Щойно в Ужгороді завершився Міжнародний молодіжний фестиваль органної музики – вже четвертий за рахунком. Організований у 2008-му році він уже встиг стати неабиякою подією в житті молодих музикантів. Адже дає змогу навіть студентам виступити із сольною програмою в одному з найкращих за акустикою залів Європи. Натхненницею ж фестивалю стала солістка Закарпатської обласної філармонії Наталія Висіч. До неї, власне, Zaholovok.com.ua і навідався по завершенню заходу. Так і бесідували – під звуки органу.
Філармонія як другий дім
Мешкає (філармонія і справді її другий дім, аж ніяк не робота) Наталія Дмитрівна майже під самим куполом, в невеличкій комірчині-кабінеті, де на стелі зберігся автентичний розпис синагоги. Вхід сюди такий низенький (двері – з половину людського росту), що хочеш не хочеш - а поклонишся. Тим більше, що є кому. Нам – таланту Наталії Висіч, їй – улюбленому інструменту. Адже саме звідси, після того як відкриються ще одні двері, можна зайти просто в середину органу, на верхній його ярус. Тут відчуваєш себе Алісою в задзеркаллі – настільки неймовірним здається усе навколо. Бо ж габарити органу виходять далеко за межі того, що може побачити глядач із зали. В серці короля інструментів – незчисленна кількість органних труб, кожна з яких означає певну ноту. «Якщо я хоча б один день сюди не прийду, то на вечір уже буду хвора, - каже Наталія Висіч. – Навіть коли зал зайнятий і я не можу займатися, все одно сюди йду: в нотах покопирсатися, послухати чи все справно працює».
Наталія Дмитрівна сьогодні не тільки солістка філармонії. Вона ще й єдина, хто може налаштувати орган. Навіть останній день фестивалю вона провела з викруткою в руках – усуваючи ті несправності, перед якими навіть чоловіки-музиканти залишалися беззахисними. Адже структуру свого інструменту вона знає, мабуть, не гірше за його безпосередніх творців. У Наталії Висіч, однозначно, особливе відношення до органу. Коли вона починає про нього говорити, з роззявленими ротами застигають навіть школярі, яких традиційно зганяють на концерти – так освітні заклади намагаються залучити своїх вихованців до культурних заходів міста. І справді, як тут не захопишся, якщо тобі розповідають, що орган – це ще друге століття до н.е., Давня Греція; що найбільший музичний інструмент зараз знаходиться в Атлантік-Сіті й має більше 33 тисяч (!) труб; що орган, який зараз є у філармонії, конструювався спеціально під цей зал і коштує він 300 тисяч доларів. Після такої інформації навіть далекі від творчості дітлахи переймаються величчю інструмента і вже весь концерт сприймають на одному подихові.
Взагалі, Наталія Дмитрівна – не злий психолог. Каже, що різна публіка сприймає й різну музику: для викладачів грає одне, для лікарів – уже зовсім інше. На урочистостях – нехай звучать фанфари.
Але особливе задоволення, здається, для Наталії Висіч приносять заняття з дітьми. Для них вона створює настільки затишну атмосферу, що нерідко навіть її найменші учні кажуть: «пішли грати додому», тобто – в філармонію. Власне займатися з найменшими органістка почала ще в 1978-80-х роках. Але оскільки тоді ж мала і дуже щільний гастрольний графік, часто бувала в роз’їздах. А відтак – багато пропускала. Тому й закинула навчання. І вже набагато пізніше його вдалося відновити. «Завдяки директору музичної школи Яну Шляхті в 1999 році на її базі відкрили клас органу – єдиний в Україні, - пригадує Наталія Висіч. - Й зараз, одразу по її закінченню, учні отримують відповідну спеціальність, чого немає навіть в училищі».
Тож, щороку Наталія Дмитрівна відбирає дітей до свого класу. Каже, бере найбільш обдарованих – не більше двох-трьох учнів віком 9-10 років. «Треба, аби дитина вже знала нотну грамоту, - пояснює. – В принципі, цього і я можу навчити, але який сенс проходити ази на концертному інструменті. Й ви знаєте, мені одного-двох разів достатньо, аби зрозуміти, чи варто дитині цим далі займатися. При чому я нічого не доказую, не переконую, що орган – це єдине, що вам потрібно. Воно десь саме вилізе, а я це побачу Талант до гри на органі мусить бути обов’язково».
Молодіжний фестиваль – шанс заявити про себе
Й, вочевидь, талановитих дітей вистачає. Інакше б не могла виникнути ідея створити молодіжний фестиваль – явище цілком унікальне не лише для Закарпаття, але й для України. «За кордоном у молоді взагалі нема можливості брати участь у таких концертах, - каже органістка. - Одні магістри грають. От до нас цього року на фестиваль приїхала магістр мистецтв Дзем’янова (Словаччина) зі своїми студентами. Так вона натішитися не могла, що її учні матимуть виступи в такому залі».
