Ранкова кава з Одаркою Долгош

Ранкова кава з Одаркою Долгош

Квітуча весна – саме той час, коли зустрічі за кавою яскраві, приємні та душевні. Особливо, якщо співрозмовниця – відома закарпатська художниця  Одарка Долгош. Пані Одарці весна пасує – природа гармонійно доповнює позитивний настрій жінки та підкреслює її вроду. А ми тим часом філософствуємо :) 

 

У Ранковій каві ми використовуємо дещо з опитувальника Марселя Пруста, який був популярним у світських салонах  XIX ст. Наприклад, про що Ви б запитали Бога при зустрічі?

Мені самій цікаво, що б я таке запитала. Ніколи про це не думала. Більше замислювалася над тим, якщо зустрінуся із своїми предками, про що з ними говоритиму.

Предками якого саме покоління?

Я зібрала деякі архівні матеріали і дослідила родину до сьомого коліна (хочеться ще далі). Цікаво було б почути про їхнє життя, їхню родину, чим займалися, як жили.  Навіть не можу обґрунтувати навіщо: мабуть хочеться взнати коріння, яка генетика була. Поки що цікаво. Ось така емоція.

Ви у житті керуєтеся емоціями?

Емоціями я можу дозволити керуватися тільки у майстерні. Таке життя і, мабуть, маю таку натуру. Навіть, якщо хочеться, все одно покладаюсь переважно на розум. Вважаю, що це велика розкіш, дозволити собі емоційно виразити свій стан. Дуже рідко, хіба вже так зачепить. Моє життєве кредо – вміти тримати себе в рамках. Емоції  - це пленер, відпустка, гори, творча робота, це емоції.

Чи є якісь неочікувані речі, що вразили Вас під час вивчення родинної історії?

Я ніколи не знала, що наше прізвище має ще одну частину. Повне прізвище діда було Долгош – Карась. Цього ніхто не розповідав, можливо, існувало табу у нашій родині. Моя мама згадала, що десь чула у розмові. Я сама не могла нікого допитатися, бо тато був одинаком у сім’ї: не було ні тіток, ні іншої рідні.  Але звідки ті Карасі взялися? Корінь походить із Великих Лаз і мені цікаво, як той козак забрів до нашої родини. Вже мій батько був просто Долгош і це для мене дуже цікава загадка.

А Ви самі як пишетеся: Долгош чи Долгош-Сопко (за чоловіком)?

Виходячи заміж твердо прийняла рішення, що буду носити своє прізвище, свого батька. Але, коли мене запитали, яке прізвище носитимуть мої діти, зрозуміла, що осторонь родини бути не можу. Тому у сім’ї я Сопко, а Долгош залишила як творчий псевдонім. Так і практикую до цього часу.

На Вашій ювілейній виставці «Навколо реального» багато робіт, присвячені якраз родині, минулому. Згадала картину «Коли баба дівкою була».

Моя бабця моя померла за 3 роки до мого народження. Я її абсолютно не знала, тільки з розповідей мами. Маю декілька старих фотографій. Мабуть, тут пішов такий керунок емоційний, або підсвідомий, захотілося вилити це родинне дерево на візуальний план. Тому що фіксувати такі речі у статтях цікаво, але мало хто це читає. Візуальне представлення  більш дієве, швидше вражає. У цьому переконалася за час, що займаюся мистецтвом: більше людей споглядає, ніж читає.

Родинна тема -  хороша, вона зачепила багато моїх знайомих. У цьому є якась провокація, контакт з аудиторією. Люди починають думати про своє коріння.

Як Ви прийшли до своєї авторської техніки, за якою Вас одразу впізнають.

Використовую її давно, з 90-х років. Мене завжди приваблювала фактурність, об’єм, рельєф. Оскільки мій перший фах - художня кераміка. Хоча я нею не займалася, залишилася оця тяга - відчувати матеріал руками. Це важливо для мене - передати матеріальність предмету. Чому прагнула створити авторську техніку? Найбільше у творчому середовищі ціную здатність мати свій власний почерк, свою тематику, стилістику, вирізнятися від інших колег. Якщо ти вже йдеш у мистецтво, маєш мати своє особисте обличчя. Люблю бути сама собою, не інтерпретуватися когось.

Чи легко сьогодні знайти власний почерк? Здається, все вже винайдено від класики до корів у формаліні.

