Ранкова кава з Мирославом Дочинцем

Ранкова кава з Мирославом Дочинцем

"До кого б я не їхав, раніше брав у подарунок закарпатський коньяк. Тепер я беру не лише коньяк, а й Селиський сир та книжку Дочинця. І згодом отримую прохання на наступний раз привезти як напій та делікатес, так і нові книги Мирослава. Я радий, що Закарпаття постачає вже не лише алкоголь, а й літературу", - розповів якось нашій редакції один поважний відвідувач. Мабуть, якщо результат твоєї праці дарують - це один із подарунків самому тобі. А наразі ми зробили подарунок своїй рубриці - "покавували" із Мирославом Дочинцем, одним з основних претендентів на Шевченківську премію, лауреатом нагороди «Золоті письменники України», автором книг, які хочеться дарувати собі і своїм близьким.

Ви любите каву?

Не п'ю її взагалі.

Чому?

Треба ж щось не пити. Каву у нашій родині п’є тільки дружина, зате п’є за всіх. Я люблю чаї, при чому різні, я їх комбіную, змішую, збираю у своїй "резиденції" в селі на Мукачівщині. З кожної мандрівки приношу трави і потім створюю свої букети.

Тоді, можливо, до Вас приїздитимуть не лише по книги, а і на чай?

Ранковий? Можливо. І це вже навіть не жарт - справді багато людей приїздять до Мукачева саме через прочитані книги. Це вже, певно, бібліотуризм. Люди шукають якісь заклади, ресторанчики, наприклад, з "Лиса у винограднику". Навіть власники кафе іноді не знають, а гості відкривають їм книгу - дивіться, тут про вас написано. Через це Мукачево набуває майже міфічного обрису. І воно того варте. Це місто з європейським внутрішнім своїм рисунком, непізнаною аурою. Недарма у Мукачеві були усі абсолютно релігійні резиденції: і православна, і католицька, й іудейська. Місто обирали євреї - у 20-х роках тут їх мешкало 70 %, а це теж показник. Одним з перших показників комфортності міста є саме проживання у ньому євреїв і циган - якщо вони є тут, значить, у місті є комфорт. Це як лобода і кропива, котрі ніколи не будуть рости на поганих місцях. Селяни знають: де ці рослини ростуть привільно, там добра земля і слід садити городину.

Бібліотуризм? Слідами прочитаної книги?

Так, є ж різні види туризму: релігійний, гастрономічний, секс-туризм. У Мукачеві справді розивається бібліотуризм і це приємно. Навіть мер міста мені якось сказав, що ми працюємо в одному напрямку: "Ми піднімаємо місто економічно, фестивалями різними, а ви - книгою". До речі, під час фестивалю вина у Мукачеві продаж книг зріс майже удвічі.
Мене нерідко просять провести "екскурсію" Мукачевом, показати місця, про які я писав. Це незвичайне місто. Тому його не покинули ні Балога, ні Петьовка, і Алекс Ровт часто приїжджає, розміщує свої капітали, і його родина часто тут, і діти, які в Америці виросли. І графиня Шенборн відчуває до Мукачева приязнь. Батьківщина там, де твоє серце. Не там, де твої капітали, твоя посада. Це, як кажуть, хохли живуть там, "де лучче", а людина живе там, де її серце.


На цьому місці розмову перервав дзвінок. Жінка з Києва прочитала в інтернеті про презентацію книги "Горянин. Води Господніх русел" і запитувала, як придбати книгу. "А може Вам цей роман краще пережити, аніж читати? Так цікавіше..." - прокоментував питання автор.


Який із символів для Вас найцікавіший? Принаймні, який приходить першим на думку?

Вода. У всій її силі, живій енергії, її лікувальній насназі, очищувальній, філософській, природній. Багато без чого можемо обійтися, мій учитель Андрій Ворон казав, що можна багато у чому відмовляти собі, економити на їжі, умовах життя, навіть теплі, опаленні, а от у якісній воді собі не треба відмовляти ніколи. Це дуже важливо - пити живу воду, добру.

Яку воду п'єте Ви?

