Наталія Сіра: «Тотальний контроль – це зовсім не те, що потрібно дітям»

Наталія Сіра: «Тотальний контроль – це зовсім не те, що потрібно дітям»

Як і коли відпускати дітей? Що таке «сепарація» та індивідуалізація? Як не сплутати дорослішання з «антиприв’язанністю»? Для чого розлука потрібна дітям і для чого батькам? Як допомогти собі перенести дорослішання дитини? Як підтримати дитину в самостійних кроках без тиску та тривоги? – про це говорили ужгородські батьки на семінарі із фахівцему сфері дитячого розвитку та сімейних стосунків, викладачем та розробницею навчальних програм для студентів, професором Наталією Сірою.

Це вже вдруге семінар в Ужгороді провела володарка Національної нагороди за вагомий вклад в розвиток психології сім'ї і наукові роботи в галузі сімейних стосунків та здоров’я від американської Національної Ради з сімейних стосунків Наталія Сіра, яка родом із Закарпаття, проте жила і працювала в радянському, пострадянському, німецькому та американському суспільствах, і може розповісти про найважливіше очима матері, психолога, науковця. Попереднього разу також у формі семінару тривала розмова "Вся правда про дитячий розвиток".

Опісля зустрічі з батьками ми записали кілька тез для читачів Zaholovok.com.ua.

Пані Наталю, як підійти до питання здорової сепарації своїх дітей тим парам, чиї власні батьки обирали контролюючий стиль виховання, фактично готуючи чергових слухняних людей-гвинтиків для системи? Як поводитися з дітьми інакше, аніж, грубо кажучи, поводилися з тобою?

Доцільно подивитися на результат, що ми зараз маємо в Україні? Яке суспільство виховали попередні покоління батьків? Суспільство, і відповідно сім’я, дійсно виховали гвинтиків для системи. I не прогресували, на жаль, так швидко, як могли б. Радянська система і виховання, і освіти була закладена на слухняності. “Контроль” (в садочку, школі/трудовому колективі)  відігравав одну, чи не основну, регулюючу роль у суспільстві. Це працювало досить “успішно” для декількох поколінь і «навчило» не висовуватись, забити на ініціативу, думати тихенько, не виступати багато…

Незалежно від переконань, всі були піонери, потім комсомольці… Все передбачено… А далі - залежно від мети, бо було відомо, що не обов’язково знання чи здібності приведуть до бажаної посади, а… якраз навпаки, люди навчились, що існують інші шляхи…

Можна сказати, що ми як суспільство, орієнтуючись на «інші шляхи», орієнтували наші цінності у той же бік, передаючи ці «завчені формули» дітям, ми регресували. Потенціал людини закладений у її розвитку, і мета суспільства – створити середовище для розвитку цього індивідуального потенціалу… Чи створили наші громадяни умови для розвитку людини в Україні за роки незалежності? Чи створено середовище, коли людина має змогу професійно і особисто бути вільною у виборі, а не слідувати «закладеній формулі», щоб вижити? Наші громадяни, які були виховані за певними підходами, не в змозі зараз свідомо і сміливо включитися в демократію чи навіть розуміти її доцільність, вільність вибору, вимагати звітності від влади, прозорості рішень, підтримувати новітність/інакшість, радіти досягненням інших чи свідомо руйнувати те, що вже не працює для нас, українців. Якщо бачимо, що ті методи виховання не призвели  до бажаних результатів, то необхідно застосовувати інші.

У цьому плані є доречне визначення Ейнштейна про безумство як процес, коли людина робить одне й те саме, алe результатів чекає інших. Варто замислитися над цими словами у контексті виховання.

Постійно контрольована людина і дитина відчуває себе неспроможною/нікчемною («не можу сам») з дуже крихким почуттям самооцінки і впевненості у собі. Контроль із зовні (батьківський), так само, як і батьківське ставлення до дитини стає її внутрішнім голосом, веде де завченості безпомічності, стану, при якому людина знає, що її здібності обмежені. І ця обмеженість незмінна…

Багато хто з нас не навчений відстояти власну гідність. Іноземці нерідко дивуються, чому українцям доводиться боротися за власну гідність, дійшло аж до революції, адже в інших вона просто є, як право, як даність, яку не треба виборювати. Але ж гідність – це похідне від гордості, за себе, свої досягнення, врешті за свої цінності, досвід, історію і культуру. Це все те, що було пригнічене довгі роки і було «наказуєме» у радянському просторі. І відповідно, у нас таке було створене суспільство, що боротьба за гідність була неминуча і сталася.

