Євген і Наталія Цодікові точно знають, що відчуваєш, коли «там» залишилось усе життя, а «тут» його треба починати заново. Сім’я ще у травні минулого року приїхала на Закарпаття до знайомих, але до тодішнього дому так і не повернулася: зараз для них Ужгород потрохи стає рідним.
«Приїхали ми на травневі свята минулого року. Хотіли просто подивитися Західну Україну і залишилися. Маршрут був таким: Київ-Ужгород-Вінниця і – назад в Луганськ. Але, якраз коли доїхали до Закарпаття, повертатися додому вже було небезпечно. Родичів у нас тут нема, був тільки знайомий батюшка Олександр Панасенко. Але і він вже поїхав звідси, а ми от залишилися»,– згадує Наталія. Вона – кандидат педагогічних наук, викладала у Луганському національному університеті імені Шевченка. Євген мав невеликий бізнес: продавав аксесуари для автомобілів. Зараз про роботу каже: «Сейчас чем только не занимаюсь. То, что я делал раньше, тут не идет. В Украине сейчас, в принципе, такой период, что эта продукция уже из разряда «когда есть лишние деньги»,– пояснює Євген Цодіков.
Наталія зараз доглядає за дитиною. 7-місячна донечка Алевтина – вже ужгородка, оскільки народилася тут. 14-річний Денис – учень ужгородської школи №3. Сім’я Цодікових спілкується і українською, і російською. Кажуть, проблем з цим у них немає.
«В університеті я викладала українською. Дитина у нас взагалі самостійно перейшла на українську. Коли приїхали в Ужгород і вже прийняли рішення тут таки залишатися, якось прогулювалися набережною і зайшли до третьої школи. Хотіли спитати, чи є місця, чи приймають. І вийшли звідти уже з учнем. Ну а вона виявилася з російською мовою навчання. Тому Денис знову перелаштувався на російську», – розповідає Наталія.
Щодо того, як звикалось до нового міста, Цодікові кажуть: Все нормально. Якось ми потрапляли тільки до гарних людей, потім зв’язалися з волонтерським середовищем Галини Ярцевої, тісно з ними співпрацювали, Денис плів браслети для військових», – згадує Наталія.
«І народжували ми тут. І все було дуже добре», – додає вона. «Местным просто не с чем сравнить. У нас в Луганске было два роддома. Тот, что в Ужгороде – это просто элит-центр», – запевняє Євген.
«Пологи в Луганську згадую з жахом. Коли тепер нас направили в інфекційну лікарню, я просто ридала. Пам’ятаю, яка у Луганську інфекційна лікарня – і таракани, і криси, і підлоги нормальної немає. Страшне! Ну, але коли вашу побачили... Просто нема слів. Не порівняти», – ділиться враженнями Наталія.
Про Ужгород родина Цодікових відкликається дуже добре. Здається, вони вже встигли полюбити місто.
«Ужгород дуже відрізняється від Сходу України. Мене до цих пір дивує, його темп. Зранку в кав’ярні – купа людей, водії паркують машини, п’ють каву. І все це неспішно», – каже Наталія і зізнається, що сама дуже любить каву. «А на Востоке утро начинается не с кофе», – додає Євген.
Щодо ставлення місцевих до себе, чоловік зазначає: «Пока все хорошо, мне иногда удивительно даже: как это так?». Але й згадує про неприємності: «Нас не пустили на стоянку, потому что у нас донецкие номера», – друзья мои говорят. Меня вообще удивляет тот факт, что на следующий день там под стоянкой не было кучи машин с донецкими номерами. На самом деле, это Украина. Многим все равно. Наутилус пел: «Одни слова для кухонь, другие – для улицы». как было, так и осталось. Ничего не изменилось», – каже Євген Цодіков.
«Просто, мы, наверное, встречали только хороших людей. Или же неприятные случаи – очень редкие», – додає він
Євген також зізнається, що все одно інколи є питання, які дуже напружують: «Например, когда я работал на Краснодонцев, с регулярностью раза три в неделю меня спрашивали: «Ну что, уже квартиру купили?». Или: «На море собираетесь?». Да, говорю, на Средиземное. Вот это, наверное, единственные неприятые вопросы. Люди, скорее всего, не со зла спрашивают. Им просто рассказывали, что все там такие богатые точно так же, как нам, что тут все бандеровцы», – каже чоловік.