Я і моя родина, всі мої діти і внуки останні 5 років п'ємо лісову воду з гірського лісового джерела, яке розташоване за 17 км від Мукачева. Я довго шукав, багато перебробував. Це джерело мені показав лісівник - надзвичанйо цікава людина, має два "лісівничі" дипломи, є консультантом моїх творів щодо лісу, природи, він мені й відкрив це джерело поблизу давнього села Кльочки. Воно цікаве тим, що це єдине село, яке не пустило до себе колгосп. Уявляєте? Настільки своєрідні люди, що не зломилися до кінця. Там є криниця, з якої беруть воду багато людей. Вона і на очі добра. Лісівнику, про якого я згадував, 66 років і окулярів він не носить. Також п'є постійно саме цю воду, вона наче солодка на смак. Коли до мене приїжджають гості, то не можуть напитися цієї води і просять її з собою у дорогу. А мої діти відзначають, що кава чи борщ, або чай, зварені на іншій воді, мають абсолютно інший смак.

Який цінний життєвий урок Ви отримали останнім часом чи взагалі у житті?

Мабуть, той, котрий спонукав написати "Горянина": людина завжди має шанс. За будь-яких обставин. У, здавалося б, останній неймовірній безвиході ти завжди маєш вибір - або або. Коли нема навіть ніякого, здається, виходу, то слід просто вручити себе, свою долю, свою душу Господу. Це мені підказав мій духівник - священик отець Іван, якого я дуже шаную, чиї проповіді слухаю і це є мені великою допомогою.
Був і такий історичний факт: війна з Англією знекровила Францію. Я був у соборі Паризької Богоматері, там є велика скульптура: король став на коліна перед Богоматір'ю і зняв свою корону, поклав її до ніг Марії. "Прийшов час, коли я вже нічого не можу зробити, я все зробив для своєї країни, що міг, і зараз віддаю свою корону Тобі". І з тих пір Франція почала перемагати у війні. Так і з'явився собор - вдячний народ збудував його, а я ці слова тоді до кінця не розумів. Але приходить час, коли у твоє життя приходять такі обставини і ти починаєш це розуміти: у нас завжди є помічник. І мій герой доходить до цього з напівязичеського існування у глибині гір, приходить до істини у дуже несприятливих обставинах. Це дуже цікаво, дивовижно і, мені здається, дуже переконливо.


За що Вас варто любити?

Мене? Ви такі запитання даєте... За те, що я людина. Людина слабка, з багатьма гріхами. Люблять, як правило, не за якісь чесноти, а тому що люблять. Тому що людей треба любити. Жінок ми любимо лише за те, що вони є. За те, що вона жінка. Не розшифровуючи, не розкладаючи причину цього почуття на красу, мудрість, доброту, жіночність, а любимо тому, що все це вона у собі носить і нам дарує. Тобто любов ніколи не пояснюється. Це найвища, мабуть, її загадка. Ми не можемо собі пояснити, за що любимо. І не треба. Це дар, і якщо він є, ми уже щасливі.

Які свої риси вважаєте недоліками?

Емоційна запальність, як не дивно. Дехто через мої книги думає, що я дуже врівноважена людина, але буває інакше. Та це - хвилинні речі, тип характеру. Можливо, ще помисливість. Ви знате, що це? - "мнительность", яка заважає багатьом людям і мені у тому числі. Сумніви у своєму намірі. З цим я борюся. Можливо, також гординя, навіть у творчому житті. Інколи не хочеш спуститися до чогось, хтось дратує, що не так розуміє твою роботу. Але дедалі більше сам розумію, що люди дуже різні, по-різному підготовлені до сприйняття мистецтва, літератури, тому я у своїх книгах свідомо спрощую деякі речі, подаю їх простіше, додаю загадку, інтригу, щоб читач легше сприйняв те, що я хочу сказати, якісь важливі речі, концептуальні, філософські. Їх інколи треба подати у простішій, привабливішій обгортці. Це не один я роблю у літературі. Інші, може, більш штучно чи "всеядно" подають - у попсовому вараінті. Оце для мене вже неприйнятно.

