Ранкова кава з Олександром Поповичем

Ранкова кава з Олександром Поповичем

Олександр Попович на перший погляд видається серйозним-пресерйозним дядечком. Ще б пак! Журналіст з багаторічним стажем (працював і працює з різними закарпатськими мас-медіа), власкор BBC на Закарпатті, активний захисник усього справжнього ужгородського та закарпатського… Попри свою поважність Саша має здатність захоплюватися неймовірними речами, знаходити для себе оригінальні хобі, а  для друзів хороші ідеї. А ще десь відкривати для себе і всіх решти незвичайних людей, події та явища. Про пошуки, сумніви, сподівання ми говоримо з ним за Ранковою кавою.

Яку цікавість ти за останній час вишукав?

Важко назвати щось одне, тому що все моє життя пронизане пошуком різних цікавих речей. Ще у шкільні роки я мав купу хобі, часто змінював гуртки. Хтось би сказав, що це поверхневість, а я це називаю розширенням кругозору. Намагаюся постійно щось притягувати у своє життя, адже воно одне і прожити його сумно було б дуже прикро. Завдяки цьому постійному пошуку, а також умінню знайомитися, здійснилося кілька великих мрій у моєму житті.

Пригадую випадок 16 річної давнини, коли лише починав працювати журналістом. Я пішов зробити фоторепортаж із парашутним клубом. Сам, звісно, дуже мріяв стрибнути з парашутом. Але, чесно, не мав наміру використати нагоду. Не задля цього пішов. Проте сталося так, що на мене таки напхали парашут і «викинули». Випадково здійснилася мрія тільки тому, що я не лінувався залізти, заглибитися у тему. Інструктору сподобалося те, що я  його питав, знав теорію, фахові речі. Через рік вже стрибав зі своєї волі.

Не страшно було?

Зараз я би цього не зробив. Але тоді відчуття щастя було набагато більшим, ніж страх, який міг би мене паралізувати, задушити. А так він перетворився у непомітну цяточку. Потім вже думав: Боже, що я зробив!

Завдяки своєму бажанню шукати мав нахабство познайомитися особисто з письменником, якого я дуже люблю і все життя читав, - Владиславом Крапівіним. У середині 2000-х років випадково почав спілкуватися з його літагентом, який згодом став мені близьким другом. Разом з ним подорожували, їздили до Крапівіна в гості в Тюмень. Ночувати вдома у свого літературного кумира, людини, яка збудувала твій світогляд, всі книги якої ти прочитав!  Пити коньяк і вже після третьої чарки йому сказати «Як так може бути!». У відповідь отримав лише із посмішкою: «Ще чарочку чи що?»

Завжди була мрія подорожувати. Одна з тих мрій, які не здійснилися поки що. Я б хотів набагато більше. Люблю, принаймні, дивитися, читати про подорожі. Познайомився з однією з таких особистостей, на яких я дивлюся із захопленням. З відомим мандрівником, апологетом автостопу і «науки» самостійної подорожі - Антоном Кротовим. Притягнув навіть якось його в Ужгород. Він постійно запрошує у гості. На «Дом для всех», який він організовує Львові у 2014 році, я поїду  і поживу там очевидно.  І таких зустрічей було у житті дуже багато.

Все ж трохи ти поїздив по світу?

Вважаю, що це дуже мало. При сучасних можливостях, коли полетіти та поїхати зараз легше, ніж не тільки 100 років, але 20 років тому. Повсякденність затягнула більше, ніж я б хотів дозволити їй. Утім, подорожував в улюблені міста. До речі, я абсолютно міська людина. У моєму паспорті записано, що народився у селі Заріччя, хоча насправді – в Ужгороді. Мій тато, ще той романтик, по молодості влаштував такий сюрприз. Мабуть, думав, що у житті це якось допоможе. Я все думаю переоформити документи і вказати своє справжнє місце народження.

Мій спосіб життя міський, улюблені міста: Ужгород, Тюмень, Севастополь, Будапешт. Десь я бував менше, десь більше.