Наталя згадує, як до них ставляться сусіди. Каже, що переживали, поки була вагітна, питали коли пологи: «Наші сусіди дуже привітно до нас поставилися. Зараз дуже добре спілкуються. Завжди питають, як у нас справи, як ми. Чекали ляльку, знали, що ось-ось маю народити. Може, ми потрапили у якесь таке позитивнее середовище, не знаю. Але до нас люди добре ставляться», – запевняє жінка.
Коли родина тільки вирішила залишитися на Закарпатті, реально відчутної допомоги, кажуть, від держави не було: «Кооринаційний штаб був створений, люди, ніби, працювали, але що вони робили – невідомо. І до цих пір, в принципі, ситуація не змінилася», – каже Наталія Цодікова.
Євген продовжує: люди більше покладаються на власні сили: «Сейчас вышло так, что собралась инициативная группа. Приехал человек из Донецка, генератор идей – тянет за собой. Мы создали организацию (ГО «Закарпаття-Донбас». – Авт.). Если раньше мы приходили в госорганы, нам давали телефоны волонтеров, сейчас дают мой номер телефона. Люди звонят, спрашивают: «Как гуманитарную помощь получить?». Я отвечаю, что нет гуманитарной помощи. Но пытаемся совместными усилиями решать проблемы. Помогаем друг другу. И ужгородцы, конечно, же помогают».
Негатив, за словами Євгена, частіше буває у Фейсбуці: «А что вы тут начинаете? Мы тоже живем на съемных квартирах… И начинается… Просто люди всегда путают теплое с мягким. Одно дело жить в съемной квартире там, где есть родные, близкие, знакомые, друзья, где родился и вырос. И другое дело – когда ты оставляешь город, где прошла вся твоя жизнь, и приезжаешь с деньгами только на минимальные расходы. И надо все заново искать. И работу, и жилье… Все! Я вообще не знаю, как мы просуществовали этот год. Люди знаковые в жизни появлялись. Если бы не они, я не знаю…», – зізнається чоловік.
«На самом деле, здесь в Ужгороде и на Закарпатье хватает своей ваты. Люди есть настолько пророссийски настроенные, что даже мне говорят, что я – фашист. Что из-за меня война, потому что нечего было там за Украину держаться. Здесь тоже такое есть. Но есть и ответ на это замечательный: если вам здесь так не нравится, то давайте – меняемся. У меня есть в столице новой процветающей республики хорошая квартира. Я меняю ключ на ключ. И все – сразу тишина», – каже Євген.
Чоловік розповідає, що також дуже не любить питання про ставлення до «нової» влади: «Меня всегда раздражал и сейчас раздражает вопрос: «Как ты относишься к правительству?». Ну не нравится мне оно! Теперешнее правительство не нравится, не нравится мне и то, что вводит оно. Но я не политолог, и не экономист. И я в принципе, не понимаю, к чему могу привести эти реформы. То есть они как могут привести как к чему-то ужасному, так и к чему-то очень хорошему. В Грузии Саакашвили до сих пор многие не любят. А когда он был Президентом – его люто ненавидели. За его реформы. Был период, когда грузины без работы сидели в большинстве, люди хватались за любые соломинки. Но сейчас там нету бомжей,– их накормят, у людей есть работа. Прошел период – чего-то Грузия все-таки добилась. Да, мне многое не нравится в нашем правительстве. Пока только все усугубляется, налоги повышаются, цена газа поднялась, нам рассказывают, что она «обгрунтована». Но она не только не обгрунтована, она завышена!», – зазначає Євген Цодіков.
«Я привык все проверять с калькулятором в руках, сейчас просто можно взять калькулятор и доказать, что эта цена в 7 гривен 19 копеек в 4 тысячи раз больше. Это 400 тысяч процентов сверху! И вот этот господин в очках мне рассказывет, что цена «обгрунтована». Он за дураков держит всю страну или как? Я этого не понимаю», – додає він.