Як власник видавництва, книгу якого автора Ви хотіли б надрукувати?

Я б хотів надрукувати (це чисто романтична мрія) деяких авторів у своєму перекладі, але, на жаль, не знаю на достатньому рівні французької та англійської. Сергія Довлатова цікаво перекласти. Але це дуже складно і, напевно, невдячна робота. Буніна хотілося б перекласти, Ремарка, Фіцджеральда (наприклад, "Великого Гетсбі"). Можливо, це непотрібно літературному процесу, але мені було б цікаво над цим працювати.


Горянин, Криничар, Вічник... Як назвуть книгу, якщо вона буде написана про Вас?

Несподіване запитання. Може, якщо одним словом, то Споглядач чи Спостерігач, Слухач. Тому що такі ролі у цьому світі мені найбільш характерні. І ще - читач. Причому, я читач не тільки книг, а й природи, світу, світу людей у тому числі. Це мені найважливіше, це я намагався опанувати і зараз мені цей досвід дуже пригодився, коли я сам пишу книги. Світ, який ти вивчаєш, рано чи пізно починає тобі диктувати і ти навіть не розумієш, звідки воно береться. Такі, дещо містичні речі.

Про що Ви шкодуєте?

Мабуть, ні про що. Бо це дуже невдячна справа. Якщо оглядатися назад, ставати у свої сліди, то просто можеш спіткнутися. Коли людина йде вперед, то йде більш-менш впевнено, рівно, без оглядин. Та все ж шкода про зроблені багато дурниць і змарнований час на дурниці. Це у молоді роки. Але, мабуть, це теж досвід, який мені допомагає. І писав я багато чого, особливо у газети, такого, про що шкодую, дуже навіть шкодую. Я дозволяв собі судити людей, вчити, повчати, критикувати, а це речі неприйнятні.
Ми ніколи не знаємо, хто правий. Тим більше, ми не судді. Це були обставини, це була моя служба і я її виконував ретельно, з ентузіазмом. Так, шкодую про це. Я був свого часу заввідділом пропаганди комсомольської газети і теж намагався робити це добротно, привносити туди творчість. І тепер, мабуть, я споктую ці речі своїми книгами, які наснажені абсолютно протилежним духом, ніж тоді, часів моєї газетної молодості.

Ви не вірили в Бога?

Завжди вірив і відчував Його підтримку, молився. А це була якась дволикість, якою жили багато хто. Це дуже складно. Апостол Павло колись переслідував Бога з ентузіазмом, щиро, а потім став чи не найкращим християнським ідеологом, для мене це великий Учитель, навіть у письмі, писемному слові, захоплююся Його посланнями. Він переслідував Бога настільки щиро, що Бог оцінив порив його душі. Наскільки Бог наш великий і милосердний! Він явився Павлу і спитав: "До якого часу ти будеш переслідувати мене?"

Що б Ви сказали Богові при зустрічі?

Я кожен день це говорю - дякую Йому. Це найосновніша молитва. І прошу наголовніше і, здається, напростіше водночас - щоб Він був зі мною і щоб я був з Ним. Щоб ніякі обставини цьому не завадили, це дуже важливо.

Чим цінна для Вас релігія?

Найбільше, що нам дав Бог - це примирення. Це найбільший Його дар. Примирення з Богом і примирення з самим собою. Це велика допомога людині, здатніть бути вільним у цьому світі, цьому житті. Бути самим собою, але намагатися бути таким, яким Він хоче нас бачити.

Якою слід бути жінці, щоб Вам сподобатися?

По-перше, жінці, як і кожній людині, слід бути самою собою, тоді вся її природа внутрішня розкривається повною мірою, повною силою. І тоді вона випромінює найважливіше - свою жіночність і свою доброту, своє велике милосердя, закладене у неї природою. І велику, я б сказав, участь у житті чоловіка, мужчини, бо її участь визначальна у долі, житті і творчості. У кожного з нас була чи є жінка, це було і є завжди надихаючим. А головне - доброта. Така всеосяжна, всеглибинна, жіноча доброта. Це діяльна любов - коли з добротою приймаєш людину у всіх її проявах. Ця даність - найвища, вона йде згори. При ній ніколи не буде розчарування, яке є найгіршою стороною, це антипод любові, все можна простити, крім розчарування. Воно спалює все. Але водночас воно - від неповноцінності і слабості тієї людини, яка розчаровується. Християнська наука не дає нам права розчаровуватися - ні в людині, ні в світові, ні в Президентові, ні в самому Богу. Це дуже важливі речі, насамперед для тебе, а вже потім для твоїх близьких.

