Знакове фото, або як Петра Мідянку майже сорок тому у берегівському ресторані офіціант поливкою облив

  Знакове фото, або як Петра Мідянку майже сорок тому у берегівському ресторані офіціант поливкою облив

Думаю, що не всі читачі газети "Новини Закарпаття" вгадають, чиї лиця на цій досить якісній світлині. Звісно, якщо статтю до кінця прочитають – то у пам‘яті їх відтворять. А попалася вона під руки абсолютно випадково: не то, що про неї забув, її просто сьогодні не шукав. Але раз очима "засік", то вирішив у далекий ящик не відкладати, а одразу кілька речень-згадок написати. Бо з практики знаю, яку річ у довгу шухляду засуну, там "свого" часу чекає місяцями або навіть роками.

      До речі, цьому унікальному знімку років більше, ніж тридцять п'ять. Якщо точніше, то фото зроблене у 1984-му в тоді ще місті Берегово (нині воно  Берегове). Але й так тицьну знак запитання (?), бо це може бути або кінець 83-го, або ж перша половина 85-го. Одна пікантна "дрібниця" плутає дати. Може інші, хто на фотокартці, згадають. На ньому зліва направо три тоді ще майже ровесники й холостяки: виноградівець-словесник Василь Кіш (уродженець села Онок), тячівець Петро Мідянка (посередині), який уже вчителював у рідному селі Широкий Луг, й автор цих нотаток – журналіст-свалявчанин, але на той час уже берегівчанин Михайло Папіш.

      Історія його появи теж не бозна яка ділова чи офіційна: ми з філологом Василем Кішом уже працювали в редакціях тодішніх районного радіомовленя та райгазети "Червоний прапор": він кореспондентом-організатором райрадіо (на цій посаді змінив мене), а я був призначений відповідальним секретарем цього двохмовного українсько-угорського друкованого часопису. Ми обидва "квартирували" в гуртожитку консервного заводу, а Петро на кілька днів став нашим гостем. З якою метою прибув у Берегово – не згадаю, можливо, що з розважальною. Але ми, творчі холостяки, дозвілля провели на диво корисно й цікаво.

      Випадково зустрілися з відомим берегівським фотографом Лоцієм Лізаком, який умовив нас "прибратися" й сфотографуватися, мовляв, ця світлина  матиме велику цінність, бо хто знає, куди нас доля зашле через десятиліття та ким ми станемо? Хоч він і не пророк, але рацію мав – Петро Мідянка є нині відомим поетом, працюючи вчителем укрмови та літератури в рідному Широкому Лузі, він написав і видав кільканадцять книжок віршів і публіцистики, а за поезію "Луйтра в небо" у 2012 році був удостоєний Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Його читають і перечитують. Навіть я кілька книжок на поличці домашньої бібліотеки тримаю.

      Зараз модно з цим генієм слова позувати, тобто біля нього стояти, автографи брати, а тоді, на пропозицію пана Лоція, ми ніби знічев'я пристали, адже після "фотосесії" щедро цю роботу обмивали. На його ж машині "Нива" поїхали в ресторан "Фазан", де обідали, вино попивали та каву смакували. Якщо точніше, то "обмивали" півроботи – процес фотографування. А самі фотокартки були виготовлені десь через тиждень. Така в ті часи була процедура: слід купити плівку, перемотати її на касету, "відзнімкувати" 24 чи 36 кадрів, відтак "перетягнути" назад, філігранно вийняти, аби не засвітилася, проявити, висушити, роздрукувати (у темноті), зафіксувати, відглянцувати й кому треба, у руки віддати. Не те, що нині, коли зупинився, клац-клац і ти вже на світлині...
      Протягом тих кількох берегівських днів ще особливо "невідомий" загалу Петро писав експромтні вірші: у гуртожитку, в редакції, в кафе чи ресторані, навіть на коліні. Добре тямлю: не на своєму, а однієї гуртожицької дівчини – і таке було. Вона, ця видна нині жінка, до речі, жива-здорова й часто згадує цікавий сюжет зі свого молодого життя. А потім поезія читалася, їй і автору аплодували. Щоправда, в невеликому колі. Отже, той приїзд майбутнього класика поезії, лауреата української літературної премії ім. Шевченка згадую часто, бо ми тоді були імпульсивні, бадьорі, жваві, ще ніхто не мав і "двадцятьп'ятки". Можливо, що це й забулося б, якби не знімок із поетом серед нас.

          Бо після того візиту мій широколузький приятель неодноразово у Берегові бував, коли я вже однойменну газету редагував. Але з якихось причин не фотографувалися (зате збереглася світлина, на якому він містом шпацерує з філфаківською однокурсницею, гімназійною педагогинею Василиною Кордонець, яка у редакції за угодою коректором працювала). Він і далі вчителює, торік відзначив своє 60-річчя. Натомість Василь Кіш переїхав у Виноградово, де одружився (я був на його з чарівною Марічкою весіллі у селі Онок). Додам: він досить довго працював у медія, редагував навіть районну газету "Новини Виноградівщини", а син Василь – теж журналіст, займає посаду головного редактора порталу "Голос Карпат" (півроку, до речі, був головою Виноградівської РДА).

     Ось такі спогади навіяв цей знімок, який у своїх архівах, сподіваюся, зберігають мої друзі молодості. Одному особисто передав, а другому поштою переслав. До речі, усім трьом – за шістдесят. Аж не віриться, що ми розміняли "сімдесятку". Як себе почувають Василь і Петро у цей пандемійний час, я навіть не знаю. Не зідзвонювалися давно. Неодмінно треба поспілкуватися, довідатися, як живеться моїм товаришам (останнього принагідно з минулим релігійним святом Петра й Павла треба привітати). Але думаю, що все гаразд, вони прочитають ці кілька абзаців, відтак неодмінно зателефонують і один одному прозвітуємо, що і як. Із медія знаю, що П. Мідянка написав книжку публіцистики "Стовп у центрі Європи", готує до друку життєві спогади "Послання від Петроса" й на ОП В. Зеленського оформляє документи, аби стати довічним президентським стипендіатом.  

      Крім усього іншого, згадається кумедна історія, як офіціант на ім‘я Йончі у вже згаданому ресторані випадково піднос із чотирма порціями поливки на нас перевернув. Мокрі були від голови до ніг, але найбільше дісталося Мідянкові, Лоці-бачію та мені. Такого казусу ніхто не чекав – святково одягнуті, ми, паранні інтелігенти, враз опинилися облитими цією жирною першою стравою. Заганьбилися не тільки ми, але й кельнер осоромився неабияк. Бо потім ще довго запитував, чи не гніваємося, бо він, мовляв, зашпортався. Знав би, що тоді гаряче розлив на визнаного у майбутньому поета та національно-шевченківського лауреата – у ложці води втопився б.

      Звісно, принесли іншу порцію, але настрій був зіпсований. Про "компенсацію" не писатиму, але добре, що була машина й нас довезли до гуртожитку, де відіпралися та посушилися й наступного дня знову були "на ногах": чисті, акуратні, усміхнені, веселі. Не знаю, чи пам'ятають цей прикрий випадок хлопці, але прекрасний чоловік і класний фотомитець пан Лізак теж до самої смерті згадував цю ресторанну оказійну згідку.

      Отже, шановні читачі, тепер знаєте, хто на цьому фото. Усіх трьох й поіменно. Шкода, що немає поруч автора світлини – своє присутністю він би скрасив її неодмінно. 

Михайло ПАПІШ, м. Берегово.

 

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання