Ранкова кава із Наталією Сірою

Ранкова кава із Наталією Сірою

Кільканадцяти ужгородським мамам і батькам пощастило побувати на семінарі-дискусії з лікарем і психологом Наталією Сірою, професором East Carolina University (США). Наталія Сіра – провідний фахівець, дослідник у сфері дитячого розвитку та сімейних стосунків, викладач та розробник навчальних програм для студентів, які працюватиmyть  з сім'ями. Володарка Національної нагороди за вагомий вклад в розвиток психології сім'ї і наукові роботи в галузі сімейних стосунків та здоров’я від американської Національної Ради з сімейних стосунків (The National Councilon Family Relations). Рада є провідним професійним об'єднанням для міждисциплінарного вивчення сім’ї, стосунків, розвитку особистості, здоров’я та впливу, а нагороду вона присвоює y кожній із галузей тільки раз на рік. I тільки одній людині з усіх Сполучених Штатів.

Пані Наталія має унікальний досвід – вона жила і працювала в радянському, пострадянському, німецькому та американському суспільствах, і може розповісти про найважливіше очима матері, психолога, науковця.

Ми не могли не продовжити розмову за кавою, надто цінний досвід має наша землячка, яка вже багато років займається розвитком людини і здоров’я.  

На семінарі Ви згадували, що в Ужгороді одразу впадає в око різниця у ставлення батьків до дітей, порівняно з США. В чому саме?

Йшлося про те, як поводяться діти, як до них ставляться батьки і що їм дозволяють. Утім, варто зважати на величезне різноманіття культурних вимог всередині самих Штатів. Треба розуміти, що ця країна має настільки величезний підбір націй, що казати, ніби одна формула працює для всіх, не можна. Кожен пробує трохи пристосуватися до вимог суспільства. Але водночас не всі цього прагнуть, і в тому трохи є проблема. Але якщо узагальнити, то в тих батьків, які вже довший час в США і призвичаїлися, у них дитина, я б сказала, почуває себе вільніше. Демократизація суспільства готується змалечку, i все починається саме з особистості. Стереотипу чи рецепту, що і коли повинна робити дитина – в США такого нема.

Тобто американці не слідують нормам, коли дитина почне їсти дорослу їжу, скільки має спати і у скільки тижнів перевертатися на бочок?

І так, і ні. Навіть слово «норми» не вживаєтсья. Вживається скоріше «типово», «не типово». Кожен стежить за своїм національним типом харчування, наприклад. Все диктують культурні вимоги щодо того, як мама ставиться до своєї дитини, тримає нa своєму тілі чи ні, вигодовує грудним молоком і т.д.

І одразу помітна оця «розслабленість», батьки дозволяють діткам бути собою. Рамки є, але вони гнучкі, дорослі не бояться, що дітки забрудняться, візьмуть глину руками, ходитимуть босі, будуть бавитися з тим, з чим «не можна». Бо це досвід. «Спробуй!» І це скрізь. Не тільки з батьками, а і з виховательками в садочку чи вчителями у школі.  

Загальний напрям такий, що дитина - індивідуаліст і такою має йти по життю, це як неписана норма знову ж таки. Навчитися прийняти рішення за себе – це велика частина того виховання. Запитання на повному серйозі «що би ти їв?», «що би ти одів?», тобто завжди дається вибір для дитини – це буквально з двох рочків.

Які позитивні моменти вдалося побачити тут у стосунках батьків і дітей?

На набережній, гуляючи, чула деколи, як мами гарно розмовляють з дітьми, запитують, що сталося і уважно слухають та пояснюють діткам. Тобто є батьки, які розуміють, що треба ставитися до дитини, як до особистості. Не про політику розмовляти, звичайно, але говорити і пояснювати багато – про те, як день пройшов, про почуття. Але є й такі, що виходять на ту набережну, бо вихідний, треба «показатися», не питаючи чи думаючи за дитину, а чи хоче вона того, просто тягнуть за собою дитину, сердячись, що вона в сльозах. 

На семінарі йшлося про важливість першого року життя дитини і реакцій батьків на її потреби, на плач. Як саме це відображається на майбутньому дитини у дорослому житті?