Ви дивитеся телевізор?

Ні, фактично не дивлюся вже кілька років. Вважаю його страшним хронофагом, це пожирач часу, тебе самого. Це абсолютно руйнівна річ. Але дивлюся відеофільми. Найчастіше - з класики. Кіно для мене, як і для Леніна, це найважливіше з мистецтв. І мої книги - візуальні, моє письмо, кажуть, фільмографічне. Пишу так, щоб читач зримо бачив картинку, уявляв її. Мені важливо, щоб проза несла і звук, і енергію, і рух, і уяву. А це все речі кінематографічного плану. В кіно можна передати набагато більше, ніж у книзі... Завжди заздрив режисерам, які вміють маніпулювати нашою увагою, це захоплюює - будування образів, мізансцен, деталей. Довженко сказав більше своїм кіно, ніж своєю прозою. Тому мені це потрібно навіть як літератору. Але живлюся тільки кіно дуже високих зразків. У мене дуже добра колекція фільмів. Коли буваю у Києві - йду на Петрівку, де маю знайомого, який продає все, що було знято у світі. Набираю собі там щоразу цілу торбу.

Порадьте, що переглянути.

Наприклад, всього Бергмана, Бунюеля, Антоніоні, Фасбіндера, Куросаву, Лелюша, радянський кінематограф: Данелія, Кончаловський, Міхалков, вічні фільми Рязанова. Для мене це є школа, школа символів, образів, великого гуманізму людського, делікатності у творчості. Вся література - це деталі. Гьоте казав: "Деталі - це Бог". На них тримається і книга, і кіно. Люди не завжди розуміють, чим їх захопив твір. Їм здається, що це сюжет, гра, але ні, це талановито підібрані деталі, як родзвинки чи горішки в торті. Це мудро підібрані засоби передачі вічної краси й істини одним мазком, одним фрагментом, однією сценою. Це божественна робота. Тому я намагаюся у кожне своє речення, якщо не саму деталь, щоб не перенасичити, то хоча б тінь образу вкласти.

Який із своїх творів хотіли б екранізувати?

Мені нерідко підказують це. Дехто каже, що "Криничар" - це готовий сценарій кількасерійного фільму. Можливо, "Лис у винограднику". Думаю, що "Горянин" міг би бути глибоким філософським психологічним фільмом, і не нудним, а дуже наснаженим внутрішньою силою.

Ви хотіли б зіграти у ньому?

Звичайно, ні. Я просто не дотягнуся до своїх героїв. Не можу до них дотягнутися й у житті, і може тому їх і створюю, що маю внутрішню ностальгію за тим, чого вони сягають, до чого доходять, що переборюють.


У своїх книгах Ви послуговуєтеся закарпатським діалектом, яке із його слів чи висловів є Вашим улюбленим?

Ні, це дуже помилкова теза. Це говорять люди, які погано знають лексику багатющої українською мови. Їм здається, що це діалект, а насправді це несправедило забуті слова, маловживані, які дійшли до нас через століття, сильні, красиві, енергетично наснажені, свіжі, соковиті. Я їх використовую і вони є душею багатьох книг. І, крім усього, це є однією з умов успіху моєї прози. А діалектизми дуже дозовано використовую, щоб не зашкодити читачеві-незакарпатцеві.

То все-таки, який діалектизм є Вашим улюбленим?

