь обсмаженості, недосмаженості і тисяча інших нюансів.

На каві з Андруховичем ми пили коньяк, бо вийшла з ладу кавоварка. Чим би з Вами замінили каву сьогодні, якби довелося?

Зранку коньяк? Це ж збочення.

Ми записували ту «Ранкову каву» ввечері, правді бути.

А, ввечері? Ввечері і я би соточку коньяку могла потягнути, чому ні.

А якби зараз кавоварка не спрацювала, то пили б, я думаю, мінералку середньої газованості.

Чому Ваш блог на Українській правді, як і офіційний сайт не оновлювалися вже калька років?

Блог мені на певному етапі перестав не те що бути цікавим, але – знаєте, не люблю, коли мене юзають. Коли очевидними стали певні маніпулятивні прийоми адміністрації, то якось розхотілося брати в тому участь. А з 2008 року починаючи там активно включилися штабні тролі, – це лише зараз всі помітили, що є боти і тролі, що вони є частиною інформаційної війни, яка ведеться проти України, зокрема й українськими руками і на українських ресурсах, а весною 2008-го, коли вони в нас задебютували, це був дуже неприємний досвід: тебе відкрито «мочать», і ніхто, крім тебе, не розуміє, чому! Багато речей, які більшість українців починають розуміти вже тепер, під час російсько-української війни, я бачила на 7-8 років раніше, – що відбувається, до чого воно йде. І цей пазл, скажімо, мені легше було скласти станом на 2010 рік, коли більшість ще вірила, що у нас незалежна країна і Янукович та Тимошенко – це незалежні політики. А я розуміла, в яку яму нас Кремль загнав.  

Тому той блог був швидше досвідом інформаційної війни. До того, як вона стала видимою уже всім, явною.  

А на сайт була хакерська атака. Його зрештою вдалося врятувати, але якось у мене все ще не доходять руки його оновити. Та й письменницькі сайти не є аж такі актуальні зараз, за Фейсбуком стежать всі.

На фотосесії для Vogue виглядаєте щасливо. Це задуманий образ чи справді настрій того дня? І чи зручними були туфлі Christian Louboutin та чи носите Ви їх у житті поза журналом?

Ви так питаєте, ніби я пам’ятаю, яка то була фотосесія і який одяг! Лабутени? Я пам’ятаю, що мене колись у якомусь ґлянці вдягали у щось страшне леопардове, це було, так. Вони вибрали все це самі, і їхня стилістка мені зробила абсолютно несамовиту зачіску. Я вила, стогнала, гавкала, але ради не було, бо вже пообіцяла. З того всього можна зробити висновок, що модельки не дурно отримують великі гроші, це безумно тяжкий труд. Позувати у вибраних не тобою платтях – це відчуття наруги над особистістю і всім, над чим можна вчинити наругу.

Ми часто використовуємо запитання за методом Марселя Пруста. А Ви хотіли б потрапити у світський салон того часу і писати відповіді у альбомах?

Як сказати?.. Той час – прекрасний! Це така звана Belle Еpoque, «прекрасна епоха», це найбільша слава і найвищий злет Європи, тієї ідеальної Європи, якої вже нема і після Першої світової ніколи не було. Європи останніх десятиліть ХІХ віку і перших 14 років ХХ віку, коли стрімголов, на віку одного покоління, вибухнув колосальний економічний ривок, цивілізований світ різко змінився – пішла індустріалізація, модернізм, фемінізм, купа відкриттів… Покоління, на віку якого винайдено автомобіль, кінематограф, телефон, телеграф, а весь цей розквіт міст, ці всесвітні виставки, на які з’їжджалися подивитися на чудеса, а тодішня віра в людську всемогутність, у всесилля науки, а всі ці революції в мистецтві, в малярстві, літературі, епоха театру, сузір’я геніїв!

Але це все для нас – Леся Українка! Наша, рідна. Все її життя якраз і припадає на «бель епок»! (Пруст прожив трохи довше й бачив її занепад, мав за чим ностальгувати). Чому конче треба уявляти себе в салоні Пруста, а не, скажімо, Косачів?  Із цим другим я себе, внутрішньо, якраз співвідношу постійно – і до нього куди ближче, ніж до Прустових Ґермантів, навіть фізично: можна зайти в київський особняк на Саксаганського, можна торкнутись клавіш рояля, на якому Лисенко грав, відчути всю ту атмосферу...