Опубліковані упродовж останніх 10-15 років дослідження просто вражають. Я за цим уважно стежу. Гарвардський університет відкрив центр здорової дитини для вивчення мозкової діяльності перших років життя і впливів на подальший розвиток людини. Часто лікарі, педіатри цього не знають, тоді треба це доносити, викладати майбутнім лікарям.  

Наша (дитяча) реакція на поведінку батьків (матері) до вимог першого року життя «записується» y мозковій діяльності з самого малечку. Травми, стреси, так само, як і реакції позитивного характеру (любові, сприйняття, задоволення) – до всього цього дитина адаптовується, реагує, закладає підсвідомі знання, свторюючи унікальну особистість. Якою буде ця людина – чи настороженою і невпевненою в собі та інших людях, якій важко у житті, чи малюк  буде рости врівноваженим і допитливим, здатним домогтися успіху в житті. Все, що записуєтсья у мозкову формулу «як до мене ставляться/як про мене турбуються»  відтворюється згодом в особистості і ставленні до інших, у подальших стосунках, виборі партнера, батьківстві і материнстві.

Дослідження йдуть аж до того, що те, як розвивається вагітність, матиме вплив на подальший розвиток маленької особистості. Бо нервова система i мозок розвиваються якнайдовше. Переглянуті стреси вагітності під час воєн, а також патологічні стани, які ми зараз розглядаємо, добре демонструють зв’язок із дефіцитом активності чи гіперактивністю дітей, асоціюються із стресами материснтва.  

Багато результатів змушують нас грунтовно задуматися. Бажана чи ні вагітність, які стосунки вагітної з власною матір’ю, в якому стресі перебуває жінка – все це відкладається на дитині. Водночас розуміємо і пластичність мозку. Мозок може переформатуватися, він надзвичайно пластичний, саме у перші 12 місяців життя. Треба дуже звертати на це увагу! Пластичність мозку – одна з найбільш досліджуваних сьогодні тем. Вже у 24-36 місяців і далі мозок більш «осілий».

І от тепер задумайтесь. Мозок дитини регулюється нейротрансмітepами, через емоції, центрами координації стресу, тиску, серцевої діяльності, дихання. Вплив на нейрорецептори величезний. Якщо мати уважна і швидко підходить до дитинки, котра розплакалася, то у такому випадку закладаєтсься впевененість, що «мені допоможуть», нема перезбудження і нейрорецептори це закладають як типову реакцію. Так закладається впевненість і довіра до середовища, віра, що все буде добре, схільність без паніки реагувати на стреси життя у подальшому. Такі діти, перебуваючи в хворобі (чи стресі), швидко виходить з неї. На відміну від тих, кого залишають «проплакатися», доводячи до перезбудження всіх центрів, закладаючи таку ж перезбуджену реакцію на майбутнє, яку переформатувати буде неможливо. У результаті така перевантажена стресом реакція веде до низького порогу сприйняття стресу. Бо вся система прив’язаності побудована на реактивності – біологічно-фізіологічна і психологічна - на це націлена.

Кожна мама і кожен батько повинні знати про це.

Ваша дитина – унікальна, не така як ви чи ваш чоловік. І найголовніше – її вивчити. Не пристосувати її «як у всіх», а бачити унікальність дитини, розуміти, де дитина зараз по віку і по розвитку, на якому етапі, щоб підтримати, мотивувати, дозволити особистості проявитися.

Що із побаченого вразило Вас під час цього візиту в Ужгород?

Мене вразило, скільки людей прийшли на наш семінар про батьківство. Я не знала, чи людей це цікавить – я з моєю наукою. А виявляється, в ужгородських батьків ясні думки, сильне прагнення щось змінити. Всі прагнуть змін. З телевізора і загалом звідусіль лунає: «Міняйся сам». А по суті ніхто не знає, як це - мінятися самому і звідки це починати. Приємно, що є люди, які розуміють, що ці зміни починаються з кожного і з дитинства. Бажання знати, як це робити грамотно – це вже великий крок вперед. Правильно сказано: не виховуй дітей, вони і так будуть схожі на тебе, виховуй себе!

Тобто не складно навчитися сучасним знанням про розвиток людини/дитини?