Як може бути улюбленою вода чи повітря? Як може бути вода мови улюблена? Чи наш діалект, як ви кажете, а я взагалі не люблю слово "діалект". Це не ми його так назвали. Закарпатці - це ті, які за Карпатами, а ми - європейці, які живуть під Карпатами. Наша мова - давніша, ніж мова Полтави, глибша і багатша, вона енергетично сильніша. У мене є 4 найякісніші словники синонімів і вони не повні! Я на кожне слово маю ще декілька варіантів. А беру їх з наших теренів, з нашої мови. Тут є сильні соковиті слова, які мають таку несподівану енергетику! Це великі скарби, які ще просто не підняті до загальноукраїнського звучання. Україна налякана русинською політичною проблемою і вона це проектує і на культуру, на нашу духовність, історію нашого краю. Але це помилково, бо це ще одна гілочка у вінку української культури, при чому дуже жива і дуже гарна. Це треба мудро використовувати.

Який день свого життя Ви хотіли б повторити?

Повторення - це завжди якась втрата свіжості. Якщо все ж обирати, то, мабуть, такі дні, коли мені відкривалися не насолоди цього світу, не якісь речі як, наприклад, визнання моєї роботи, а дні, коли мені відкрилися істини духовні, які справді у моєму житті, долі і творчості є визначальними.

Яка пора доби Вам найбільше до вподоби?

Я люблю ранки. Вони найплодовитіші для мене. Вранці найкраще пишеться, найкраще думається. І ранок - це ще один подарований день. Його треба сприймати саме так, дякувати за це, вітати новий день і намагатися його наповнити якимось служінням, якщо він нам подарований, значить і ми маємо подарувати світові щось за цей день. Це можуть бути речі дуже прості, буденні, але це твоє благо, твоя радість і твоя перемога, якщо щось створиш - для своєї родини, друзів, людей, може, для свого ремесла, для мистецтва, для Бога. Значить, день удався.


Як Ви хотіли б померти? Це питання є в анкеті Пруста, але, окрім Вас, я не наважувалася поставити його іншим гостям "Ранкової кави".

Насправді це дуже важливе питання. У книзі "Горянин" у мене є така фраза: як померти важливіше, ніж як жити. У розмові головного героя з молодим монахом, який дуже вплинув на його життя. Ми молимося і просимо, крім усього іншого, дати щасливу смерть. Звучить ніби парадоксально: як може бути смерть щаслива? Але вивляється для тих, хто близький до того, чий досвід ми вже знаємо, це дуже важливо - як відходиш, з чим. Господь нам відмірює час і спосіб переходу.
Було б щастям, якби це було з гарною книгою, біля близьких людей.
І цього не треба лякатися, до цього треба готуватися. Ще древні філософи цьому вчать - "memento mori!", завжди думай про смерть і тоді життя абсолютно інше - не стихійне, не випадкове. Тобто це запитання нормальне і дуже важливе.

Чи приваблює Вас думка про безсмертя?

Я б інакше сказав: про невмирущість. Невмирущість нашої душі і моєї теж. Це мабуть у нас генетично закладене чуття, ми не завжди його розуміємо, до кінця не усвідомлюємо, але обов'язково це приходить до кожної людини рано чи пізно. Як казав П'єр Безухов: "Они собираются меня пленить? Мою бессмертную душу?! Ха, ха, ха!.." Душу не можна полонити. Так що ця невмирущість десь глибоко в душі кожного з нас є. Душа просто цього вимагає від людини. Дуже добре, коли ми дослухаємося до порад Того, хто подарував нам цю душу і тоді ми врятовані. Про ці речі багато йдеться у "Горянині", вся книга фактично про це.

Котре із сучасних технічних благ цивілізації є для Вас найціннішим?

Час такий динмічний, такий глобальний, що не можемо обійтися, які б не були вони осоружні нашій внутрішній природі - комп'ютери й телефони. Вони дуже полегшують і спрощують нашу роботу, наше служіння. Хоча писати мені завжди краще було від руки, а потім переносити на комп'ютер. У цьому є якась магія.

Якою із "надлюдських" можливостей Ви хотіли б володіти?

Вона буде дивно звучати. Упокорення. Упокорення внутрішнього духу. Але не земними чинниками. А це і є надлюдська можливість. До цього ми йдемо. Цього прагнули адепти усіх релігій і до кінця ніхто цього не здобув.