За кілька років свого існування на сцені молодіжного фестивалю органної музики брали участь музиканти не лише з України, але і Росії, Угорщини, Литви, Словаччини. Цьогоріч до цього списку мала додатися ще й Білорусь, але учасниця від цієї країни Катерина Ніколаєва так і не змогла виїхати за кордон. При чому з дуже тривіальної причини – не вдалося купити іноземну валюту.
«За часів моєї молодості такі фестивалі були дуже популярні, - каже Наталія Висіч. - На них, власне, й перезнайомилося й передружилося все моє покоління – аж до Сахаліну. Ми пересилали одне одному ноти, їздили в гості і на концерти. Я завжди знала, що в Мінську, приміром, вночі мене будуть чекати просто на злітній смузі. Що навіть якщо я зателефоную з Риги і попрошу купити мені квитки – це зроблять. Тому такі заходи, як на мене, дуже корисні для музиканта. Наш же фестиваль починався дуже обережно. Це вже потім машина закрутилася. З кожним роком охочих взяти участь у фестивалі ставало все більше. Ми навіть почали перебирати».
Наталія Дмитрівна розповідає, що навіть має метод, як визначити справжнього музиканта. Мовляв, якщо на запрошення відповідають питаннями «коли і що грати» - з такими варто далі продовжувати розмову. Якщо ж єдине, що цікавить - «коли і за скільки» - вже варто задуматися. «Молодь зараз балувана здебільшого. Таких, які цікавляться в першу чергу гонораром, стає дедалі більше, - визнає заслужена артистка України. – У мене ж фінансове питання ніколи не було першим. Головною завжди була сама можливість грати».
Кожного року на фестивалі, окрім гостей, грають й учні Наталії Висіч. Зараз усі її дівчата студентки музичних академій. І гра на органі, стверджує викладач, кожну з них змінила: «Вони прийшли до мене малими дівчатами – у 10-11 років. І, коли давали свій концерт (це вже їм було по 16-17), я вперше сиділа в глядацькій залі. Метаморфозу помітила не тільки я, але й ті, хто сидів поруч зі мною – дівчата розквітли, вони стали просто красунями».
«Один такт сто разів відточую, аж поки у вузол не скручуся»
Незважаючи на величезну купу регалій та заслуг Наталія Висіч не припиняє працювати над собою. Каже, може один такт сотню разів відточувати, «аж поки у вузол не скрутишся. Але потім, коли все вже виходить, яке колосальне задоволення отримуєш, - розповідає Наталія Дмитрівна. – Ти ж не маєш права на помилку. Адже в залі сидять твої учні, від яких ти вимагаєш досконалого виконання. А сама - «наваляла»? Нікому не цікаво – болить тебе голова чи настрою не маєш. Якщо вже вийшла на сцену, значить мусиш бездоганно грати».
Наталія Висіч каже – свого глядача відчуває навіть спиною. «Важко грати, якщо тебе не слухають. Нудно стає, - провадить далі. - В Мінську у мене був випадок, коли на концерті я була далеко – думала про своє. Грала я досконало. Не зробила жодної помилки, гарно виглядала, але мені було нестерпно нудно. Кожні 10 хвилин питала в асистента, чи скоро кінець. І відчуваю, люди теж не уважні. В якийсь момент мене просто перестали слухати. Тоді опам’яталася – треба ж грати! Тому енергетична подача – це дуже важливо. Глядач відчуває. Все помітно вже в рухах, в манері тримати себе, в тому, як твір проходить через тебе. Адже музична композиція сприймається в комплексі».
Цікаво, що Наталія Висіч дослухається до думки не лише фахівців у сфері музики, але й до непідготовленого слухача. Каже, завжди враховує думку матері своє вихованки Тетяни Тіщенко – економіста за освітою. «Одного разу я її спитала, чи все їй подобається в Таниній програмі, - розповідає. – І раптом ця людина, не музикант, починає говорити дуже правильні речі. В мене аж очі на лоб вилізли. І тоді я згадала свою маму, яка завжди їздила зі мною на всі гастролі. Вона сиділа в залі і стежила за реакцією публіки – де слухають, де заснули. Й потім вона могла сказати – ти цю річ краще не грай, бо не слухають. За це я її називала «голосом народу». І зараз Тані так завжди кажу – клич голос народу в зал, будемо тебе слухати».
Мама Наталії Висіч завжди мріяла, аби її донька стала визначним музикантом. Утім уже діти Наталії Дмитрівни цією ж дорогою не пішли. Каже, вона цього і не хотіла, мовляв особливих здібностей не бачила. Відтак донька стала економістом, один із синів вивчився на інженера, інший обрав фах шеф-кухаря. Тому вдома про роботу не говорять. «Якщо ж такі розмови і починаються, то дивимося одне на одного як інопланетяни, - сміється. – Просто ми зовсім різні люди». Втім, до життя іншого ставляться в родині з повагою. Всі тут помічають наскільки змінюється Наталія Дмитрівна по поверненню з філармонії – в неї і настрій інший, і посмішка з обличчя не сходить, і робота в руках кипить. «В таких випадках, - ділиться пані Наталя, - мій зять завжди каже – «пішла у свою вічність. І зараз повернеться із зовсім іншими очима».
Людмила Олійник, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото з особистого архіву Наталії Висіч