Зрозумілі 3 пункти, чим вони можуть подобатися. А от Тюмень…

Там живе Владислав Петрович Крапівін. Це дуже красиве місто, впорядковане з прекрасною старовинною частиною. Там дуже багато пам’яток архітектури, незвичних нашому оку. Русскоє зодчество, купецькі будинки, підвіконні різьблені дошки... Зараз цього стає все менше і менше. Нова частина забудови наступає на стару.  До речі, гуляючи по місту ми з моїм другом Костиком, про якого я згадував, натрапили шматок підвіконної дошки, я його забрав, привіз додому. Просто це артефакт. Люблю артефакти.

Якісь ще скарби маєш вдома?

Я, до певної міри, плюшкін. Прив’язуюсь до речей, які мають історію. Люди, які приходять до мене додому вперше, вражені тим, що є за що зачепитися оком. На поличках лежать сувеніри, камінці, наприклад, камінь з дна Байкалу, скляна куля, бюст неандертальця, копія Свободки, колекція кубиків-Рубика, гребний гвинт від глісера, бронзовий капітан, люльки, монета з Маленьким Принцом, стоять солдатики та багато іншого. Кожна з цих речей мені про щось говорить. Був час, коли колекціонував артефакти, які описані у певних книгах. Наприклад, у книзі «Діти синього фламінго» фігурує дерев’яний кинджал, який має особливу силу: тільки ним можна було вбити узурпатора й тирана. Ця історія так мені захопила,  що друг мені вирізьбив дерев’яний кинджал за описом у книзі. Здавалося б навіщо 40-річному мужику дерев’яний кинджал? Але він – нагадування про історію вигаданого світу. Мені часто є цікавіше те, що відбувається в моєму уявному світі, ніж те, що довкола. На жаль, якби не друзі, цікаві люди, у навколишній дійсності не дуже було б за що зачепитися.

Але твоя професія зобов’язує до того, що ти не можеш абсолютно абстрагуватися від середовища. Журналіст мусить бути в курсі подій, реагувати на якісь факти, дії, рухи.  Як ти це все поєднуєш?

Ключове слово «мусить». Я хотів би цікавитися тільки речами, які мені цікаві (вибачте за тавтологію). Це -- цікаві історії, концерти, виставки, вистави, митці, книги, письменники, незвичайні люди, незвичайні події. Мені абсолютно нецікаві сумні випадки, сенсації, політики, правоохоронці, скандали. Це чорна сторона мого життя, яку я мушу терпіти, як інший бік медалі. Якби була моя воля, зробив би якусь газету, сайт, ЗМІ, канал, хороших новин. Але, на жаль, статистика переглядів, які я бачу на сайті, де працюю, показує, що людям це менш і менш потрібно. Інколи зробиш інтерв’ю з людиною-глибою, намагаєшся розповісти якомога більше, сидиш над цим 2-3 дні. Стаття висить тиждень - 800 переглядів. А новина про блискавку, що убила людину  за 2 години набирає  5 тис. переглядів. Це така величезна несправедливість. Я з цим не можу змиритися.

В інтернеті люди шукають виключно одну річ: розваг. З часів з епохи древнього Риму, коли потрібно було хліба і видовищ, природа людини не змінилася. Хіба формат подачі видовищ інший. Людські розваги полягають у тому, що людина хоче вирішувати: стратити чи помилувати. І можливо ті, хто є при владі, компенсують таким чином неспокійні ночі, але вони можуть стратити чи помилувати. Ті, хто не можуть натискати цю кнопку, спостерігають. Не всі. Але багато.

Я дуже тяжко втрачав ілюзії стосовно нашого суспільства, тяжко з ними прощався. Мене виховали так, що всі люди хороші, мають допомагати один одному. А насправді, як співає Сергій Міхалок і гурт Ляпіс Трубєцкой у пісні «Зевс», «люди їдять людей».

Це найбільше розчарування у твоєму житті?

Найбільше нещастя: мої ілюзії стосовно нашого суспільства з віком розвіялися. Довкола нас справді відбувається те, що називається «люди їдять людей». Я казав собі, ні це не може бути. Але насправді це так. Стараюся дружити, спілкуватися, працювати з людьми, які хочуть змінити це і припинити.