Хто в юності був для Вас авторитетом?

У ранній юності - мій батько, він заклав у мені концептуальне сприйняття світу, у тому числі і світу мистецького. І прокинув у мені любов до слова. Він був людиною із специфічним способом мислення і викладу думок. Він був філософ, закінчив з відзнакою філософський факульет - після 6 років таборів на Колимі за націоналістичну діяльність.

Таборів?..

Так, із Солженіциним сидів.

Що розповідав про той час?

Дуже мало розповідав, він нас беріг, бо такий був час - ми не могли виграти від цього, якби знали таку інформацію. Ми з братом довго відчували це тавро. 
Батько мені казав: "Перш ніж ти щось робиш, повинен поставити запитання: для чого ти це робиш, для кого і як". Кожну справу треба робити з якимось смислом, тоді вона так чи інакше вдається і комусь служить, а не тільки тобі чи твоїм амбіціям.

Який спогад з дитинства першим приходить на згадку?

Це риболовля з батьком на Тисі. У літній період не було й дня, щоб він не брав нас на ріку, ми там виросли фактично. Плавати я знав скоріше, ніж писати, читати. Почуватися як риба у воді - це дуже важливо для мене. Це завжди давало мені єднання з природою. Ми їздили з ночівкою, так пройшло дитинство, юність і діти мої туди ходили. Тому я і передав суть Ріки як живого організму у своїй останній книзі "Горянин". У ній є два герої - Ріка і чоловік, який з нею волею долі бореться.

Яким історичним особам симпатизуєте?

Перший - Ісус Христос. Це незбагненна історична особа як Бог-людина і як людина-Бог. Все інше - це фактично похідне, ніхто не дотягнувся до такої всеглибинної, всеоб'ємної сутності. Інше - це тільки відгалуження людського розуму і фантазії, потуг та намірів.


Ви часто у розмові наводите цікаві приклади до найрізноманітніших тем, цитати. Скільки книг Ви прочитали, щоб володіти такою ерудицією?

Письменник я лише у вільний від читання час. 
Книг не рахував, та читаю я лежачи, зазвичай, і білья мого ліжка завжди стоїть книг 20, вони час від часу міняються, а деякі лежать там роками і я їх час від час перечитую. Є багато чтива непотрібного, але мабуть має статися якась концентрація - насичений розчин. Коли ти вже наситишся настільки, що виловлюєш тільки кристали. Я читаю дуже вибірково, дуже повільно і дуже професійно, скажемо так. Розбираючи фрази, розбираючи письмо, внутрішнє тіло книги, а не зовнішню її оболонку. Так молодих шевців вчили розбирати старі чоботи - розпорювати і дивитися, як вони були зшиті. Це і була основна наука. Так я читаю книги - це вже не тільки задоволення, а і наука.


Яка книга найдовше лежить біля Вашого ліжка?

Не лежить, вона постійно в роботі. Це, мабуть, і не одна книга. Краще скажу авторів. Це Мішель Монтень, Толстой, Бунін, Паустовський, це "Тихий Дон", "Війна і мир", ще - Маркес. І, звичайно, апостол Павло, з його посланнями. Я їх слухаю, вслухаюся.
Є автори, які як дріжджі, можуть діяти на творчість. Є - як вітаміни, коли знесилений від писання, вичерпаний, то читаєш їх саме як вітаміни, які приводять у тонус. А є такі, які стають дріжджами у роботі. І один з них - Паустовський, як не дивно. І Гоголь, і Меша Селімович. Це люди, які володіють магією слова. Магістри слова.

Яким би був перший рейс чартера, якщо б Вам подарували його сьогодні?

Думаю, що в Іспанію - у провінцію Ла-Манча, де жив Дон Кіхот. Для мене цей роман несе якусь благодать тієї іспанської провінції, її аромат. Туди я б хотів. Ніякі столиці. У всіх країнах, де я був, мене найбільше зачаровували провінції. Там живе душа. І генії народжуються у провінції, а помирають у столиці.

Чого Вам не вистачає у житті?