Зараз, слава Богу, виданий перший том листування Лесі Українки, від 5-літнього до 27-літнього віку, спасибі тому-таки видавництву «Комора», яке мене сюди припровадило і яке я ніжно люблю. Це абсолютно потрясаючий документ, який має бути в кожного освіченого українця, стояти на полиці. Ось вона – людина Belle Еpoque, зрештою, однолітка Пруста, розповідає в листах про свою епоху, причому з української точки зору... З нетерпінням чекаємо наступного, другого тому, коли вона вже не дівчинка з маминого літературного салону і учениця свого дядька – одного з найвидатніших східноєвропейських мислителів Михайла Драгоманова, – а коли вона вже зріла жінка, авторка «Одержимої» і «Руфіна і Прісцілли» - це окремий спектр тем, це вже прустівська проблематика, і прустівська атмосфера.

Тобто все це якраз речі, які мають прямий еквівалент в українській культурі, не треба по них аж до Франції ходити.

Це при тому, що Пруста я щиро люблю – вперше прочитала його семитомник у польському перекладі у 18-19 років, для мене це довгий час була улюблена лектура, з тих книжок, до яких повертаєшся, перечитуєш, бо це справді страшенно класно. Думаю, що у моєму суб’єктивному відчутті часу Пруст зіграв роль, можливо, більшу, за будь-кого з європейців ХХ століття. І анкета Прустова – дуже симпатична, я колись на неї відповідала.

Одне з тих питань – що б Ви сказали Богові при зустрічі?

У мене навіть вірш на цю тему був, я його не публікувала ніколи. Довгий такий. І змістовний: зі спробами постановки головних екзистенційних питань. І по ходу виявляється, що кожне з тих питань не варте того, щоб лізти з ним до Бога, можна й самотужки постаратися доглупатись. Вірш закінчується врешті: «Отож облиш свою дурну надію, ти не готова вмерти, підожди».

Так що з Богом будемо говорити тоді, коли будем до цього готові (усміхається, - авт).

Як Вам з ужгородськими «котами»? Еротфест, очевидно - близька стихія?

Побачимо, як буде. Поки що, нівроку, людно, гамірно й інтенсивно. При чому зранку до вечора, а ви питаєте, чи є час відпочити. От вчора мали чудову вечерю «У нотаря». І пан господар Павло Чучка нам люб’язно провів екскурсію, а потім лишився з нами посидіти. Ми мали прецікаву розмову за вечерею, не тільки про Закарпаття – про Україну, і Європу, і про минуле, і про майбутнє… Хороший, цікавий, змістовний вечір за столом. І художник Сирохман був. Розкішні абсолютно ці його знімки дерев’яних церков, розкішна робота, а які пам’ятки, це ж ошизіти можна! На цьому одному реґіон можна підняти, рєбята, яка контрабанда?! Тут інвестувати в дороги й інфраструктуру, та на одних цих церквах можна зробити такий маршрут, що Закарпаття через 10 років буде меккою для туристів! Бо це дійсно унікально, такого ніде більше немає. І люди будуть, даруйте, не сигарети на горбу тягати, і молодь не мучитиметься, не знаючи, що з собою почати, закінчивши вуз, а справді буде рух, життя, і буде тут Європа – сама до вас приїде!. А поки що й «коти» скаржаться, що щороку мають проблеми з фінансуванням. Таке враження, що ваші багатії не знають, у що їм вкладати гроші, - не вміють мислити на хоч трохи стратегічну перспективу.

Що Ви будете читати сьогодні ввечері?

По-перше, я обросла вже тут цілою купою подарованих мені книжок. Але і з собою маю до читання не тільки для приємності, а й для праці – рукопис дуже цікавої, напівзабутої міжвоєнної авторки Софії Яблонської, яка жила в Парижі й Китаї, багато подорожувала і залишила прецікаві подорожні мемуари з різних частин світу. Зараз одне львівське видавництво готує їх до друку, і мене попросили написати передмову.

Я не знайшла інформації про походження Вашого прізвища. Ви вже десь це озвучували?

Родинний переказ каже, що в XVII столітті мої предки по батьківській лінії писалися як Забузькі – очевидно, йшлося про Південний Буг, бо «родове гніздо» було на Черкащині. Це була стара козацько-старшинська родина. Після катерининського «розкозачення», із скасуванням Січі у кінці XVIII століття родину скинуло соціальною драбиною на поверх нижче, а після польського повстання 1830 року вони перебралися на Волинь. І там уже стали писатися Забужками, за століття змішавшись із корецькими міщанами, селянами, рештками старої волинської шляхти, тощо. В моєму родоводі по татові є ще кілька цікавих родин, і я мрію колись мати час зайнятись дослідженням їхніх історій.