Услід за Цодіковими до Ужгорода переїхали і кілька друзів родини. Щоправда, значно пізніше. Крім «луганських» друзів, сім'я тепер має і «ужгородських». Наталя розповідає, що зараз у неї є подруга, яка стала майже сестрою: «Вона просто настільки близька мені стала! Як сестра рідна. До моїх пологів ми спілкувалися два рази. Вона живее неподалік пологового будинку і мені туди постійно приносила гостинці. Сама маючи маленьку дитину, мені готувала. Це було щось неймовірне. Я просто плакала. Не розуміла: як таке може бути? Тепер є такі друзі. Неймовірні люди», – розчулюється жінка.
Про повернення в Луганськ сім'я Цодікових не думає. «Майбутнього там не бачиться», – каже Наталія. «Вещи хотелось бы забрать. Действительно, осталось такое, что хотелось бы сюда перевезти», – додає Євген.
«Даже если ситуация поменяется, люди все равно останутся при своем мнении. Кто не любил Украину, – не будет любить. Люди поделены. Я многих знаю, кто сейчас в правительстве ЛНР. И знаю их жизнь до этого и теперь. Это как «из грязи в князи». Плюс эта ненависть непонятная… При чем так оно как-то резко стало: опа – и всех не любим. А до этого как? Мирились? Постоянные эти крики «Донбасс никто на колени не поставит»», «Донбасс никто никогда не слушал, послушайте хоть сейчас!». И когда этим людям говоришь: «Уважаемые, вас 23 года слушали, вы уже выбрали 4-х президентов. Четверо уже управляли этой страной, разворовали. Что вам еще нужно? Сколько можно?», – каже Євген Цодіков.
«На самом деле, чтобы они замолчали все и были довольны, туда надо влить нормальные деньги, восстановить промышленность и дать людям работу. Все! И больше ничего не надо. Они будут любить Украину. Сейчас показывают, как там все разрушено. Пришли каратели и огнем и мечом все разрушили. Но это было разрушено всегда! То, что показывают, уже лет 10-15 в таком состоянии. Теперь все подается, как будто бы все украинские войска разрушили.
Я как человек там живший, согласен: очень много всего там залетело-прилетело. Но оружие в руки кто первый взял? Кто взял, тот и выгребает сейчас. Кто не пустил наших ребят на защиту, на укрепление в Донецк, вот тот сейчас в первую очередь выгребает свой русский мир. Вот и пусть выгребает. Мне не жалко этих людей. – не приховує емоцій Євген. – Мне жалко незащищенных, пенсионеров, которые всю жизнь отработали. Они заработали эту пенсию! А теперь государство хитрозадое заявляет, что это оккупированные территории, поэтому мы платить не будем. «Это наши граждане, хотят – пусть уезжают. Это – наша территория, но она оккупирована. Мы ей платить не будем, потому что она оккупирована, но это наша территория, мы на нее претендуем».
Если это наша территория, там живут наши граждане, – пожалуйста, беспокойтесь. Хотя бы о самых незащищенных. Там масса лежачих больных было! После зимы их трупы просто вынесли из квартир. Они с голоду умерли. Простые старики, пенсионеры. Они в чем виноваты?», – продовжує чоловік і розповідає, як у зоні АТО продають заморожене м'ясо із 60-х років, «тушонку» з царськими гербами і «сучасну» гуманітарку, на якій не заробляє хіба що лінивий: «Пропуска и всевозможные запреты – это сделано для того, чтоб дерибанить и сделано искусственно. Зона с закрытыми границами: туда можно поставлять все. Люди хотят есть, пить… И вот этот постоянный контрабас – и из России, и из Украины…. На этом все заработали: и менты, и СБУшники, все, кто при власти, все кто имеет хоть чуть-чуть, хоть клочок. Ничего удивительного: чем больше запретов, тем больше поводов брать деньги. Там продается мясо, 60-х годов, которое поступало в качестве гуманитарной помощи. Очень замороженное. То, что из России заходит – складированные старые продукты, которые запасались для каких-то катаклизмов. Вот оно передается как гуманитарка, а его продают. Тушенка с царскими гербами…», – розповідає чоловік.