Звичайно, сучасним знанням про розвиток людини треба вчится, знати і розуміти себе. Не знаючи себе, важко будувати стосунки, сім’ю і суспільство.Мій власний приклад у цьому теж міг би бути дуже цікавим, бо коли приїжджаєш з українськими дітьми у нову країну, то проходиш адаптацію не тільки до мови, культури, a і до суспільства, це виклик. Ми пожили у Німеччині, а вже через рік – знову адаптація, Америка. Мені здавалося, що це дуже важко і це дійно так є, але разом з тим, коли пристосовуєшся, змінюєшся, то більше розумієш себе. Загалом цікаво, що ми, українці, приносимо у світ, як нація. Історично ми гарно стоїмо, маємо чим гордитися, чудова ментальність, a от тільки дозволяємо немудрим людям нами керувати. Теж варто проаналізувати, бо це частина нашої ментальності, на жаль, яка не довзволяє рухатись вперед так швидко, як би ми хотіли, наша терплячість не є в цій ситуації бонусом.  

Теорій батьківства є декілька, до якої схиляєтеся Ви? Чи є в цьому одностайність сучасних науковців чи все-таки вони діляться за поглядами і зараз?

Однозначно, науковці провели вже стільки досліджень, яка модель найкраща, що можна з упевненістю сказати, це – демократичне батьківство. Де дитина є повноцінним членом сім’ї, як мати і батько. Тільки створюючи демократичне середовище обговорення, можна навчити дитину приймати самостійні рішення і так само навчити відповідати за його наслідки. В ідеалі це найкращий вид батьківства, бо він підтримує і поважає дитячу ідентичність, дитина знає, що батьки у будь-якому разі його/її любитимуть. Ідеальна прив’язаність закладається саме в демократичному батьківстві.

Якщо стосунки між батьками і дитиною демократичні, то скоріше всього вони згодом переростають у дружні. І ця підтримка йде значно далі, не лише до студентських років. І така схема є гнучкою, вона з часом переходить у догляд за батьками врешті-решт. Бо наші ролі змінюються з часом.

А коли діти занадто контролюються чи навпаки діє дозволяюча система батьківства, де все довзволено і все куплено, тo що з цього засвоїть дитина?  Якраз це і засвоюється: якщо є контроль, то існує і відсутність довіри, дитина уникає відповідальності, бо наявний жорсткий контроль, «нехай самі вирішують», це веде до низької самооцінки, конфліктів у сім’ї, аддикції у підлітків тощо. А при дозволяючій системі батьківства відповідальності за себе теж важко навчитися, бо нема структури чи моделі поведінки: інколи можна це, а інколи те... на нам можна так, а літом інакше... І підростаючій дитині важко зрозуміти базу, на яку можна опиратися, це переноситься далі, як хаос, де авторитети і повага змінюються залежно мети/погоди, а не моралі.

А батьківство, яке виключно контролююче, дуже нагадує те, як виросло цілерадянське і пострадянське суспільство, будучи тотально підконтрольним, це позбавляє дитини практики у прийнятті рішень, відповідальності.

Може тому це одна з проблем, чому нам так важко віднайти особистості, які можуть мислити по-іншому. Контролююче-наказуюче дається взнаки.

Ви згадували про «теорію прив’язаності». У чому її найбільша цінність?

Це найприродніше, що може бути: це рівень і якість турботи, який мама проявляє до дитини, розуміючи потребу дитини, не відмовляючи в ній. Розуміння, який наступний етап розвитку дитини і що їй на цьому етапі необхідно. Вплив мами з часом зменшується і потреба в ній також. Це повинна розуміти так само і мама, більше відпускати, дозволяти робити помилки і підтримувати, мати відкрите обговорення всього здійсненого з дитиною.

Найбільша цінність цього зв’язку (якщо закладена надійна прив’язаність) у тому, що зв’язок, будучи біологічно необхідним на ранніх стадіях розвитку дитини, трансофрмуєтсья з віком і у матері, і у дитини, перетворюючись у багатовимірний вектор впевненості у собі, успіху (у дитини), і гордості/радості за дорослих дітей (у матері).

Формула зв’язку переходить у всі інші стосунки людини, у їх якість, а також повязана не тільки із психічним здоров’ям, а також з соматичним.  

Як працює і підтримується прив’язаність в американських умовах відсутності декретів?

