Іванка Войтович: «Львів і Ужгород живуть в мені паралельно»

Іванка Войтович належить до «світлих» художників. Внутрішня гармонія – певно, її визначальна риса. Її роботи – легко впізнаванні і виставлялися не тільки в Україні, але й в Угорщині, Словаччині, Польщі та Іспанії. Вікіпедія твердить, що «її натюрморти  захоплюють своєю метафізичністю, що межує з прихованим еротизмом та спробою проникнути через предмет у людську підсвідомість». Окрім того, Іванка Войтович ще й куратор багатьох резонансних мистецьких проектів у Львові. Одне слово, перед нами людина, котра живе мистецтвом у різних його проявах.

– Іванко, чи не забагато в Україні художників?

– Багато, якщо взяти до уваги навчальні заклади, де навчають на художників, і по-
множити їх на кількість щороку дипломо- ваних митців. Але не багато, якщо говори-
ти про таких, що привертають увагу своєю творчістю. І дуже мало тих, про яких знає
пересічний українець. Взагалі-то, сколихнути якоюсь мистецькою темою наше суспільство дуже важко.

– А як би ти себе окреслила серед такої кількості художників?
– Хай краще мене окреслюють інші. (Сміється). Я щаслива, що моє мистецтво має шанувальників і воно приносить радість не тільки мені. А це є великим поштовхом до творчості.

– Тоді у чому унікальність твого бачення світу?

– Унікальність в тому, що це світобачення – моє. І через мистецтво можна частково про нього дізнатися.

– Гаразд. Тоді чому найпоширенішим жанром твого мистецтва є натюрморт? Це найкраще продається?

– Так, це основний жанр моєї творчості на даний момент. Мені не зовсім подобається тлумачення самого слова «натюрморт». (Від французького «Nature morte» – мертва
природа). Бо натюрморт у мене таки живий. (Сміється). Через нього я намагаюся передати присутність людини: вона щойно тут була, на хвильку відлучилася, кава ще гаряча, погарчик вина щойно поставлений на стіл. У цих буденних дрібничках завжди присутня людина. Часто малюю свої улюблені квіти, речі, предмети. Вони все одно випромінюють енергетику господаря, навіть якщо його і нема на полотні.

– Твої батьки – відомі закарпатські художники: Іван та Надія Дідики. А якби ти зростала в не мистецькій родині, ти могла би бути не художником?

– Важко про це гіпотетично говорити. Адже я з народження була впевненою, що
стану художницею. Бо весь час бачила мистецтво навколо себе. Спостерігала, як
батьки творять, як живуть, як будують свій побут, мене це все влаштовувало, відповідно така формула мені підходила.

– Твій чоловік – відомий львівський художник Олександр Войтович. Жити
з художником – це добре чи погано?Як ви будуєте своє співжиття? Адже все-одно хтось перетягає на себе ковдру…

– Я мала перед очима чудовий приклад:життя моїх батьків. Так що сприймала такий творчий союз цілком спокійно. Я би навіть сказала, що із Сашком ми не співживемо, а живемо одним цілісним життям, доповнюючи один одного.

– Ти виросла в Ужгороді, але вже довгий час мешкаєш у Львові. Обидва ці регіони мають самобутні школи живопису. Як вони відбилися на твоїй творчості?

– Завдяки цьому поєднанню я, отримавши початкове мистецьке формування на осно-
вах закарпатської школи живопису і до повнивши його львівською школою, стала
тим, ким є зараз. Надати перевагу котрійсь із цих регіональних шкіл я не можу. Вони в мені живуть паралельно. Це все-одно, що питати в дитини, кого вона більше любить – маму чи тата?

– А де цікавіше мистецьке життя –в Ужгороді чи Львові?
Для мене особисто – у Львові. Ужгород у мене асоціюється з батьківським теплом. Туди я приїжджаю додому. Але як Ужгороду, так і Львову не вистачає мистецьких галерей. Вони є, але їх мало. Чимало митців просто не мають де показати свою творчість. Добре, що існує Інтернет, то принаймні віртуально кожен може заявити про себе.

– Певно, саме тому ви створили власну галерею у Львові… Що це вам дає? Чи повинен художник бути і продюсером власної творчості?

– Так, нестача виставкової площі стала однією з причин створення нашої галереї «Art Atelier Voytovych». Тепер маємо свою мистецьку територію у старовинній частині Львова – на вулиці Староєврейській. В ідеалі художник повинен мати свого мистецького агента, який займається виставками, продажами, рекламою, а художник має творити. Але про таке у нас можна тільки мріяти. Нинішній арт-ринок спрямований радше на померлих митців, коли покупець гарантований, що не «пролетить», вклавши гроші у мистецтво «класика». А щоб добре продавалися картини сучасників, потрібні чималі зусилля. Тому сам художник дуже часто виступає у ролі творця і продавця, як правило перше у них краще виходить. (Сміється). Певні життєві ситуації підвели нас до того, що ми відкрили в собі організаційний талант і найголовніше ця діяльність не менш цікава і приносить багато задоволень.

