Ранкова кава з Дмитром Павличком

Ранкова кава з Дмитром Павличком

Йому 84, багато хто з нас вчив його твори ще у школі, для багатьох він є сучасним символом українства, патріотизму, щирої відданості своїй державі. Слова пісень, які він написав, знайомі кожному українцю, на якому континенті той не жив би. У гарному поважному віці Павличко надзвичайно «живий», активний, дуже цікавий у розмові, котра, на жаль, так лімітована його робочим графіком перебування на Закарпатті… Утім, встигає навіть згадати тут власні відчуття «медового місяця», проведеного з дружиною у Мукачеві.

Доторкнутися до легенди – для мене це потиснути руку Дмитру Павличку. Сьогодні він – гість «Ранкової кави» на Zaholovok.com.ua.

Чи любите Ви каву?

Звичайно, люблю каву і п’ю каву. Але разом з тим – остерігаюся її. Коли я був молодший, то відчував, що кава давала мені енергію. Та і тепер дає. Але водночас мені здається, що у певному віці треба пам’ятати: кава – це так само, як жінка. Вона не може бути однаково кохана у кожному віці. Розумієте? Але вона все одно любиться і подобається, навіть тоді, коли ви її, ту каву, не п’єте.

 

А закарпатську куштували?

Звичайно, Господи мій! Щоб ви знали, я приїхав на Закарпаття - у Мукачево - на другий день після шлюбу. Це було 1957 року. Сіли на автобус з Поділля і поїхали чомусь прямо у Мукачів. Бо моя дружина мала там знайомого, що був директором якогось гуртожитку і ми там жили тиждень, і в Латориці купалися. Було літо… Ось і зараз моя дружина тут зі мною у цій поїздці.

 

То на Закарпатті тривав Ваш «медовий тиждень»?

Так, над Латорицею у Мукачеві. Там я почав вивчати мадярську мову, і вже там говорив egy, kettő, három, négy. І там навчився говорити: «Én szeretem magát meg a szép lányokat». Перекладав пізніше угорські поезії, зокрема, Ендре Аді – це мій улюблений угорський поет. Угорці навіть дали мені за ті переклади відзнаку (золоту медаль). Коли я сьогодні виступав на телебаченні, то звертався до українських закарпатців і до угорців цими словами: én szeretem magát, ми брати, ми маємо любити Україну, свою державу. І ми будемо скоро з угорцями, поляками, словаками, з іншими нашими сусідами членами європейської родини. Задля цього був Майдан. Ідеали Майдану полягають у тому, що ми маємо нарешті відокремитися від імперії, яка нас мордувала сотні років і тепер вирішила зупинити наш хід у Європу!.. А як це можна зробити? Отак, як вони це роблять: ви знаєте, які страшні відбуваються події на Донеччині, Луганщині…

 


Якими є Ваші перші асоціації із словом Закарпаття?

Першим, як я чую про Закарпаття, то згадую, коли мені було 10 років, я співав пісню із старшими, з моїми братами: «На Закарпатті радість стала, та радість стала, та гей! Україна там повстала, та там повстала, та гей». Є і колядка на цю тему. Ще тоді я зрозумів, що за Карпатами є Україна, а я ж народився під Карпатами. А далі, коли я став студентом, то один з перших моїх віршів був «Закарпатці, брати мої, не синії гори нас ділили. Україну розділило горе». І так воно донині ділить нас, горе. Бо що хочуть ці великі убивці, які прийшли на нашу землю зі Сходу? Розірвати нас! Вони бояться найбільше Закарпаття, бо Закарпаття – це Європа. Це європейська земля. І Україна може втрачати… ні, вона нічого не повинна втрачати!.. але тим більше вона ніколи не може позбутися Закарпаття, бо на Закарпатті формувалася європейська українська культура великою мірою.

Ось я сьогодні був у вашому краєзнавчому музеї (востаннє я там бував ще 22 роки тому) і побачив там портрет Богдана Хмельницького, зроблений за його життя, у 1654 році – у книжці, написаній латиною, де були зображені монархи тих часів, до яких автор прирівняв і Хмельницького. Ця книга є свідком того, що ми завжди були європейцями. Це національний скарб українського народу.

 

Ви сказали, що дружина зараз також в Ужгороді з Вами. Вона постійно супроводжує Вас у поїздках?

Вона поїхала зі мною цього разу, тому що я приїхав туди, де ми мали свій медовий місяць.