Є різні сценарії. В силу того, що дійсно декрету нема і жінка повинна вийти на роботу через 2 тижні після пологів, то існує галузь чи бейбісіттерів чи ясел, куди водять дитинку буквально з двомісячного віку. Існують спеціальні фахівці. Це не няні, а виховательки з освітою, які розуміють чутливість такого раннього віку. І роблять все, щоб необхідні елементи виховання і якість турботи проявлялися в їхньому садочку. Це дуже дорого. На одну виховательку тоді буде лише 2-3 таких малючків. Є багато освічених мам, які сейрозно ставляться до виховання, хочуть усе зробити вірно. Географічно дідусі і бабусі часто живуть в різних штатах, це по 5-10 годин їзди, тому такі стосунки, щоб бабуся допомогала, досить рідкісні. Та й до старості ставлення різне, не кожна бабуся хоче пеленки міняти, частіше – поїздити, світу побачити.

Віддаючи дітей під опіку таких фахівців, мами не полишають один з найважливіших елементів – грудне вигодовування (ГВ), вони зціджують молоко на той час, коли не можуть погодувати дитину самі. Зараз ГВ дуже активно відновило себе. Якщо 20 років тому до цього ще ставилися дуже скептично і думали, що з розвитком технологій годувати груддю ніколи не будуть, то в останні 10 років усім стало зрозуміло, що це – найцінніше, що жінка може подарувати дитині. Бо це здоров’я.

Всі жінки, які мають освіту, як правило, розуміють, наскільки це важливо – догляд і годування, тому вони стратегічно планують і думають, на скільки часу можуть залишити роботу, фінансово розраховують на ці кілька місяців для народження дитини. А потім грудне вигодовування (ГВ), зціджують молоко або створюють відповідні кімнати для ГВ у садочках, куди мама приїжджає на обід погодувати своє маля. Створюють цілі молочні банки для тих, хто з медичних чи інших причин не може годувати маля. Бо розуміють, як важливо дати здоровий початок життя дитині. Ця тенденція мені дуже подобається.

Чи можуть, на Вашу думку, американські батьки щось запозичити у нашого суспільства у контексті виховання дітей?

Звичайно. У нас, я б сказала, українське батьківство і українська сім’я дуже традиційна. У цьому є і позитив, і негатив. Кожна пара повинна визначити: як ми тепер, свторивши сім’ю, будемо функціонувати. В Америці традиційності нема. Жінка все одно народжує дитину, але вже турбота і багато інших питань вирішуєтсяь разом з партнером. Їх система може бути дуже гнучка. Але в нас система зовсім не гнучка і чітко ділиться: жінка бавить, жінка готує і тп.

Нам треба започизити від них цю гнучкість. А їм – навчитися, що традиційність теж може бути позитивом і може бути визначена кожною парою для себе.

На «батьківських» сайтах часто з’являються статті про дитячі кризи. Як радите долати їх Ви?

Кожен вік дитини супроводжуєтсья відповідною метою, яку часто інтерпретують, як кризу. Так, кожна стадія розвитку відповідає віку і буде проживатися зі своєю кризою. Теоретично це добре вивчено, обгрунтовано і всі рекомендації вже оприлюднені. Варто думати про темперамент дитини, її унікальний режим і помічати, розуміти цю мету/чи кризу. Єдиної формули не буде, допоможе тільки комплекс здобутих знань.

Важливо знати, що, скажімо від нуля до 12 -14 місяців – це період створення чи — кризи довіри. Це вирішальний час щодо того, чи закладеться у дитинці довіраі любов, чи ні. Батьківська турбота і любов створює базис для створeння довіри, яка з дитиною буде йти все життя. Якщо вона не створюється, внаслідок хаосу у житті дитини, низький рівень турботи про дитину, відсутність стабільності, то натомість стає інша надбудова, механізм, який знову ж таки буде з дитиною все життя.

На семінарі Ви сказали таку вражаючу фразу про характер і про захисні механізми...

Так, і вони йдуться саме з дитинства. У відповідь на зовнішні впливи дитина будує свої захисні механізми, з них потім формується характер. І от іноді копаєш, копаєш, а там взагалі нема характеру, лиш одні захисні механізми... Така людина ніколи, на жаль, не може бути щасливою, задоволеною та продуктивною.