Тобто ясно, що про-радянські методи працювали для блага і розвитку людини дуже обмежено, значить треба робити щось інакше. І насамперед у вихованні та ставленні до власних дітей.

Як виростити гідність?

Звичайно, змалечку. Все залежить від того, які «інструменти» і методи використовують батько й мати. Їм слід замислитися і обговорити, що б ми хотіли засадити? Маючи українську  традиційність, у нас жінка, як правило, бере на себе 90 % функцій виховання, а плюс додається ще 90 % обслуговування свого чоловіка. Тож важливо знати парі, як традиційність впливає на розвиток дітей, та вирішити, чи ми беремо оцю традиційність, чи ми - партнери? Традиційність служить нам не дужe добру службу, бо потенціал жінки не повинен бути використаний на те, аби обслуговувати чоловіка. Можна визначити ролі і обов’язки: сьогодні ти це зробиш, завтра я. Але поділу праці на жіночу і чоловічу вже не існує у сучасному світі. Водночас гнучкість ролей і функцій у сім’ї – це дуже добрий приклад для дитини. Батьки ж перші і чи не найкращі вчителі та вихователі дитини, навіть тоді, коли думають, що діти їх не бачать. Якщо ти хочеш виховати гідну, впевнену в собі і гнучку особистість, то дитина змалечку відчуває повагу і любов до себе, росте, знаючи, що вона заслуговує поваги і любові, що її вислухають, їй пояснюють, з нею проводять час і вона цього варта… От де закладається самооцінка, яка далі формує гідність… Дитина бачить і формує вимоги/норми до себе, тобто які вимоги ставить чоловік до життя і які жінка. Як ми говоримо, звертаємося до дітей, це стає їх внутрішнім голосом.

У такому випадку хлопчик не виросте з думкою «ага, я чоловік, значить завжди буде якась жінка-няня, яка мені буде варити кашу і прати шкарпетки». Тому варто думати зараз, чи ваш сімейний уклад зараз - це та обстановка, яку ви хочете для своєї дитини? Чи ви хочете виховати таку людину, яка собі і чай зварить, і кашу, і покришку поміняє, i професійно буде рости, і себе відстоїть, i адаптується до вимог майбутнього... Оце і є та гнучкість. Вона дуже важлива у сучасному світі. Вона йде і з генетичного компоненту, плюс залежить від того, на скільки вчасно батько та матір міняють свою роль у вихованні. До хлопчика і дівчинки  різні підходи, різні методи, як слід поводитися, коли саме слід підключатися у різному віці, і кому з батьків. Але виховання дитини, незалежно від статі – це не тільки жіноча роль.

Сучасні знання про стосунки в сім’ї варто знати, не можна сліпо підходити до виховання, бо це вже заміряно і описано, включено у всі освітні програми у цілому світі, а у нас - все ще їдемо старими заїждженими методами, традиційністю, і думаємо, що приїдемо, куди хочемо. А приїжджаємо туди ж, де ми вже були.

Наталія Сіра

Як поєднати компонент виховання власної гідності і наше таке поширене батьківське переживання та бажання, щоб дитина була слухняна і зручна?

Треба собі дати відповідь і вибрати, коли ти хочеш, щоб було легко: чи зараз, коли воно повзає і хоче пізнавати світ, чи пізніше, коли дорослі рішення і проблеми? Якщо вкладаєте енергію і увагу в дитину, то вам це повернеться, а якщо робите те, що зручно зараз, то, повірте, ця зручність дорого коштуватиме потім. Знаєте, все буде добре, якщо ви перший крок зробили правильно – я про ставлення до дитини від 0 до 12 місяців (ми говорили про нього минулого разу). Всі думають, що якщо виховати дитину на демократичній основі, тобто дозволяти дискусію і право вибoрy, то ця дитина «сяде на голову». На превелике диво, цього не стається. Від року до трьох – час закладення автономії або сумнівів у власних здібностях. Надмірно контрольована дитина закладає сумнів у здібностях на все життя…