Тут справа лежить навіть не на поверхні, а глибше. Залежить, хто як ставиться до своєї творчості. Чи має за мету заробляти на мистецтві, жити з нього, вважати це своїм хлібом? Для мене особисто мистецтво  є моя душа, моя емоція, яку я можу висловити. Засіб для існування я собі визначила -  моя робота. З першого дня після навчання я пішла на роботу.  Так була вихована і ніколи не пошкодую, що не є вільним художником. Матеріально себе забезпечу - і можу малювати, те, що я хочу, що відчуваю. Найбільша оцінка того, що я роблю – сприйняття глядачем моєї роботи. Я знайшла те, що мені до душі, почуваю себе незалежною – це найважливіший аспект у моїй творчості.

Що потрібно Вам, щоб почувати себе щасливою?

Я вже себе почуваю щасливою. Кожного дня. Хоча бувають різні моменти, але у цілому я  людина щаслива і цього не приховую. Мабуть також емоція.

Які речі потрібні Вам для щастя?

Наприклад, сьогодні: всі завдання, які я собі поставила, виконала. Не люблю залишати жодної справи на завтра, на післязавтра.

Як це вам вдається, все встигати?

Само по собі виходить. Ставиш перед собою пункти і помаленьку починаєш працювати. Так от є. Це природне, а можливо генетичне.

Ви бачите себе кимось іншим, не художницею, не людиною мистецтва?

У дитинстві  хотіла бути оперною співачкою, балериною, юним натуралістом і т.д. Пошуки були. Але тривали недовго, все супроводжувалося малювання. Можу сказати, ким я себе не бачила. Не могла собі уявити, що буду педагогом, писатиму наукову роботу, дослідження. Але життя настільки цікаве і робить такі несподівані повороти, що переконуюся, не треба ніколи ні в чому зарікатися. Час - найкращий режисер і він всі крапки над «і» все одно розставить.

Чи траплялось Вам нереальне?  На противагу назві Вашій виставці.

Яскраво пригадую один момент. 2009 рік, пленер. Ми поїхали на Шипіт через село Пилипець. Хоча це не село – цілий етнографічний музей. Фантастично гарне! Була рання весна, коли нема зелені, земля і все решта коричневого кольору. Проїжджаємо, а тут хатина з неймовірно синіми дверима та вікнами. Вона мене настільки зачепила, полонила. Що приїхавши на базу, ніч не спала, і вирішила їхати за 18 км назад у Пилипець. Мушу намалювати ту хату! Люда Корж-Радько зі мною поїхала, піддалася на провокацію. Півдня ми шукали ту хату, сходили весь Пилипець, блукали, втомилися. Я намалювала два етюди. І почала розпитувати одного чоловіка про хатину. Виявилося, що той дім його хрещеної баби Єви, куди він мене і відвіз. Не можу передати, скільки було тих емоцій! Я намалювала три етюди,  нафотографувала і до тепер це все бачу, цю бабусю, той інтер’єр, те подвір'я. Я знову туди повернулася, бабуня мені з голови не могла вийти. На виставці є диптих «У гості до баби Єви» і «Прощавай Пилипець». Трапляються такі моменти у житті, дійсно некеровані. Є речі, які не потрібно намагатися пояснити, просто має так бути.

Кожна моя робота має свої історії, це все навколо реального.

У яких містах, країнах Ви побували з виставками?

У Словаччині, Угорщині, містах України. До цього часу пам’ятаю виставку у Пряшеві, у Руському домі. Приїхали у Пряшів, заходжу у ті кімнати, а там стеля  - склепіння і аркоподібні стіни. Сідаю ( при чому це мені не притаманно) і плачу. Не уявляю, як мої роботи будуть виглядати в аркоподібних стінах і склепіння. Добре, що чоловік фахівець, працював довгий час у музеї. Він допоміг, настільки гарно зробив експозицію!

Чоловік багато у роботі допомагає?

Найбільше допомагає він. Якщо потрібна порада, підтримка. Чоловіка всі питають, чи він малює. Вже таке традиційне запитання: «Ну як, ви ж мусите малювати. У вас така мініатюрна дружина. Мабуть, ви їй допомагаєте» :) Він не малює, але має дуже природній генетично закладений смак, якому я дуже довіряю.

А син до мистецтва причетний?

Коли був молодшим, мріяв бути архітектором, дизайнером. Потім зрозумів, що це не його. Поки що на цю стежину не збирається, його приваблюють мови, історія. Він гуманітарій і за освітою і за своєю природою.

Якою має бути Ваша найкраща картина? Ви вже її створили?

Це такий закид до Творця. Я не можу собі уявити свою найкращу картину, тому що найкращі вже створені, ми їх споглядаємо щодня, вони є всюди. Це і природа, і люди, все, що нас оточує. Не беруся цього сказати. Можливо, на якомусь певному етапі про це можна говорити.