Якби я знав чого, я б можливо це мав. 
Тобто людина дуже змінна. Це, певно, нормально, що у нас є якісь невимовні бажання, нездійсненні прагнення. Це є, мабуть, тим пальним, яке запускає наш внутрішній двигун, яке змушує нас працювати, і спалюючи нас у тому числі. Але найвищі блага, вважаю, що я маю.

Котра із порад Вічника увійшла до Вашого щоденного життя?

Дві. Де б ти не був - ти вдома. Дуже важлива річ. І - жити потрібно в радості.

Ви створюєте нові слова: криничар, вічник. Яке ще слово Вам до вподоби?

Ні-ні, це не нові слова, це слова, яких немає у словниках. Криничар - слово, яке існує у сербській мові. Але Сербія і наш край дуже взаємопов'язані і абсолютно впевенений, що це наше спільне слово. Це більше, ніж людина, яка копає та мостить криниці. Воно має глибший смисл. А вічником називали на зоні мого героя, як вічного арестанта. Мені сподобалося, бо воно найкраще передає суть - людина в зоні, людина у вічності. Його хотіли вбити різні режими, знищити, ув'язнити, але він пройшов це все і якраз до справжньої вічності найбільше наблизився. Істинної вічності, а не арештантської.
А щодо іншого непоширеного слова, яке мені також подобається, то воно - на позначення нашої діяльності. Не "письменник", бо воно звучить помпезно, а - "письмовець". Його витягнув з історичних старих джерел Коцюбинський. Воно краще передає людину, яка пише, промовляє своїм письмом, це і є наша місія. Саме -- промовляти своїм письмом, а не пописувати.


Якщо не письменник, не журналіст і не видавець, яка із професій могла б стати Вашим покликанням?

Думаю, що садівник. Міг би займатися садом, що я і роблю, до речі. Маю великий сад у селі.
Або - бібліотекарем у монастирі.

Ганнуся Тарканій, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики «Ранкова кава» - ужгородське кафе «Какао»

 

Loading...
Зображення користувача Гість.

сайт не оновлювався давно! ранкова кава-понад місяць, так само інші рубрики(ствітська хроніка тощо) головне за тиждень- події, які давно минули, а стрічка новин - сплошний копірайт! ганьба!

Зображення користувача Редакція.

Дякуємо, ви нас стимулюєте!:) Вже поставили "свіжу" Ранкову каву. Але не все так погано,як пишете: сайт оновлюєтсья щоденно, головне за тиждень - якраз головне за минулий тиждень (там стоять дати). Наприкінці цього буде головне за цей період.
І що ви маєте на увазі під копірайтом? Копірайт - написання матеріалів на визначену тематику:)

Зображення користувача ТО Я.

Яке глибоке і чудове інтервєю! Мирослав Дочинець - це справді гордість нашого краю! Люблю його творчість за все- духовність, пошук істини у корінні свого народу, неймовірний патріотизм "мукачівця"! А після цієї "кави" - поважаю його ще більше і пишаюся тим, що маю саме таких земляків!
Щира подяка Ганнусі і Володі - за професіоналізм! Правильно сформульовані і поставлені питання - це 50 відсотків хорошого інтерв'ю! :)

Зображення користувача читач.

постарів, змарнів Дочинець....

Зображення користувача Irina.

Дуже вдалі фотографії Мирослава Івановича.Портрети.

Зображення користувача Андрій.

Гарно.
І людина і текст.
Є маленька особливість - цитата: "Україна налякана русинською політичною проблемою і вона це проектує і на культуру, на нашу духовність, історію нашого краю" - на Україні просто нічого не знають про Закарпаття... не судіть по телебаченню і пресі (журналісти посміхнулися).
Це не страх - прості люди дійсно нічого не знають.
Тут треба жити, щоб розуміти Карпати і Закарпаття.

Зображення користувача Ганна Петрівна, Закарпаття.

З кожним новим гостем "Ранкової кави" переконуєшся-яка наша закарпатська земля багата талановитими особистостями.В даному випадку-Мирослав Дочинець є одним із тих корифеїв,які прославляють наш рідний край.

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...