Можливо, такі думки приходять з віком. Коли людина стає мудріша, бачить більше, чує більше, починає думати.

Можливо так, але як то кажуть, життя мене до цього не готувало.  Я очікував іншого.

Але все-таки якісь твої очікування справдилися?

Багато позитивного справдилося: здобув професію, яку хотів ще у 2-му класі. І цілком несподівано. Завдяки випадку і Петру Гойсу. Дякую йому досі. Батьки дали мені багато свободи і любові і це для мене цінно. Зрештою, зустрів жінку, яку бачив колись уві сні…

Звідси детальніше.:) Це цікавий момент.

Ще коли був підлітком, мені приснилася дуже гарна жінка. Це був якийсь сюжетний сон, де вона була персонажем. Прокинувся і подумав: от би таку дружину мати! Воно пройшло, але є глибини пам’яті, які зафіксували все.  Коли у 1998 році моя Зоряна прийшла у редакцію газети «РІО», я її побачив і зрозумів, от звідки її знаю! Вона ж мене знала по університету. Вже потім, коли ми стали зустрічатися, попросив показати університетські фото, де вона не схожа на теперішню. Я її тоді просто не запам’ятав. Став згадувати, де я її бачив, і пригадав, що у сні. Зрозумів, що треба одружуватися! На моє щастя, вона згодилася.

Сина дуже хотів, маю і щасливий. Ми з ним хороші друзі, у нас нема стосунків батько-син в обивательському значенні. Спільні теми, інтереси, багато часу проводимо разом.

Щодо дітей. Я десь вичитала, що ти можеш надавати консультації з дитячого виховання.

Не так, щоб аж консультації. Але слушні поради можу дати. У книгах Крапівіна класно описані стосунки дітей з батьками. Читаючи ці речі, я розумів, що у нас дуже велика кількість дорослих насправді не має зеленого поняття, як виховувати дітей. У декого все зводиться до системи заборон і дозволів, а  відтак до системи покарань і  заохочень.                                                     Що в корені неправильно. Я колись цікавився педагогікою. Це одна з дотичних точок з моєю дружиною. Вона прихильниця Януша Корчака, знаменитого педагога, який із своїми вихованцями пішов у газову камеру нацистів.

Всі люди народжуються однаковими. Вплив генетики, звісно є, але з дитини можна ліпити.  Є багато прекрасних людей, а є ті, з якими неправильно поводилися у дитинстві.

А як треба правильно? От на прикладі твоєї сім’ї.

По – перше, 100 тисяч разів правий той, хто придумав сентенцію: не виховуйте дітей, виховуйте себе. Бо діти робитимуть  те, що бачать у вас. Кожна дитина розуміє, коли з нею граються, жартують, чи вчиняють серйозно. Для того, щоб мати з ними довірливі стосунки, треба бути справжніми, правдивими, щоб вони вам довіряли. Як ми бачимо дитячу брехню – вона очевидна для нас, так само очевидною для дітей є наша неправда, удаваність і фальш. Ми марно сподіваємося, що вони не розуміють. Дітям потрібна ваша щира увага і зацікавленість їхніми проблемами, їхнім життям. Це життєвий досвід і мої спостереження.

Я дотепер, до речі, люблю дитячу літературу.

Кого з письменників ти любиш читати, хтось тобі цікавий?

Важко перерахувати, їх багато. Я читаю з усього – і з паперу і з «електроніки». У мене кілька пристроїв для читання, вони постійно мігрують по хаті. Спочатку був «надолонник», потім одна «читалка», друга, планшет, телефон. Мене завжди цікавили книги, в яких описується  внутрішній світ людини. Подобається світова дитяча класика: Марк Твен, Астрід Ліндгрен, Памела Треверс, Джеймс Крюс, Джанні Родарі, Баррі Хайнс, Еріх Кестнер, Ено Рауд... Це вічні речі. З «наших» – Іван Сенченко, Юрій Збанацький, Борис Комар, Ірина Пивоварова, Носов, Некрасов, Трублаїні, Дік, Коковін… Хтось скаже: ха! чоловік за половину прожитого життя не набув нових літературних вражень. Я набув нових літературних вражень, але вони не пересилили ті, які є у мене базовими. Звісно, зачитаними до дірок є Довлатов, Севела, Данелія, Річард Бах, Дмитро Горчев, Борис Штерн, сотні їх. Відкрив для себе щойно Олександра Вєлікіна. Люблю раннього Лук’яненка, бо потім він, на жаль, став писати за гроші. Люблю Дяченків, будь-якої епохи, будь якого періоду їхньої творчості. Здавалося б попса, але  насправді вони описують дуже серйозні речі. Внутрішній світ людей. Це – найцікавіше у літературі і це найбільше збудовує.