Уявіть, такі люди ходять поміж нас. І ми потрапляємо у ці пастки маніпуляції, які діють як стратегія, щоб вижити чи досмягти мети. Не створено емоційного вектору, нема орієнтиру в людини... Іноді просто розумієш, що ті чи інші люди не оперують тією системою, якою оперуєш ти. «Говорять на різних мовах» -- вислів саме про це. Це люди, які не вміють проявляти любов, бо якраз любов закладється як емоційний вектор, по тій моделі, яку дитина засвоїла у перший рік життя. Любов ж у всьому. А вони хочуть мати любов, тa не вміють...віддавати, турбуватися, розуміти партнера, бо до них так не ставилися...

Натомість вони добре вивчають маніпуляцію. І думають, що всі живуть так само. Ось що страшно!..

Я не можу сердитися на таких людей, але думаю, якби їх батьки знали і розуміли, що вони роблять, то, можливо, поступали б зовсім інакше. Найгірше у тому, що “не знанням” чи тим, що батьківство/материнство передається підсвідомо, і, часом, передаються не найкращі його форми, руйнується людський потенціал. Ця дитина могла бути кимось кращим, а – не вийшло…

Це основне. Щоб водити машину, всі мають пройти через курси водія. А народити і виховати дитину…

Повертаючись до вікових криз, що йде далі, після першого дня народження?

12-24 місяців – криза і час, коли закладються чи автономії, чи почуття сумніву у собі. Дитинка вже механічно може віддалитися від дорослого, стільки всього може зробити і не все вдається. У кого є терпець i розуміння цьго періоду, то він може сказати: «Спробуй ще», і підказати, де треба, не критикувати, а дозволяти пробувати самій дитині, направляючи. Іншим цього терпіння не вистачає. А саме терпець тут дуже важливий. Легше ж взяти і одіти, як лялечку, зав’язати шнурки, вибрати одяг, який хоче дорослий і т.д. Але це поле для тих знань, за які потім вам дитина подякує, хоч і не зразу. Різкі такі зауваження від мами – «ти не можеш це зробити», «подивися як ти замастився» -- вбивають початки ініціативu i затримують автономію. Чи захоче дитина ще щось робити, якщо вже знає, що нічого з першого разу не виходить? Але в кого виходить? Дайте дитині шанс і час.

Загалом криза – це те, що ти закладаєш в дитину, реагуючи на мету, яка закладено відповідно до віку. Так базова довіра і автономія (здоровий сенс індивідуалізму) створюєтсяь від теплої батьківської атмосфери, де є розуміння, але й належні очікування від дитини.

Що йде далі?

Від 36 місяців до 6 рочків – ініціатива. У нас читається курс, який стосується розвитку людини, йде обов’язковим для спеціальності «соціальна робота», для вихователів, вчителів, медсестер, врешті-решт для кримінології. Якби всі гарно розвивалися в дитинстві, то, очевидно, менше треба було б і криміналістів, і менше б тюрем зводили.

Психологи, звичайно, також це вивчають. Бо їм треба добре знати психологічні риси характеру у часовому вимірі: що за чим закладається, щоб могти визначити, де (по часу) закладена проблема, коли щось «поламалося».

Для вихователів це – основа порозуміння, де зараз дитинка знаходиться, на якому етапі, не тільки відповідно до фізіологічного віку, а як вона розвивається когнітивно і емоційно.  І як її навчити найкраще у цьому  чи іншому віці. Розвиток дуже важливий для багатьох, вже і не говорю про психотерапевтів. 

Є і окрема професія – експерти дитячого розвитку. Вони працюють, зокрема, з дітками I ix сім’ями у медичних закладах, відділах недоношених малюків, інвалідів дитинства i тп. Наприклад, якщо дитина лежить у лікарні довгий час, то працююча мама в США не може дозволити собі розкіш бути поряд. Якісний догляд/поради сім’ї  натомість може надати саме такий експерт розвитку.

Що важливе у контексті криз для тих, хто відвідує дитячий садочок?