 

Мабуть, нахлинули спогади…

Нахлинули, нахлинули!.. Бо я бачив Латорицю, бачив ці камені, білі камені гарні, на яких ми з дружиною тоді сиділи і цілувалися. Нікого не було, навкруги були одні кущі і Латориця омивала ноги мені, а головне їй – Латориця омивала ноги моїй жінці. І я її любив за ці ноги, і Латорицю за це я полюбив.



Як це – бути автором слів, які співають люди у всій країні? Та й мабуть на усіх континентах.

«Два кольори» співають у Японії. Я маю книжку японською мовою – підручник української мови. Там є «Два кольори» українською мовою і японськими ієрогліфами. І є ще один український твір – це страшно сказати – «Садок вишневий коло хати». Тільки 2 твори з української поезії у цій японській книжці... Я, звичайно, цим не хочу сказати, що я маю якесь дуже велике значення для української літератури, але «Два кольори» чув у багатьох країнах. Є німецький варіант, польський. А росіяни, ви знаєте?, співають українською мовою. Бо перекладу ніхто не міг зробити.

 

То російською «Двох кольорів» немає?

Є, але він не може співатися. Тому що «два цвета» не приймаються…

Коли Ви писали «Два кольори», вкладали більше лірики чи ідеології? Пісня ж має цілу історію з КДБ і взагалі виходом у світ…

Чекайте, ми написали цю пісню з Білашем у 1964 році, це було у січні. Ми зустрілися на з’їзді Комсомолу України, там нудно було, а я побачив на плечах дівчини чорну хустку з червоними яблуками. І написав на колінах першу строфу, бо я згадав матір, «як я малим збирався навесні», і так далі. Та кажу: «Сашко, це пісня буде». І ми встали й пішли звідти, і до вечора пісня була написана (і слова, і музика).

 

То Ви свідомо «оспівали» червоно-чорний прапор?

Як то ні? Я ж, по-перше, був, та я ж був в УПА! У ’45-му році, в 16 років. Що я там співав? «Прапóр червоно-чорний – то наше все добро. Червоне – то кохання, а чорне – пекла дно. Де завтра заночуєм, не знаємо самі, гей-гу, гей-га, чорти ми лісові». Оце корінь, корінець. Але є й інший корінець. Мій батько співав: «Вишила сорочку чорними нитками, щоби його впізнавати поміж козаками». Це козацька пісня. А в КДБ нам сказали: «Ви що думаєте, ми дурні? Ви ж написали гімн бандерівців. Ми, думаєте, не знаємо, що таке червоне і чорне?» «Прапор паризької комуни!», - відповів я (усміхається, - авт. ). А сам прибіг додому і – до енциклопедії, чи справді там такі були кольори… Відкриваю – точно!

Але я націоналістом вважався ще довгі роки, а пісня тоді поступово зійшла з виконання. Бо, як розповів Гнатюк, перший секретар ЦК Петро Шелест сказав йому: «Не можна Павличка співати. Що це таке: людина все життя працювала, а вертається додому «лиш з згорточком старого полотна»? Це не правильно, це не наша пісня. Кажи Павличкові, хай переробить». Гнатюк мені дзвонить, що робити, а я кажу: «Я не зміню ні слова!». Білаш був задоволений, бо боявся, що я, щоб пісню співали, зміню щось у ній. Ні! І вона так і пішла, і люди встали, коли Гнатюк її вперше заспівав. Це було 1964 року, на жовтневі свята у палаці «Україна».

 


Чи правдива історія того, як відреагував на цю пісню Ваш батько?

Так! Ми йшли вночі селом…

 

То таки правда? Це така гарна історія!..

…Ця історія страшна! (усміхається спогадам, - авт.). До нас долинула музика з радіо із чийогось вікна, батько почув і каже мені: «Давай зупинимося послухаємо, яку гарну пісню хтось написав!..» Я плакав… Батько тоді не бачив моїх сліз, темно вже було. А я не міг і слова вимовити, це неможливо… Потім і він заплакав, як дізнався…

 

Ви спілкувалися з Іваном Павлом ІІ, Джорджем Бушем, іншими людьми. Зустріч із ким справила на Вас найбільше враження?

Звичайно, у мене є навіть лист від Івана Павла ІІ. Я йому надіслав антологію польської поезії у моїх перекладах і він мені подякував. Я цей лист бережу як щось таке надзвичайне. А у президента Буша-старшого я був з Кравчуком і Буш мені сказав: «А ви, пам’ятаю, мене покритикували, що я, коли був у Києві, сказав, що Україна не повинна відлучатися від Росії. Мене критикувала за це і Америка, і ви мене покритикували». А я йому на це кажу англійською: «Пане Буш, я вас критикував, але скажу вам, ви добре все сказали, та ми вас добре вислухали і зрозуміли – треба зробити навпаки. І ми проголосили Україну незалежною». А Буш послухав і каже Кравчукові: «Слухай, президент, цей твій хлопець депутат мене так розвеселив, що я дарую вам 15 мільйонів доларів на різні потреби». Я тих грошей не бачив, цих доларів, але Кравчук їх одержав.

