Спогади. Реальні історії

Спогади. Реальні історії

Кожен період життя має власні труднощі. Та, відклавши думки про свої нинішні клопоти, уявіть ситуацію: усе, що роками збирали до свого помешкання, усі меблі, дорогі серцю речі, посуд, одяг та будь-що з дому — усе слід покинути і назавжди виїхати з рідного міста, узявши лише те, що поміщається до дорожніх валіз…

І зробити це слід не через якусь невідворотню для життя небезпеку, а через політичне рішення тих, у чиїх руках наразі зосереджена влада. Через це рішення сотні людей – українців і лемків – під час сумнозвісної «Вісли» зганяли до товарних вагонів і вивозили у невідомому напрямку.

Це фактично неможливо уявити, але навіть для окремих ужгородців це — реальний спогад зі свого життя, а не сторінка з підручника історії. І, почувши його, історію сприймаєш вже зовсім не як сухе повідомлення про давні події, а як частину життя людей, котрі живуть зовсім поряд з тобою.

Операція «Вісла» змінила долі сотень українців і поляків. Через 60 років після масових депортацій сторони пробачили одна одну. В Україні цю тему взагалі згадують вкрай рідко, у Польщі ЗМІ торкаються її значно частіше. Але йдеться не про нинішні стосунки між народами, а про звичайні людські долі тих, хто постраждав від договору, укладеного Кремлем та польськими комуністами. Розповідь про той трагічний час  — у новій рубриці Zaholovok.com.ua «Спогади».

Одним з найболючіших спогадів свого життя поділилася відома журналістка із понад 50-річним стажем Марія Підгорна:

 

"Згідно з останнім переписом населення Польщі, 33 тисячі громадян цієї країни назвали себе українцями. До Другої світової війни тут проживали понад… 5 мільйонів українців. Тому можна собі уявити масштабність депортації 1944-46 років з території Польщі.

Переселення повинно було проходити добровільно, а насправді відбувався справжній антиукраїнський терор. Поляки палили села, подекуди доходило до справжньої різні. Люди не хотіли нікуди виїжджати, не хотіли залишати рідні місця.

Ми мешкали у Перемишлі, у багатоквартирному будинку. Мені було 6 років, але я добре пам’ятаю цей будинок на вулиці Франчішканській.

Ще у Польщі

Тоді тривали облави — шукали українців. Ми всі розмовляли польською мовою, але в будинку знали, що ми українці, бо між собою спілкувалися рідною мовою. Але нас ніхто не видав, хоч ми були єдина українська сім’я тут — тата з мамою всі поважали. Пам’ятаю, як два міліціянти і з ними солдат вдерлися до нас і першим запитанням було: «Ви поляце?» Мама страшно перелякалася, я почала плакати і польською мовою запитала: «Цо тен пан хце?» Непрошені гості пішли, зрозумівши, що не до тієї сім’ї вдерлися. Тут і тато з роботи прийшов.

Через багато років мама мені розповіла, що у той вечір у сусідньому домі вирізали 2 українські сім’ї… Тоді творилося щось страшне.

Але найстрашніше було попереду. На станції вже стояли товарні вагони. Людям давали один день, щоб спакуватися і займати місця у вагонах. Один вагон – на 3 сім’ї. Мама знов ридала, не хотіла меблі залишати, а в той куток, що нам відвели, лише одне ліжко влазило. Станція кишіла людьми, пакунками, я ледь не загубилася. Заселяли вагони цілий день, падав дощ і я вже не знала, чи то сльози котилися по маминому обличчі, стікали каплі дощу. Часу на збори давали обмаль і напроти також стояли вагони, в які сідали люди просто з клунками і…коровою.

Це був листопад 1945 року. Було дуже холодно, падав дощ із снігом. Тато дуже переживав, бо мама була вагітна і цей стрес, звичайно, їй був не на користь.

Нас привезли на станцію Городок Львівської області. Тут висадили декілька сімей, поїзд поїхав далі. Ще день сиділи на станції, а пізно ввечері батько вже приніс ключі від будинку, в якому ми тепер мали жити. Так ми опинилися в Україні. Мати довго не вірила, що то надовго, але виявилося назавжди. Через 2 місяці народився брат Кушнірчук Владислав. Отож, його місце народження — м. Городок на Львівщині, моє — м. Перемишль (Польща).

Перше причастя

Там, в Городку, я закінчила школу, потім Львівський університет, факультет журналістики. Два роки тому з лісниками Ужгородського лісгоспу я побувала у Краківському лісництві. Виявилося, що в одній кав’ярні працює пані Яна — дочка переселенців-поляків з Тернополя…

Жорстока доля зривала людей з насиджених місць, примушувала залишати буквально все нажите. Мої батьки були міські жителі, то не мали ні власного будинку, ні худоби, але, звичайно, все інше нажите пропало, неможливо було забрати всі меблі, образи, картини. Батьки були щасливі, що ми залишилися живі під час жорстокої облави. І за що поляки так ненавиділи українців? Це також сумна сторінка історії: і Польщі, і України".

З братом Владиславом

З чоловіком Олександром Підгорним

З дочкою Веронікою

З онуком Віталієм

Вітання від податкової

У редакції з Андрієм Патрусом-Карпатським

Від редакції. Спогади — про особисте чи про суспільні події — завжди вражають більше, аніж будь-яка книга про минуле. Ми займаємося новинарством, щодня спішимо за тим, що відбувається просто зараз. Натомість бажання хоч іноді зупинитися і подумати, згадати своє і почути інших спровокувало нас на цю рубрику.  Читайте і надалі «Спогади. Реальні історії» на Zaholovok.com.ua

Ганнуся Твердохліб. Фото – з особистого архіву Марії Підгорної.

 

Loading...
Зображення користувача читач-пенсіонер з Мукачева.

Надзвичайно зворушлива та цікава публікація, про знаних в нашому краї людей, а саме гарної жінки-журналіста. А старі фото лише підкреслили професійну роботу авторів.

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...