Емоційна інтелігентність актуальна вже з двох років, коли будуємо словничок дитини. Скільки виховательок пояснює, що Петя сумний, бо заскучив за мамою? А іноді навпаки ще й карають за плач!.. А до цього треба ставитися чутливо, це треба пояснити, що все в порядку, що це – окей, ти сумуєш за мамою, це нормально і добре, і вона обов’язково прийде за тобою. І повторювати це стільки разів, скільки потрібно дитині.

Не має значення, чи це приватний садок, чи якийсь інший, але важливо, хто там працюватиме, щоб ця людина була чутлива і грамотна. Щоб навчала дітей розпізнавати їх емоції, підтримувала індивідуальність, дитяче здоров’я.

Тобто все це напряму пов’язано зі здоров’ям дитини?

Звичайно, я ж сама лікар за фахом і дитячий розвиток у мене як допоміжна професія. Для подолання проблем зі здоров’ям слід розуміти, чому ця людина «вибирає» таку реакцію чи хворобу, такий своєрідний захист. Сьогодні створюються окремі центри, щоб медики розумілися, що дитячі емлційні травми ведуть до ризику великої кількості хвороб, впливаючи на здоров’я упродовж життя.  

Якби Ви відкрили дитсадочок, як би він виглядав?

Дуже просто. Звичайно, були б у нас і малючки, і немовлята. І, звичайно, готували б дітей до школи, де необхідна самостійність, певний набір знань. І, що важливо, спеціалістів також готували б на відповідних курсах. Кожен садочок в Америці проходить через сертифікацію, ліцензування. Вони отримують зірки - як готелі. І тільки 25% садочків y США та Канаді мають 5 зірочок. Тобто у них з цим теж проблема. Головна вимога, яку ставимо перед ними – якісна турбота.

Ви говорите про роботу з вихователями. Чого насамперед не вистачає українським педагогам?

Якби я давала дитину в садочок, то обов’язково поцікавилася би, чи знає вихователька, що «мені зараз 3 роки, що у мене відповідна вікова криза і полягає головне завдання догляду за мною саме в тому, щоб підтримати ініціативу?». Бо якщо у віці з 3 до 5 років цю здорову ініціативність не закласти, то у майбутньому з цим будуть серйозні проблеми.

І так у всіх інших питаннях. Вихователі повинні володіти сучасною науковою інформацією про дитячий розвиток. І діяти у поводженні з дітьми відповідно.

Розуміння важливості розвитку призводить до необхідності розвитку педагогів, освіти вихователів, і освіти батьків. Якщо ми не змінили нічого у вихованні, то нема чого дивуватися, що виходить радянський союз у незалежній Україні. Що сіємо, те і виростає.   

Як правильно батькам дотримуватися встановлених меж і обмежень. Чи може бути допустимим «по попі»?

Це дуже великий дискусійний момент. Якими будуть наслідки  від «по попі» – залежить від віку/частоти інтервенції «по попі» і від пояснення. Також залежить від того, яка мета. Не все так просто, як бачите. Як кажуть, це дає «негайний результат», отже це працює. Але якщо ти хочеш, щоб дитина зрозуміла, що переступила межу і поступила не так, як від неї очікують, то обов’язково треба пояснити, що саме не так. А якщо це просто дії без пояснень, то це стає прикладом, аргументом, мовляв, агресія – це дуже добрий метод вирішення проблеми. І тоді чому б, прийшовши в садочок, не вліпити комусь, бо я хочу бавитися тим вагончиком, яким Фєдя бавиться?..

Кожного батька, який вибирає цей метод, треба запитати: що ти з цього хочеш? Бо виховання – це гнучка система, яка має змінюватися залежно від віку. Якщо маємо підлітковий вік, то дитина буде хотіти вирватися з цього контролю, порвати його. І по попі тут вже не даш, не спрацює.

Якщо ж ти хочеш замінити фізичне покарання іншими формами, то вже добре відомо, що інші форми відмінно працюють. Але треба все пояснити – поводився не так, значить не будеш бавитися 2 години з улюбленою іграшкою. Поведінка і наслідки саме так пов’язуються дуже гарно.

Альтернатива фізичному покаранню існує і є атрибутом демократичного батьківства. У кожному віці знайдуться форми альтерантивного покарання, але головне – це розуміння, чого ти був наказаний, інакше цей урок залишається невивченим.