Які три речі тобі потрібні для щастя?

Задоволеність, щастя моїх рідних, можливість займатися тим, чим я хочу та не займатися тим, що я  ненавиджу. А також відсутність приводів для тривоги. Взагалі тривожність у моєму житті стала його бичем. Та щоб цього позбутися, треба покинути професію. А я поки не придумав, чим буду займатися.

Чи бачиш ти себе в якісь іншій ролі? В якій професії ти би міг органічно себе відчувати?

Я б з великим задоволенням вів дитячий гурток або клуб, малював (якби мав хист),  подорожував і описував свої подорожі для тих, хто не має можливостей мандрувати. Мені подобається те, чим займаються  Сергей Доля, Артемій Лебєдев, Дмитро Комаров, який вже розповів про Індію, Африку, Камбоджу, В’єтнам. Зрештою, Антон Кротов. Думаю, що можливість так багато подорожувати треба особливим чином заслужити у долі. Мені поки це не вдалося.

Ще все попереду. Чи віриш ти, що журналістика може змінити світ, чи вдавалося це тобі?

 На жаль, у людей складається ілюзія, що журналістика може змінити світ. Проте це занадто мала сила для того, щоб змінити у таких масштабах. Хіба локально: допомогти якісь родині, вирішили якийсь конфлікт і т.д. Наталка Зотова (журналістка «1+1») має хороший досвід через висвітлення людських проблем допомагати людям: їй просто дзвонять, коли є дійсно проблема у людей. Але ці всі намагання розбиваються в скалу людської природи. Візьмемо недавній гучний випадок з Нагірним. У людей тяжка втрата, вони відчували, що чоловік може уникнути покарання. Але все, що Наталка не робила: знімала, писала, всі ці зусилля виявилися марними. Бо хтось, ймовірно, взяв гроші і людині дали втекти. Це приклад, яких може не більшість, але вони є і дають зрозуміти, що журналістика не є такою могутньою силою, в яку ми б хотіли вірити.

Друзі мене часто звинувачують у надмірній ностальгії за СРСР. Частину життя прожив у Радянському Союзі. Там журналістика була справді реальною силою: написали про людину, що вона гидотна, хабарник - її звільнили, або принаймні у суспільстві стали зневажати. Зараз ми дожилися до того, що людям все одно. Ганьби ї не ганьби -- на товщину кишені успішність бізнесу це не впливає.

Минулого року ти став популярним на всю Україну через слимаків :) Як вони, до речі?

Слимаки переїхали. Ще напередодні зими я їх роздав друзям. У нашій кватирі немає автономного опалення, а центральне відключене, підігріваємося електрокалорифером. Для слимаків треба стабільну температуру.

Це було дуже класне захоплення, я із слимаками познайомився, полюбив їх. Вони спілкувалися, махали ріжками, впізнавали. Я їх відпустив зі свого життя. Багато є речей, з якими я познайомився, подружився і відпустив, але  можу повернути у своє життя будь-коли. Розмір «кімнати» у нашому житті для захоплень обмежений. Часом, іншими ресурсами. Щоб занести новий диван, треба винести старий. Я іноді виношу старі меблі із цієї кімнати захоплень, а потім шукаю нові меблі під новий інтер’єр.

Чим слимаки кращі за людей?