Кому б Ви довірились, щоб вас намалювали?

У мене є портрет, який намалював мій батько. На ньому я 12 – річна. Тоді мала ще коси, але хотіла їх підрізати, і батько вирішив мене намалювати. Це єдиний портрет з косами. Потім портрети були у студентські роки, але жоден з них у мене не зберігається.

Навіщо у 12 років позбуватися кіс?

Така данина моді. Всі ходили з короткими стрижками. Хоча, мабуть, причина була не та. Коси мені дісталися у спадок від моєї прабабусі, я мала густе волосся. Це класно, але в косах таке волосся дуже важке.  Я не могла робити ніяк зачіски, бо боліла голова. Ще важче було, якщо заплітала одну косу, або збирала волосся у хвостик.  Розпущене волосся не було прийнято, і  не практично було.

Як щодо автопортретів?

Малювала у студентські роки. Це літографія, яку я виконала у графічній майстерні  Української академії друкарства. (тоді Український поліграфічний інститут ім.Федорова).

Чи  жили б ви в іншій країні?

Якось про це ніколи не думала. Був період, коли подобався Львів, десь я себе бачила там, але це був певний етап. Тоді видавнича справа там дуже розвивалася і я бачила себе у перспективі щодо роботи, середовища. Коли приїхала після розподілу в Ужгород, зрозуміла, що треба бути тут і починати працювати. Бо в у видавництві “Радянське Закарпаття» структури видавництва взагалі не було, одна цілина. Друкарня на дуже гарному рівні - так, але видавнича справа тільки зароджувалася. Це було таке вільне творче поле діяльності, ми могли собі вибирати, диктувати ситуацію. З 1988 року до 2000 було надзвичайно цікаво працювати.

А тепер?

Традиція видавничої роботи, книжкової залишилася у видавництві «Карпати», яке мають десь підтримку на державному рівні. Частково у міській друкарні на вул.Руській, частково на «Патенті»,  приватних видавництвах. Але приватники сьогодні переважно виживають не за рахунок книжок, а завдяки фірмовій рекламній продукції, зовнішній рекламі.

Як традиційного книжкаря мене це не тішить. Але народжується новий вид книги – арт бук. Це один рукописний примірник, власноруч ілюстрований.  Дуже гарний напрямок. На кафедрі дизайну Закарпатського художнього інституту ми його розвиваємо. Це стосується курсових проектів, дипломних проектів. Є дуже гарний потенціал студентів, які цікавляться саме таким напрямком. Рукописна книга має дуже глибокі традиції на Закарпатті і тут вона найдовше протрималася в Україні. До книгодрукування Закарпаття прийшло найпізніше.  Наприкінці 18-19 ст. існували рукописні і паралельно друковані книги. Друкована мала за форму рукописну, на основі якої утворилася. Потім тенденції міняються: у середині 19 ст. виникає друк є, а у нас його нема. У нас беруть друковані і починають переписувати їх вручну. Сьогодні така ж ситуація.  Хоча у більшості випадків молоде покоління користується електронною книгою, але ж є гурмани, колекціонери, які прагнуть розвивати саме напрямок авторської книги.

Ви, до речі, щось колекціонуєте?

Гарні книги. За формою і змістом.

Наприклад, найбільш цінні?

Острозька Біблія, факсимільне видання 2010 року, перекладена. Моя позиція  -  я би її не перекладала, достатньо дослідження у передмові та післямові. Але, можливо, для користувача це краще. Цінна сама книжкова форма, матеріал, на якому вона видрукувана, оправа  - ручне виконання.  Це подарунковий, виставковий варіант, виданий невеличким тиражем. Те саме з Луцьким Євангелієм. Люблю подарункові кишенькові видання, зараз вони рідкісні.

Які у Вас улюблені автори? Маєте час читати?

Часу небагато, але є і улюблені. Зараз я більше займаюся науковою діяльністю і мій автор Я.Запаско, його «Українські  рукописи». Відома книга, вагома, з якої варто починати і завершувати день.

Люблю Гофмана, а також історичні романи. Читаю, якщо є час для відпочинку, зараз рідко можу собі це дозволити.

Які риси Вам подобаються у чоловіках?

Коли вони не фальшиві.

Ви це відчуваєте?

Це видно моментально, я маю досвідчене око жінки.

А у жінках?

Мабуть те саме, не відрізняю їх. Ідентифікую чи то жінку, чи чоловіка як людину. Нема фальші, значить ти  - людина.

Маєте вислів, мудрість, якою керуєтеся у житті?