Як бути батькам, які самі відчувають брак батьківської любові чи мають певні травми глибоко в дитячих спогадах?

Зазвичай ми повторюємо підсвідомо те, що з нами робили. Або ж доходимо до того кроку, до розуміння, що хочемо бути інакші, aбо повторюємо за своїми батьками підшльопники, контролювання. Але це не та турбота, яка необхідна дитині. Ті, хто інтуїтивно розуміють це, починають читати, аналізувати. Рефлекторне «куди я йду і чого я так роблю?» – дуже важливе при батьківстві. Бо формула, яку ми отримали від власних батьків, має адаптуватися до нового часу i вимог. До своїх дітей я не можу ставити ті вимоги, які ставилися до мене. Бо зараз зовсім інший час і інші вимоги.

Вважаю, що кожен може навчитися при бажанні. Бо це такий трюк - як працює наше виховання. Якщо хочеш домогтися того, що ти хочеш бочити у своїй дитині, то треба знати процес, що саме і куди веде.. І відповідати за ту зручність, яку ми собі створюємо, коли дитинка маленька. А вони нам подякують вже пізніше.

Порадите якісь ресурси, за допомогою яких цьому можна навчитися?

В США вони повсюди – батьківські куточки з інформацією створюють при садочках, поліклініках, бібліотеках, лікарнях, навіть при поліцейських відділках. А в Ужгороді мене здивувало те, що коли зайшла в обласну бібліотеку, такого куточка не помітила.

В Америці суспільство відкрите і дуже багатокультурне. Крім того, є складні моменти, є випадки, коли дітей викрадають, є ситуаціi з тим, що робиться в інтернеті. Тому усім важливо знати елементи того, як контролювати підлітка, але робити це так, щоб не знищити йому душу. Як робити так, щоб ти був таким батьком, до якого дитині захочеться звернутися. Потрібно й ряд іншої інформації, наприклад, про те, як знати, чи твоя дитинка готова до школи. Як підтримати її цікавість. Якщо дитина має своє місце в сім’ї, то до неї прислухаються, а якщо позиція батьків «ти дурак, я за тебе все рішу», то дитинка до цього звикає, на жаль.

Джерела, якими я послуговуюся – в основному англомовні. Наші студенти цим і займаються, що створюють відповідні підбірки ресурсів для різних агентств, для різних точок розповсюження такої інформації.

Інтернет – добрий ресурс, але треба читати і адаптовувати все до нашого суспільства. Треба пережити СРСР, щоб нас зрозуміти. Фрази типу «Тебе больше других надо?»... Чому це в нас появилося? Бо ті, ініціативні, кому «більше треба»  на Соловках закінчували...

Всі діти різні і не можна порадити якусь одну формулу на всіх. Можна тільки мамі порадити ту формулу, що допоможе їй прийняти власну дитину, порозуміти її.

А загалом всю цю інформацію про дитячий розвиток я б змушувала прослухати майбутніх батьків перед декретом, ну хоча б лікбез з виховання дитини.

Про вплив дитинства на реалізацію людини в майбутньому знають всі. Але все ж допускають помилок. Що основне треба пам’ятати, щоб не нашкодити своїй дитині?

Щороку в США проводять рейтинг професій і вивчають, що треба знати, щоб бути успішним у конкурентному світі. Виходить, що незалежно від того, чому ти навчений, якщо відсутній вектор емоційнoi інтелігентності, то ціна тобі як спеціалісту дуже низька. Людина може закінчити круті вузи, але якщо не спроможна «прочитати» емоційний стан людини, яка сидить поруч, не вміє спілкуватися, глуха до потреб іншого, то яка це людина у контексті успішності у суспільстві?..

Якщо батьки створять середовище взаємної поваги, любові один до одного і до дитини, і ця повага прийде потім з конкретними ситуаціями, коли дитинка має право сказати своє слово і її вислухають, і дадуть відчути, що поважають, то це буде та людина, той відповідальний громадянин, який не боятиметься пробувати нового, експериментувати і рости. Це головне. Не сіяти страх, що ти можеш бути інакший і це вже щось тобі заборонить. Ти інакший і це тобі в світі поможе. Бо ти можеш добитися інших успіхів!