– А що би ти хотіла намалювати?
– Усе-таки планую намалювати оголену чоловічу натуру. (Сміється).

– Я розумію, що це був натяк на чоловіка, який відомий якраз своїми еротичними зображеннями жінок. А як би ти охарактеризувала його мистецтво загалом?

– Позитивне бачення світу через призму людського образу. У нього філософія –у кожній лінії, попри, здавалося б, легкий сюжет. Мені подобаються його роботи.

– А яке мистецтво тобі ближче –батькове чи мамине?

– Ти знову хочеш, аби я вибирала між татом і мамою? (Сміється). А якщо я відмовляюся вибирати? Ми багато спілкуємося з ними, радимо один одному. Дуже люблю бувати в їхній майстерні в Ужгороді. У мене чудові батьки, які є такими ж чудовими художниками.

– А чого не вистачає українському мистецтву?
– Мистецьких подій, галерей. Більше уваги слід приділяти мистецькій освіті серед ді-
тей, в школах, розвивати образне мислення, не заганяти його в рамки-стереотипи, які сформовані зовсім не митцями. Мистецька культура з дитинства є важливою складовою у формуванні особистості.

– Ти виглядаєш щасливою. Це правда чи створено такий образ для інших?

– Це правда, я є щасливою, бо займаюся улюбленою справою. І ця справа має своїх
поціновувачів.

– А що потрібно, щоби стати великим художником?
– Багато щастя і везіння, звичайно постійного удосконалення себе як митця, як
людини.

– Ти часто виступаєш куратором мистецьких проектів. Навіщо це тобі здалося?

– Так, дійсно. Розкажу про кілька своїх проектів. Наприклад, цікавою була робота над
еротичним проектом «Приборкання Ероса». Спочатку демонстрували свої твори митці чоловіки, а наступного року – вже жінки. Цікаво було провести паралелі у сприйнятті і відтворенні чоловічого і жіночого бачення, здавалося б, такого простого глибинного голосу природи, настільки по-різному кожен митець розкрив своє бачення еротики. Захоплюючою була робота над мистецьким проектом Олександра Войтовича «ЕКСТАZ.

Вихід за межі повсякденності». Саме поняття «екстазу» неоднозначно трактується, тому важливим завданням було, щоб не тільки самі картини промовляли до глядача, а створити довколо певну атмосферу, яка навіювала б настроєву ноту, задану Олександром. Саме  приміщення, в якому відбувалася виставка, сприяла якнайкращому розкриттю теми – підземелля Бернардинського монастиря XVI століття. Ми задіяли простір, підібрали музику, створили певний настрій. Враженнями від цього проекту з нами до тепер діляться глядачі.
Ще один проект – «Шляхетні розваги в десяти портретах» Олександра Войтовича. Було обрано десять львів’янок для портретів. Але окрім портретної схожості, було зроблено дослідження шляхетного походження їхніх предків. Сашко вивчав місцеву шляхту, фамільні герби. Це дало інший вимір портретам.

– А як живуть звичайні українські художники?

– Так, як і решта українців. Можу говорити тільки за себе. Зазначу що ті кого я знаю добряче працюють щоб тільки із свого мистецтва, у нашій країні це майже не можливо. Хоча – реально.
– То ким би ти ще могла бути, якщо не художником?

– У дитинстві я мріяла стати мамою і малювати. Значить, мрії збуваються.

– А тепер про що мрієш?

– Створити багато цікавого: нові картини, проекти, способи пропагування якісного
мистецтва шляхом не зовсім дотичним до малярства. Плани наполеонівські…

– А Закарпаття у твоїй творчості якось відображається?

– Закарпаття завжди присутнє в моїх роботах. Адже я його сприймаю відкри-
тими, яскравими кольорами. Там присутня атмосфера радості, свята. Відповідно,
і мої роботи ніколи не несуть смутку. А якщо і є лірика, то вона – світла. Мета моєї творчості – нести позитивний настрій. Ніколи не малюю у пригніченому стані чи роздратована.
Мені для творення потрібний добрий настрій, файна кава, гарна музика. Це хибна філософія, що художник повинен бути голодним і напівбожевільним.

– Чи маєш якесь хобі?

– Ти будеш сміятися, але я колекціоную старі цеглини із заводськими клеймами. Мені друзі возять їх звідусіль. Моя колекція відбилася і на творчості: люблю малювати старі стіни.

– Олександр багато тебе малює. Як почуваєшся у ролі музи?

– Коли ти можеш надихнути ще когось на творчість – це дуже приємно. Кожній
жінці радісно усвідомлювати, що певні картини навіяні її образом.

За матеріалами видання Muza.ua
Автор Олександр Гаврош