Залежить від ситуації. Але моя улюблена приказка: хто під ким ямку копле, сам до неї лопне. Маю вичікувальну позицію, є різні ситуації у житті. Але завершується завжди однаково, тією ямкою.

Як Вам вдається так гарно виглядати? З роками зовсім не змінюєтесь.

Здається, маю бути вдячна своїм предкам. Воно є само по собі, особливих зусиль не докладаю. Моя найкраща дієта, це їсти все, що хочеш, і коли і скільки хочеш.

Можливо, Ви просто мало хочете їсти :)

Їм, скільки хочу. Ніколи себе не обмежую.

У чомусь іншому себе обмежуєте?

Є потреба - намагаюся використовую всю ситуацію, яку мені потрібно максимально.

Каву вживаєте? Як часто? Самі готуєте?

Дуже люблю, якщо хтось готує. Але так стається, що варю каву я. Всі чекають на менеJ наша кавоварка стара, я її не міняю, бо виходить дуже гарна кава. Кавоварка – прадавня, з тих перших, які завезли до Ужгорода. Хоча, мабуть, треба буде вже міняти , бо кицька розбила турку, це сигнал.

Особливого рецепту немає. Люблю чорну каву без вершків, але солодку. І не зловживаю, переважно це  - ранкова кава. Додам, що кава - обов’язково після їжі. Така послідовність: чай – сніданок - кава.

Не можу сказати, що надаю перевагу самій процедурі кавування. Навіть мама робить зауваження, як я п’ю каву.

За один раз?

За три! Кави нема  - і побігла. Мушу випити, бо є потреба організму. Це більш, ніж ритуальна потреба.

Ви деякий час провели у Львові. Де таки краща кава і кав’ярні, у Львові чи на Закарпатті?

У Львові найкращий шоколад, у студентські роки кава для мене не була актуальна. Я б не порівнювала ні каву, ні кав’ярні, ні Львів, ні Ужгород. Вони настільки різні. Красиві, самодостатні. І інтер’єри, і кав’ярні, і рецепти кави. У нас свій шарм. І люди по – іншому до кави відносяться. Більше мене обурює, що у нас в Ужгороді немає фірмової ужгородської «кафешки», фірмового стилю, бренду ужгородської кави. Адже це - наша візитівка. Ніхто не звертався за розробкою бренду ужгородської кави.  Ми у художньому інституті постійно про це думаємо, робимо проекти. А підприємці про це навіть не замислюються. Львів’яни скористалися  моментом і мають бренд «львівська кава», «львівське пиво». Ужгородці поки що не прокинулися.

Останнім часом чимало сперечаються про те, як має виглядати Ужгород. Є у нас якесь обличчя Ужгорода? Чи можна його зробити?

Не можу сказати , що Ужгород втратив своє обличчя.  Є на що подивитися, але на такі знакові речі, які потрібно розвивати, мало хто чомусь звертає увагу. Для мене Ужгород – це замкова гора, річка Уж, старі мости, дитяча залізниця, сканзен в історичному центрі, парки , які є запущені. Чому не розвивають теми навколо цього? Чому не працює ботанічний сад? Добре, що звернули увагу на липову алею, на сакуру.

Складно говорити про консультаційні, дорадчі ради, які створюються. Часто фахівців формально формують у дорадчі органи у владі, які не мають практично ніякого впливу. Те, що втрачаються пам’ятки, це стихійне лихо не тільки на Закарпатті, але й  в Україні.

Є загальні поняття про розвиток міста, історичних об’єктів, на яких можна розвивати бренд міста, які мають свої неповторні риси. Фанати-індивідуали  своїми силами це роблять. Проте не можуть достукатися до загальної думки і це, звичайно, болить. Є загальні тенденції часу, але у нас поки що нема серйозних впливів, відбувається стихійна неорганізована робота.

Ви зажди підбираєте гарні прикраси. Не уявляю Вас без намиста.

Звідки це? По - перше, я жінка. Ототожнення мусить бути: намисто, сережки, те, що нас відрізняє від чоловіків З дитинства завжди приміряла мамині, бабусині прикраси. Для мене гарно вбрана жінка і відповідні прикраси - це завершений ансамбль жіночності. З іншого боку намисто - оберіг, якщо не вдягну намисто, я можу замерзнути, або відчувати себе некомфортно. Напевно, це на генетичному рівні. Подобається.

Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Людмила Федоришина

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щовівторка і четверга читайте нові розмови. Усього з кількох запитань, тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики «Ранкова кава» - ужгородське кафе «Какао»

 

 

Loading...
Зображення користувача Галина Малик.

Цікаво читати і приємно дивитися.

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...