Про зв'язки з «тією» територію, Цодікові кажуть: «Иногда созваниваемся с друзьями. Есть люди, с которыми просто перестали какое-то время общаться, пока не пройдет политика. Тех, с которыми дружишь с детства, с кем есть по 20-25 лет дружбы просто так из жизни не выкинешь. Поэтому с кем-то просто на некоторое время ограничили общение, с кем-то не говорим о политике».
Родина після переїзду встигла поподорожувати Закарпаттям. Але зовсім трохи. Запевняють, поки що. «Були у Великоберезнянському районі, у Вишці, Невицькому кілька разів, у Чинадієві. Євген – у Рахівському районі. Дуже хотілося би на Синевир. Ще в гори дуже хочтеься. Але поки лялька маленька – це поки тільки хочеться», – сміється Наталя і додає, що в Ужгороді їй добре: «Нам комфортно. Обстановка непогана. Труднощі тільки у побутових проблемах. Грошей не так заробляється, десь живем, може, трохи не так, як жили».
«Понимете, 99% процентов людей, которые приехали сюда, это люди с образованием, люди чего-то там имеющие, те, у кого голова работает. У нас там жизнь был на некотором уровне, а сюда приехали почти без ничего. Все – с нуля. Опять же – не просто с начала. С начала там стартонуть нам было проще. Но здесь – сват кум, брат. Ничего лишнего никто не скажет, не покажет. Люди, которые приехали оттуда – это, в основном, люди бизнеса, а новых в бизнесе не любят», – каже Євген.
Після переїзду до Ужгорода сім’я Цодікових, за їх же словами, почала більше цінувати життя. «Головне, що всі живі й здорові. Виявилося, що нам багато і не потрібно. А щоб з близькими тільки було все добре. Ну і ще оце з’явилося (Наталя показує на 7-місячну донечку. – Авт.). Зараз вона – центр Всесвіту. Такий танцюючий», – сміються батьки малечі.
«Пропал вещизм. – веде далі Євген. – Мы поняли что вещи можно складывать не в шкаф, а в мешки», – сміється чоловік.
«Хочеться того рівня, який був. І рівня доходів, і рівня життя. Але чи буде, і як буде? Ми всі живемо в Україні. Люди тут дуже хороші, але у нас – Україна. І вона, нажаль, не дуже лагідна до простих людей», – чесно каже Наталя.
Ужгород Цодіковим дуже подобається. Кажуть, після сіруватого Луганська – дуже яскраве місто. З мінусів називають тільки погані дороги і занедбані старі будівлі: «З візочком відчуваю кожну яму. Ну і дуже мені шкода старої архітектури, про яку, здається, мало дбають», – зазначає Наталія Цодікова.
14-річний Денис – уже майже справжній дорослий. Переїзд сприйняв нормально, каже, що так навіть краще. «У мене, здається, навіть друзів стало більше. Хороше місто. Все дуже близько, компактно, дуже приємно», – каже Денис. Хлопець відвідує тут музичну школу (навчається грі на гітарі), курси відеооператорства і каже, що дуже любить гуляти по місту. Тепер вже з новими друзями. «Пам'ятаю, мене представили класу, і одразу до мене приходить хлопець, каже: «Привіт, я – Роберт» і зразу понеслось. Тому зараз у мене День народження і вже більшісь гостей, які до мене прийдуь – це однокласники».
Вже завершуючи розмову, Наталя знову відмотує спогади назад: «Знаєте, думали, що треба було зважуватися на переїзд раніше. По-нормальному: продати квартиру, зібратися, спокійно приїхати. Батьки не вірили, що ми не повернемось. Але сталося, як сталося. Мені дуже Ужгород подобається. Слава Богу за все, от правда», – каже жінка.
Аня Семенюк
Публікацію підготовано у рамках проекту «Переселенці на Закарпатті: життя без стереотипів» Ужгородського прес-клубу за підтримки програми «У-Медіа»
P.S.: День народження Дениса Цодікова святкуватиме чи не вся країна: хлопець починає свій "новий рік" саме у День Конституції України, 28 червня. Редакція приєднується до вітань!
P.P.S.: Якщо хтось має бажання і можливість подарувати родині відпочинок у горах або ж поїздку на озеро Синевир, звертайтеся за контактами до редакції.