Слимаки нікуди не поспішають, мені дуже подобається фраза, яку казав дід дружини. «Кто понял жизнь, тот не спешит». Хоча це він Омара Хаяма цитував, але казав дуже красномовно і колоритно. То треба було чути. Я б дуже хотів мати таку можливість споглядати.

Ми позакривалися соцмережах. При ілюзії відкритості, люди там закрилися, відгородилися склом монітору. Мені подобається тенденція останнього часу: повернення настольних ігор. Люди починають розуміти,  що найбільша розкіш - розкіш  людського спілкування.  Подоба спілкування у соцмережах проти нормального спілкування  - це  сурогат, як сухе молоко проти молока справжнього.

Що прийшло на заміну слимакам?

Постійно щось приходить. Саме зараз – пробую  виростити кілька кущиків тютюну.

Добре, що не марихуани :)

Я в житті ніколи не конфліктував із законом. Це річ, яку я завжди поважав. Бо це правила людського співжиття. Чесно кажучи, дуже не розумію людей, які цього не хочуть усвідомити. Я навіть швидкість не перевищую, хоча міг би. Закони людського співжиття - це насамперед повага до себе. Довкола себе бачу багато людей, які вважають, що вони трохи більше люди, ніж інші. Сусідка викидає з вікна пляшку, люди кидають сміття під ноги, з вікон машин…  Такі речі я дуже гостро сприймаю. Хтось викинув пачку цигарок, я можу довго ходити і думати, чоловіче, що ти робиш, як ти можеш! Мені властиво сприймати всі речі дуже загострено. Випадок такий був: ми прийшли до батьків, я чимось переймався якраз,  сів у крісло, думаю. Сестра питає, що сталося. «Та мабуть знову війна у Гондурасі, – відповідає мама. – Він завжди такий був. Ще підлітком я його питаю, чого ти журишся. А він каже, що не відчуває  себе щасливим, бо у якісь там у країні йде війна, гинуть люди  і він знає, що це несправедливо». Тоді всі посміялися. А тепер це сімейний мем: Саша журиться, бо чергова війна у Гондурасі.

Я б може і хотів цими речами не перейматися. Це мені завжди заважало у житті. Але одного разу хороша знайома мене заспокоїла: «Знаєш, не сприймай це як прокляття. Це не прокляття, а дар. Я помітила що ти і хороші речі сприймаєш так само загострено. Гострий негатив, це плата за те, що ти можеш набагато яскравіше сприймати позитив, щастя». І справді, якщо у мене щастя, то вже просто зашкалює.

Яке б питання ти ніколи не поставив своїм інтерв’юерам? І на яке б ніколи не відповів?

Я би не запитував будь-що, що б заставило людину переживати найгірші моменти свого життя. Які б вона не хотіла повторити навіть подумки, навіть розповідати. Мені щастило, не довелося нікого поранити такими питаннями.  

Я сам би не відповів про найнеприємніші спогади. Про якісь речі, пов’язані з ситуаціями, коли випадало ображати людей. Трохи не по-чоловічому вразливий, але… Життя таке, що часто можна когось випадково поранити. Мені про це згадувати неприємно. Про такі речі, я б не заходів відповідати.

Щоб сказав Богові при зустрічі?

Я б дуже хотів, щоб Він мене пробачив, за ті речі, де я вчинив неправильно. Найважче людині жити з відчуттям вини, хоча інші люди готові простити і забули, але ти не можеш. Людина недосконала, але ми не бачимо себе так, як бачить нас Бог. Якщо Він є (краще я б хотів вірити, що Він є) щоб знав, що я готовий визнати свої помилки і просити за них пробачення.

Риси людей, які імпонують тобі?  І що б ти не міг пробачити?

У чоловіків чи жінок?

Дехто не робить різниці.

Бачу величезну різницю. Нас недарма розділили на дві різні статі, ми дуже різні. Утім, у обох ціную відкритість душі. У чоловіках ціную найбільше чесність, батьківську відповідальність, і широту кругозору, у жінках – здатність вчасно підставити плече, вміння бути правильною мамою і здатність інколи мислити як чоловік.