Від 3 до 6 рочків закладається ініціатива чи почуття вини… І це все до 6 років, до школи. Але занижена самооцінка веде до неадекватної гордості/гідності, це наслідок недолюбленої дитини, якій ставили високі вимоги, але не навчили, як досягти тих вимог. Це людина/дитина, яка не впевнена у своїх здібностях, вагається, бо була контрольована, тобто маніпульована, її не вчили самостійності рішень і відповідальності за рішення…  

Батьки, знаючи, що вони роблять у вихованні, насамперед демонструють приклад власною поведінкою. Бо поведінка, те, що ми робимо і що говоримо і чи дотримуємося того, що сказали, а непросто озвучуємо – це визначальне. Якщо кажемо дитині: «Ми такі добрі», «Ми так дбаємо за наше місто, навколишнє середовище» і т.п., а реально і практично, викидаючи сміття під ноги у місті, ніколи не даючи гроші бідним, тобто якщо за словами не послідує дій, то виховного ефекту також не буде. В Америці це дуже поширено – допомагати безпритульним, провести день у спеціалізованому закладі, накрити стіл і заварити чай у центрах для знедолених. І ось це вже не тільки розмова, а твій час, енергія витрачена на те, щоб комусь допомогти. Слова і діло – це має працювати разом. Якщо слова батьків розходяться з справами, то що чекати від дитини? Якщо батько не виконує озвучене, то тоді і виникaє цей дисбаланс у вихованні. Не пам’ятаю, хто сказав: “Не виховуй дітей, вони все одно будуть схожі на тебе, виховуй себе”.

Ось, ще дуже практичний приклад: зазвичай, ми стараємося дітям полегшити шлях, побудувати добрі стосунки з вчителькою, подарувати подарунок, зробити все, щоб дитина отримала добру оцінку. Зазвичай це роблять батьки, правда? А який урок отримує дитина? І тут теж виходить дисонанс. Дитина зразу підхоплює, що не своєю працею, наполегливістю чи навпаки відсутністю її, заробляє собі оцінку, а створенням стосунків…До цього під’єднується почуття некомпетентності /невпевненості у собі, бо закладений інший шлях/процес "навчитися здобувати знання", і самого процесу як дійти до успіху не закріплюється. Плюс бачимо, що не працює система освіти загалом. Батьки можуть закласти гідність, трудолюбивість, але якщо вчитель не підтримує таку стратегію, якщо йдеться тільки про оцінки, то це, звичайно, велика проблема. Навіть на семінарі батьки ставили питання, як же не допомагати з уроками, адже інакше буде погана оцінка?..

Моєму сину якось бабуся (математик за освітою) допомагала з математикою, сиділи довго, потім, через деякий час він сказав: «Бабко, тебе на тесті не буде, я мушу сам навчитися. Це моя відповідальність». І ця відповідальність за себе, за свої знання, за власне вкладення енергії. В 10-річному віці дитина вже чітко знає свою відповідальність. А от якщо ця нерозщепленість відповідальності мами і дитини не відбулася вчасно, якщо ми все вирішуємо за дитину, наче робимо легше, бо нам, батькам, «краще знати, що дитині треба», думаємо, щоб йому треба танці, співи, скрипка, гімнастика, вважаємо, що наші бажання – це бажання дитини, то з відокремленням особистості (індивідуалізацією) теж нічого доброго не вийде. Діти швидко розуміють, що вони це роблять для батьків, а не для себе… І їм рішень приймати теж не треба. А потім дивуємось, що виросла пасивна дитина/людина…

Треба формувати діалог між дитиною і батьками, дуже чітко закладати відчуття підтримки і впевненості, що у дитини все вийде, що все можливо. Цей канал комунікації завжди має бути відкритий. І коли ви поважаєте гідність дитини, приймаєте її якою вона є (інакша від вас, інший досвід, час і інакші бажання), то вона вам рано i відверто (не боячись) скаже: «Я не хочу грати на скрипці. Я краще буду хокей бавити». І це буде її вибір. І це знову ж таки пов’язано із закладеною повагою до себе, якої не буде у контрольованій сім’ї, бо там і дискусії не буде, там буде так, як сказано. Чи закладається впевненість в собі при таких стосунках?