А Бушу-молодшому мене, як Посла України, представив Президент Польщі Кваснєвський. Коли той почув, що з України, то аж повернувся до мене, хоч уже перед тим потис руку на знак вітання. Я йому кажу: «Mr. President, I would like to see you in Kyiv!» А він запросив мене на свою лекцію. Натомість в Києві у МЗС на мене почалась атака, мовляв, як ви сміли зупинити Президента Америки? А я кажу: «Пішов ти під три чорти! Його зупинив не я, а польський президент. Я з ним мав розмову, хіба я цим пошкодив Україні? Ні!»

 

До слова, чи принесла Вам творчість достаток? Що більш вигідне фінансово: письменництво, дипломатія чи політика?

Я маю з того задоволення, що був три роки Послом України у Словаччині, 3 роки у Польщі. За цей час нічого більше не заробляв, тільки отримував зарплату посла, але я вмів ощадити. І за ці гроші я, між іншим, могилу Василя Ґренджі-Донського відбудував у Братиславі, і встановив кілька десятків тризубів у Варшаві на могилах наших козаків, які загинули за Україну під Замостям.

Маю зарплату депутата. Вона не велика, але мені на мої вузькі справи вистачає. Одначе я видаю книжки і постійно стою на колінах перед багатими людьми, банкірами тощо. Моя держава, яку я дуже любив і люблю, видала для мене за свої гроші 2 або 3 книжки, а я сам їх видав вже десятки. І 10 томів своїх віршів видав за свої власні кошти.


А з ким з історичних осіб хотіли б зустрітися за чашкою кави?

Насамперед я б хотів поговорити з Іваном Франком. Це мій учитель і, я вважаю, найбільший український письменник. Тому що він першим в українській літературі висловився за побудову держави. Не просто за Україну, як, наприклад, Шевченко говорив, що «встане Україна». Одначе Франко говорив конкретно, що «встане держава Україна». Тому я видав франкові статті – усі, що стосуються української державності. Є ще багато й інших тем, ми б мали про що поговорити.

Так само хотів би зустрітись з гетьманом Пилипом Орликом. Бо він написав Конституцію України 1710 року. Це перша демократична конституція у Європі. Пилип Орлик мав 8 дітей, тож я би ще хотів з його жінкою поговорити! Вона, до речі, заповідала поховати своє тіло «у Станіславі», (бо ж жили вони в еміграції, за ними стежила російська розвідка). Але не можуть досі в Івано-Франківську найти цю могилу.  


Що б Ви сказали Богові при зустрічі?

Це тяжке питання. Я би міг сказати так, як євреї кажуть: «За що?» Євреї на кожному гробі пишуть «За що?» За що кара йде від Бога?.. Чому Україна карана так довго? Це зовсім несправедливо. Тому я до Бога маю претензію. За своїми поглядами я є християнин, одначе вважаю, що у християнстві, хоч цей світогляд, звичайно, забезпечує моральну твердість людини, але ми не можемо говорити, що «всяка влада від Бога». Я б сказав, не всяка! Ми повинні були встати! І наші 3 майдани – рухівський, помаранчевий і євромайдан – це зробили. Це було повстання не лиш проти Януковича, але і проти влади як негідної, проти того, як цей негідник міг собі таке дозволити, а ми не могли просто сказати «так Бог дав». Бог так не дав!

 

Що для Вас політика? Чому Ви зараз у ній?

Я у політиці тому, що… ну я не можу інакше, це моя традиція, я є від природи політиком. Я ходив у перший клас польської школи і вчителька, пані Вебер, полька мене змушувала декламувати вірш: «Kto ty jesteś? — Polak mały. — Jaki znak twój? — Orzeł biały». А я сказав їй: «Прошу пані, але ж я не поляк малий, я українець!» А вона мене за це… лінійкою по пальцях, мовляв, я тебе навчу, що ти поляк. Я прийшов додому і розповів мамі, що вона мене била. А мама питає: «Ну навіщо ти так, це ж тільки вірш, а не правда, ти міг його розказати». Але я був з того часу українським націоналістом, з першого класу, мене виховала полька (усміхається, - авт.).

Ганнуся Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...