Як, тверезо? :)

Ні, по чоловічому типу мислення. Вони відрізняються тим, що чоловіки мають все у голові складено у шухлядках. Відкрив потрібну, ну дві… Попрацював, позакривав. У жінки все звалено на купу. Вона може робити одночасно багато речей.

Це добре чи погано?

Це  - по-різному. Те, що це по-різному, це добре.

Що не сприймаю у людях, то це глупість, затятість і жорстокість. Жорстокість на першому місці. Немилосердність, нездатність співчувати і людську глупість не люблю.

Є якісь історичні особи чи персони сучасності, з якими б ти хотів зустрітися?

Справжні мої герої – це мої сучасники, люди, які тепер живуть, щось міняють. Вчать суспільство бути кращим, не дають йому деградувати. З багатьма із них пощастило зустрітися особисто, на що навіть не міг розраховувати. Тож, у моєму житті таке чудо сталося. З історичних персон мені цікавим є Нікола Тесла. Якби була можливість сісти за один стіл і поговорити,  то, мабуть, з ним.

Чи вживаєш ти каву, як часто п’єш, сам готуєш?

Не готую, бо її непогано готують у кав’ярнях, а ще краще дружина вдома. Я люблю каву, але п’ю її небагато. Маю переконання: навіть те, що ти любиш, мати у надлишку недобре, бо воно тоді знецінюється. П’ю рідко, не більше 1 порції на день, зате ціную кожну чашку. Найсмачніша  кава - несподівана. Коли працюю,  дружина тихо заходить і ставить чашку поруч.

Був період, коли, я намагався зовсім відмовитися від кави. Трохи серце… Не вийшло. Неможливо жити на Закарпатті і відмовитися повністю пити каву. Тому я просто обмежив себе. Взагалі обмеження – класна річ, вміння людей обмежувати себе вирішило б багато проблем людства як економічних, так і соціальних.

Які у тебе є приємні слабкості? Такі речі, від яких би ти не міг відмовитися.

Я дуже люблю хороше кіно. Колись зібрав велику фільмотеку, більше 2 тисяч фільмів. Але тепер настав час, коли скачати фільм з інтернету швидше, ніж шукати у фільмотеці. Тим більше багато дисків вже не читаються, їм понад 10 років.

Дуже люблю кудись їхати у межах Закарпаття, милуватися ним. Але щоб у цей час не було спекотно. Хотів би на Закарпаття принести клімат Норвегії, і тоді б я був би абсолютно щасливий.

Це тоді ще одна річ, які тобі потрібно для щастя! Клімат Норвегії на Закарпатті.

Так! Між іншим. Щоб була прохолода, не було жаркого сонця, часто йшов дощ. Декого це сердить, а я обожнюю прохолодну погоду, хай навіть і вогку. У спеку ніколи не почуватиму себе на 100% добре. Мій настрій дуже залежить від погоди. Зате, окрім погоди, не маю інших залежностей. Алкоголь практично не вживаю. Не тягне і все.

А люлька?

 Для мене не є настільки задоволенням курити люльку (курити люльку означає, що ти в цей час нікуди не поспішаєш), як вивчати її. Дізнаватися, як її роблять, як їх витримують. Чистити люльку іноді буває приємніше, ніж її курити. Для куріння треба виділити час. Якщо маєш на це менш, ніж 40 хв. не варто і починати. Люлька для мене абсолютно не утилітарна річ, я повинен довкола неї мати певні ритуали, які заспокоюють, дозволяють відключитися і подумати. От, подумати ще люблю. Дружина бачить це і питає: «Знову ганяєш космічні каравани?» Ну… Так, «ганяю». Я вже казав, що мені внутрішнє цікаво…

Тебе напевно питають, чи не хочеш стати письменником? У тебе образ відповідний.

Та ви наче всі домовилися! Постійно питають, це мене дуже дивує. Вони обґрунтовують дуже дивно. Думають, що я б міг написати дуже цікаві речі і мені неодмінно цим треба зайнятися. Так, я всередині себе маю багато історій і з радістю б розповідав історії свого внутрішнього світу. Але маю великий сумнів, чи вони будуть комусь цікаві. Мені перед очима стоять десятки томів, написані деякими закарпатськими письменниками, які колись я бачив у магазині «Кобзар». Ці книги лежать і їх не купують. Часто люди пишуть те, що цікаво тільки їм. Або зовсім нецікаво нікому, навіть їм самим. Пишуть і складають під диван.