Дозвольте читацьке запитання а-ля «Чи це про Ваше кохання йдеться у «Музеї покинутих секретів»?»: рукавичкова майстерня справді існувала на Mariahilferstrasse чи це письменницька вигадка?

Так, це абсолютно true story. У мене досі зберігається ця торбинка старосвітська з адресою, і та одна заціліла рукавичка.

В Ужгороді якусь цікаву крамничку чи кав’ярню організатори візиту Вам показали?

Ще не встигли. От якраз закінчуємо, щоб ми кудись встигли піти і щось побачити.

Тоді останнє запитання. Шевченків міф, Українка у конфлікті міфологій… Як назвуть філософи майбутнього книгу про творчість Оксани Забужко?

Того я не знаю (сміється, - авт). Це зовсім насправді не цікаво – займати свій час тим, щоб думати, як ти там виглядатимеш в очах майбутніх поколінь. Найкраще ти все-таки реалізуєшся в тому, що робиш, коли любиш те, що робиш. А це вимагає 24 години на добу постійної зайнятості. Тому приміряти на себе якісь там дзеркала майбутнього і перед ними чепуритися і зачіску поправляти – завелика розкіш, даруйте. «Нам бы день продержаться да ночь простоять». Зворотна сторона успіху – у тебе дедалі менше часу. Дедалі менше часу, щоб посмакувати, ні не кавою, а повноцінним пережиттям тої чи іншої емоції, щоб розкрутити її, цю емоцію, до словесно вираженої думки... Я недавно згадувала: Боже, яка ж я, виявляється, була щаслива замолоду, коли писала вірші на ходу: от просто гуляла і «виходжувала» вірші!

Отак просто гуляєш, випадаєш із часу, зливаєшся з пейзажем, і у ритмі ходи тобі вірші пишуться… А нині, чорт забирай, у тебе телефон весь час тріщить і всім ти потрібна, і всі тебе рвуть на шматки. Свобода, виявляється, – це тоді, коли ти нікому нафіг не потрібна.

Але тоді, коли в людей ця свобода є, люди її не цінують і знай скаржаться й нарікають, що як же ж так, «я незапотребований і недооцінений». А тут навпаки – хочеш трошки тої свободи для себе, коли про тебе б усі забули, і ти десь отак зависла, щоб – море, небо, і можна відчути природні ритми світобудови… Ми ж так неприродно живемо з цією всією нашою довбаною цивілізацією... Біжимо за якимись дурацькими фантомами. Люди будують там у вас за містом якісь чотириповерхові котеджі. Спитати б – нахрена воно тобі, дядьку?! Візьми дитину, повези її куди-небудь, світа їй покажи, книжку хорошу почитай, музику хорошу послухай, життя ж таке прекрасне, якщо промити, як скло, з-перед очей оцю всю цю фігню фальшивих цінностей. А у нас дедалі менше й менше часу на те, задля чого справді варто жити. От дитя ваше ще знає, що життя – класне!

Ганна Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Ірина Бреза, Любов Кузьмин

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua


ГістьТамара (не перевірено)

Дякую за інтелектуальне задоволення!Оксана Стефа́нівна наш сучасний скарб!Захотілось прочитати та перечитати ,встигнути оцінити надихнутись підтягнутись!Окреме Дякую Ганна Твердохліб,
Фото: Ірина Бреза, Любов Кузьмин тактовну ,мудру розмову ,від рівня запитань і розмова піднялась на належний рівень.захотілось прочитати і інші *Ранкові кави*.Цікава ідея від Оксани Забужко .а чи не скласти вам анкету Лесі Українки,Івана Франко?!В текстах ,мені здається можна вислідити запитання,які вони ставили і часу в кому жили і до людей і до мудреців і до себе?!Цікава ідея:)Успіху Вам і ще раз Дякую!

ср, 05/04/2017 - 11:11 Постійне посилання
Гість (не перевірено)

Дякую за цікаву розмову, якою можна насолодитиcь досхочу. Запитання про різні аспекти - приватне і професійне, душевне і зовсім земне, від яких не соромно за журналіста. І за грамотність дякую, бо це сьогодні не таке вже й очевидне в медіа просторі.
З великою охотою перпходжу до інших розмов за ранковою кавою.
Успіхів Вам!

ср, 19/04/2017 - 00:24 Постійне посилання
Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.