Можливо, дитина не схоче бути математиком, але свою компетенцію і впевненість у собі збудує на тому, що зуміла стати на ковзани, навчилася грати у хокей чи здобула інші здібності. Тобто вивчаючи процес, як домогтися бажаного, чи це хокей, чи математика, дитина вчиться процесу, як дойти до успіху. Для когось цей процес довший, для декого коротший, але це знання про себе, які залишаються з дитиною і служать основою впевненості/компетентності на подальше життя.

Почуття гідності і впевненості у собі – воно багатостороннє і формується від багатьох чинників, а не лише від п’ятірки. Та і взагалі, всі навики, які дає школа - вони академічні (та й взагалі мета - навчити навикам, які суспільство вважає необхідними). Чи завжди вони формують людину? Ні, вони формують людину на 5 відсотків. А 95 % залежать від стосунків, які закладають батьки, як і від гармонії стосунків, порозуміння: чи вони є, чи нема між батьками. Це дуже важливо. Бо якщо нема гармонії, то дитина це одразу відчуває – чи мати говорить з батьком, чи кричить батько на матір. Якщо батько кричить, значить і я буду кричати, вимагаючи своє. Оці всі істерики, які ми інколи бачимо у 2-3 рочки – це теж реакції, які треба знати і інтерпретувати.

Чи треба свідомо здійснювати якісь конкретні кроки для сепарації чи це прийде саме і з якого віку про це слід починати думати?

Для кожної мами, чи їй 20, чи 40 це залежить від того, чи вона вже відокремилася повністю від власної мами. На Закарпатті типовою є ситуація, коли свекруха чи теща – майже невід’ємна частина сім’ї і молоді все вирішують за їх участі. Всі анекдоти навколо того крутяться, бо це наша ментальність. І не завжди відбувається те здорове відокремлення. Бо коли ти подорослішав і відокремився, то ти розумієш цю людину і поважаєш, але не дозволяєш їй диктувати, який тобі суп варити, які рішення приймати для твоєї сім’ї, з твоїм чоловіком. А повага при цьому залишається.

І думати про самостійність та сепарацію дитини треба тоді, коли вона починає все хотіти робити «Сама». От дозволяйте дитині досить часу на ці вправи, поважайте цей досвід, майте терпіння, що це буде довше і не так добре, як би ви хотіли. Але це і є одна із тих зручностей, яких варто позбутися, щоб сформувалась автономність, самостійність, перший досвід.

Як цьому навчитися, якщо це не було правильно і вдало закладено в дитинстві?

Знову ж таки, треба звернутися до себе (без аналізу це дуже важко, іноді це вдається тільки за допомоги фахівця). Необхідно рефлексувати якимось чином і пробувати зрозуміти, чому деякі реакції так тримають тебе? Якщо тебе зачіпають стосунки з батьками, якщо вони чимось тобі некомфортні, можливо нецікаві тобі, важкі, то це пов’язано із дитинством, чи тебе не поважали, не давали свободу особистості – у кожного своя причина. Утім, працювати над стосунками з батьками і відокремитися варто. У нас типово, що люди не хочуть їхати на роботу в інші райони, бо хочуть залишитися ближче до батьківського дому. Це теж з тієї серії, що впевненості у собі, своїх здібностях, нема.

Я від’єднався, я впевнений у собі, я знаю, хто я є – оце наслідок здорової сепарації. Чи я в Києві, чи я в Америці, де б я не був – ця впевненість можлива лише за умови психологічної зрілості, а без відокремленості від батьків зрілості не буде. Старшими стають всі, а от зрілими тільки деякі.   