Якщо ця потреба писати, розповідати внутрішні історії стане дуже гострою, я, можливо, це почну робити. Казав собі колись, що до 40 років не буду писати нічого художнього. До такого віку людина не може нічого надзвичайного розказати людям. Якщо ти не геній і не самородок. Я таким не є. Тому поки користуюся принципом, авторство якого приписують водночас і графові Льву Толстому і Хемінгуею: якщо можеш не писати – не пиши.

Ідеї, звісно, є. Але для цього треба змінити спосіб життя, на що мені важко зважитися. А потім повірити у те, що це буде потрібно ще комусь. Не хочу бути капітаном очевидністю. Все значне вже написано до нас і задовго, причому. Хоча я завів блокнот товстий з білими сторінками, де всі ідеї і думки занотовую. :)

Ти ще й відомий закарпатський геральдист. Який найдивніший запит стосовно створення герба ти отримував?

У нас люди, які замовляють герби, насправді не мають поняття, що це таке і для чого. Геральдика одна з небагатьох сфер, де клієнт завжди не правий. Я завжди питаю: «ви готові позбутися всього, що самі придумали, крім того, що хочете хороший герб?» Якщо людина готова, то я працюю з нею. Я створював і особові і корпоративні герби. Тепер мене включили у комісію для створення герба УжНУ. Дотепер вуз мав недосконалий герб. Власне, гербоподібну емблему. І там дуже є над чим працювати. З такою історією УжНУ заслуговує на виразніший герб. Щоб побачити і запам’ятати. Взагалі у нас геральдика у стані зародження. Ми відстали і від Росії, і від Європи. І набагато.

Найцікавішими ж гербами є ті, які зроблені не на замовлення. До прикладу, колезі, яку дуже поважаю. Просто сяйнуло у голові і я мусив зробити і подарувати. На мою радість вона його зрозуміла і прийняла. Там срібне ведмежа, яке опирається на золотий меч на синьому фоні. Багато цікавих мені гербів майбутні армігери просто не прийняли. Бо не зрозуміли. Ну як може бути цікавим запропонований лісовий горіх, оперезаний золотим кільцем і охоплений полум’ям із розірваним ланцюгом поруч? :) Ну… не всі розуміють сутність геральдики.

Що на твоєму власному гербі?

Я робив його не сам. Мені допомагав його створювати дуже хороший російський геральдист Дмитро Іванов. Маю його з 2008 року. На ньому на чорному тлі двораменний хрест, викладений із дев’яти шестипроменевих золотих зірок, з яких остання перемінює колір на лазур, перетинаючи срібну триверху гору. У нашоломнику у ньому – синій фламінго. І девіз міфічною мовою Хранителів: Emmer zusem – flejk zu flejk. Це означає. «Будьте разом крило до крила». (У мене тільки друга половинка фрази. Перша половинка – на гербі дружини.) Таке напуття давали мандрівникам, яких прирівнювали до птахів. Коли птахи летять у «ключі», призначення тих, хто поруч, - наганяти повітряні потоки під крила свого сусіда, допомагаючи йому летіти. Цінність людини, як істоти соціальної, - бути поруч з тими, кому ти потрібен.

Немає нічого важливішого, ніж стосунки між людьми. Тому засмучуюся,  коли у мене з кимось псуються стосунки, дуже цього не люблю. На жаль утопічного суспільства не може існувати, доведено тисячолітньою історією людства. Але завжди були люди, які про це мріяли. І я з цих людей.

Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua

 Фото: Людмила Федоришина

 P.S.

 Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щовівторка і четверга читайте нові розмови. Усього з кількох запитань, тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

 Ваш Zaholovok.com.ua

Loading...
Зображення користувача Ужгород.

Гарне інтерв'ю. Молодець, Ірина!

Зображення користувача Оленка.

Олександр- цікавий співрозмовник .

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...