Звичайно, адаптувати своє батьківство, рости разом з дитиною. Відповідно до її віку. Бо часом стаються перегини. Наприклад, є чудова турбота, дитинка прив’язана до мами успішно, а потім сепартуватися від мами не може так само успішно. А як часто мама живе дитиною «от запишу на балет, здійсню свою мрію». Мама мріє, а дитина не може піти проти мами, здоровий сенс автономії дитини під загрозою.  От дитина живе життям і мріями мами... Чи зможе за себе виріщити з часом? Натомість коли існує збалансована повага до собситості, то потім пізніше це переростає у виважені стосунки.

Що б Ви порадили тим, хто переконаний, що навчання – передусім?

Скажу так: якщо ти впевнений, що тебе люблять, то не боїшся пізнавати, вчитися. Якщо ж мама не підтримує чи критикує забагато, то дитина вже у 5 років не хоче пробувати, бо вже «знає», що у неї не вийде. Маючи такі знання, нам треба зробити відповідний стрибок свідомості і думати про материнство, і як покращувати якість і чутливість виховання та освіти. Так, школа навчить наукам, навикам, музика і балет розвинуть, але якою буде людина з цими танцями і музикою? Це головне запитання, яким варто перейматися.

Поради всезнаючих доброзичливців – як з цим в США? Наскільки мама оточена «прадідівськими» застереженнями?

Радість материнства не завжди всеосяжна, інколи материнство стривожене, інколи збоку бабусі згадують досвід ще власних бабусь і їх досвід «за царя Гороха».

В США прадідівських порад нема, бо звідки їм взятися? У переселенців кожного свій досвід, нерідко це те, що, ставши батьками, використовують контролюючий тип батьківства. Тому освіта, відповідні зустрічі, говорити і пояснювати. Враховуючи усі культурні обрамлення.

Наявна вагома проблема з культурними відмінностями. Бо є сім’ї, де не мама приймає рішення, як головний член родини. По-друге, дуже різним є ставлення до здоров’я, до інвалідності. Є культури, які приховують це, навіть не отримують допомогу. Вони просто не знають усіх можливостей, бо культурно-традиційний якір не допускає їх відшукати поради чи допомоги. Бути культурно чутливим дуже важливо.

Так само і ми повинні культурно чутливо подивитися на себе. Ці поради, кризи розвитку - вони вже перевірені наукою. Тоді треба віднаходити шлях, щоб показати, що може бути інакше, що можеmo вихваоти краще.

Яким є Ваш прогноз розвитку українських дітей, яким зараз від 0 до 5 років, зважаючи на ситуацію в Україні?

Я взагалі страшний оптиміст. Якщо дівчата (матері цих дітей) знають, що вони роблять, то через 20-30 років діти їм подякують за ту материнську любов, і ті починання, які вони закладають у своєму материстві. Згодом вони зможуть щасливо вийти на пенсію і отримувати задоволення від своїх дітей і тих змін, які стануться.

До слова, про зміни – це дуже боляче щодо України. Я приїжджаю і бачу не так вже й багато змін. У мерії так багато людей працюють і державний апарат далі радянськими методами діє. Тобто ці діти, про яких ви питаєте, вони звикнуть до абсурдних радянських структур, можливо не отримають все, що можна збудувати вже зараз нового, а їм натомість доведеться все перебудовувати і ще воювати із застарілими структурами. І тоді вони запитають: а чому ви, батьки, не зробили це ще тоді? Чому ви адаптовувалсия до того, що треба було зруйнувати? Оцe треба пам’ятати кожній людині, це відповідальність батьківства, того, що ми залишаємо дітям. А їм рано чи пізно доведеться пояснювати свої рішення!..

А загалом мені все це дуже цікаво. Вплив психологічних станів, стресів на фізіологічний стан і розвиток. Я роблю дослідження опірності обставинам. І вивчаю можливості, людські ресурси. Навіть якщо перебувати в кризі, стресі, травмі, то людина може швидше вискочити з цього. Йдеться про стійкість, яка закладається характером. І вона напряму корелюється зі здоров’ям.

Ми закладаєме все це у своїх дітей – у які б небезпеки не потрапляли ви у житті, ви вмієте їх долати!

Ганна Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Ірина Бреза

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua


 

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...