Нерозщепленість, невідокремленість веде до наслідків, які не ведуть до балансу. Особливо коли будується молода сім’я, то виноситься стільки історій з попередніх поколінь, і кожна сторона відстоює свій підхід, свою історію... Тоді як треба відсторонитися і зрозуміти: це наша реальність, це зовсім інший час, інший світ. Чи підготую я свою дитину добре до того життя, яке їй прийдеться жити за 30 років від зараз, якщо закладу в неї те, що закладалося 60, 100 років тому. Без такого свідомого підходу не варто йти вперед, сліпо відтворюючи закладене в тобі, не розуміючи, що ти повторюєш застарілий сценарій. Приїжджаючи в Україну і не маючи багато часу адаптуватися, я щоразу бачу, як сильно ми відстаємо саме через це повторення. Світ крутиться швидше й швидше, а ми все назад та назад. Чи спростили нам життя новітні технології? Як отримати паспорт у цій країні, чи з’явилась повага у людей і чи зникли черги коло каси? Люди звикли чекати і бачити чергу, нема поваги до часу людини, а час – це ж те, що не повернеш... Спрощення, адаптивності – цього просто немає. Ніхто не вчить людей і навіть дітей, що отримувані сьогодні знання треба буде адаптовувати і використовувати зовсім у іншому ракурсі зараз, потім і в далекому майбутньому.

Якщо сепарція з власними батьками пройшла успішно, то як ростити власну дитину, щоб із нею у майбутньому все вдалося так само?

А у вас вже не вийде інакше. Бо ваша стратегія самої поведінки з дитиною працюватиме інакше. Ви будете розуміти: ага, є прив’язаність, я її закладаю і свідомо та сумлінно працюю над цим, ніколи не залишаю плакати на самоті, але так само розумію, що щоб моя дитинка була успішною, відокремленою, їй потрібна незалежність. Весь час контролюючи – цим я їй не допомагаю. Бо на тест піде моя дитина, а не я. І це зовсім інша інформація до дій, зовсім інша ваша поведінка. Ви поважаєте незалежність у власній дитині і підтримуєте її. Бо знаєте, наскільки це важливо. Для такої дитини її власна незалежність і гідність буде понад усе, і вона не дозволить нікому її забрати.

Відчуваючи повагу від вас, вона вимагатиме повагу від інших, і буде відповідальною за власні вчинки. Ви ж не хочете, щоб тривав такий нерозщеплений симбіоз, коли дерево гине і гриб на ньому гине, це біологічно страшно.

Як, відокремившись або ще формуючи цей процес відокремлення дитини, зберегти на роки родинну єдність, справжню близькість із вже дорослими дітьми у майбутньому?

Ми з цього починали. Близькість – це та сама прив’язаність. Родина має настільки міцні зв’язки і біологічно, і генетично, що неправильно думати, ніби сім’я розвалиться. Ні, просто вона функціонує на іншому рівні, бо є порозуміння важливості кожного один для одного. Незалежність один від одного, а відповідальність і порозуміння один одного, порозуміння різних вікових вимог усіх членів сім’ї, і динамічна адаптація у розвитку сім’ї. Батьківство міняється залежно від віку дитини. Якщо виникають проблеми, то рідні навіть деталей не знаючи, розуміють, можуть допомогти і підтримати. Це інакшої якості стосунки, аніж у перші роки життя дитини, але вони не зникають, а навпаки стають міцніші. Кожен сам по собі функціонує, але усі один одного підтримують. І це не важко. Бо навпаки коли є ця нерозщепленість, то є і залежність, а це дуже важко, коли ти знаєш, що це твій мовляв обов’язок і «борг», то його дуже важко нести, особливо не розуміючи, чому ти маєш бути у ситуації залежності.

Чи є рецепти або поради, як змалечку зберігати баланс між контролем і тим, щоб ростити самостійну особистість?

Це варіює для кожного віку. Було б цікаво, як і минулого разу, розбити за різними віковими категоріями, коли ми говорили, що для діток у різні періоди важливо підтримувати ту чи іншу рису, здатність. Для батьків це щоразу інший виклик. Філософія незалежності повинна панувати у підходах до виховання, створюючи навколо дитини свідоме середовище, яке допомагає підтримувати незалежність. Якщо від 0 до 12 місяців закладаємо надійну прив’язаність, то від 12-24 до 36 – автономію і незалежність, і те, як з нею бути. Було б добре, якби й в садочку підключалися до підтримки цієї «незалежності». 3-5 років – це вже інакше, дитинка вже більше в змозі фізіологічно віддалитися, знає, що мама повернеться, і хоче, щоб її не контролювали. Тут і бабуся з дідусем чи інший, хто допомагає з дитиною, повинні бути на одній стороні з батьками і знати, що саме зараз у дитинки такий період розвитку, не загноблювати її тотальним контролем, розуміти, яким хочуть своє внуча бачити у майбутньому.

Дозволяти дитинi проявити ініціативу, навіть якщо вам прийдеться стіни після цього побілити. Один раз побілите, не страшно, зате дитина навчиться і отримає значний урок. Досвід, який дитинка щодня здобуває – безцінний. Як і довіра. «Мама дозволила мені це зробити!» - це відчуття гордості за себе, впевненості є запорукою ініціативності у майбутньому. На відміну від тотальних заборон.

Я розумію, інколи це буває важко, бо воно додає нам клопоту, я сама пам’ятаю, як мої діти хотіли, скажімо, перебирати посуд y серванті. Я думала ну все, зараз поб’ють усе, що маємо, а то були такі часи, що все діставалося з трудом, коштувало шалені гроші. Мені треба було двері закрити й не бачити того, щоб серце не боліло (сміється, - авт). Але нічого страшного не сталося. Дійсно, більше одного разу той посуд їх і не зацікавив, син побавився і залишив у спокої.

В Америці дуже ціниться цей дозвіл на досвід. Здобудь його, дитино, навчися, розвивайся!

Якщо з бабусями і дідусями вдалося домовитися і вони порозуміли та підтримали такий батьківський підхід, то як бути з дитсадком і школою? Як домовитися, щоб ініціативність та незалежність підтримували і там?

Наше міністерство рапортує, що освіта змінюватиметься і реструктуризуватиметься. І я дуже на це сподіваюся. Але йдеться про 10 років. Мені хочеться спитати, а хто має час чекати ці 10 років?! Ми вже і так маємо втрачені покоління і владу, які в силу неадаптивності, в силу того, що школа їх, можливо, не підтримала, не надала тієї здатності влитися в демократичне суспільство, не мають дійсно змоги контролювати той процес, який зараз у державі є. І ми й далі маємо людей, які щось очікують від держави. Тобто нема порозуміння, що демократія іде знизу, від кожного з громадян… Мені важко зрозуміти, як можна від держави щось очікувати, мені важко зрозуміти, чому держава і бізнес поєднані, і це нікого не обурює, мені важко зрозуміти, чому ми і досі слухаємо з телевізора владу, яка не має чим похвалитися. Для мене це совєцкий союз знову і знову.

Ми загубили покоління, яке могло це все змінити 10-20 років тому, яке могло сказати: «Mи збудуємо таке суспільство, яке працює, яке створює робочі місця, робитимемо країну такою, якою  вона повинна бути, щоб кожна людина мала можливість досягти свого творчого потенціалу, країна, яка закладена на наших українських цінностях, країна, яка розвивається разом з нами». А не красти і говорити про ціну газу 3 години, як я вчора слухала довгі пустомельні промови влади... Хто має час це слухати? Ви мені коротко і ясно скажіть, чому логіка втрачена? Ми надбудовуємо, щось ремонтуємо у цій радянській структурі, замість того, щоб знищити все недієве і збудувати ефективне. Чи нас у радянському Союзі питали, якою ми хочемо бачити Україну? Нам диктували, яка Україна і те ж не завжди правильно, нас не вчили думати за себе, незалежних, бо залежність була ключовою в Союзі. Через те нам не легко себе спрямувати зараз. Де тi люди, які здатні це зробити? А як їм з’явитися? Це і є завдання сім’ї та освіти. Треба міняти фундаментально і вже, сьогодні. Бо якщо ми через 10 років поміняємо щось, то коли це дасть ефект? У світі не придумали чогось надзвичайного, в Америці чи Фінляндії. Усі дуже прагматичні: ми хочемо мати громадян, які б продуктивно працювали і розширювали можливості, покращували життя в Америці, Фінляндії чи Німеччині. Тому над цим працює і школа, і садочок, і сім’я. Вони знають, що теоретично це працює, значить це одразу введено. А у нас втрачають роки і втрачають людей…

Ганна Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Ірина Бреза, Володимир Твердохліб

 

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...