Сергій Бондаренко – волонтер, один із засновників і постійний учасник закарпатських благодійних акцій «Купи зустріч», «Серце до серця», «Тиждень донорства», юрист за професією, поділився думками про благодійну діяльність, допомогу дітям-сиротам, ідеями викорінення серед закарпатців байдужості до знедолених.
Ми зустрілись із Сергієм у центрі міста і протягом 2-х годин бесідували на лавиці напроти римо-католицького костелу св. Георгія (Юрія).
Сергію, коли ти почав займатись волонтерською діяльністю, та що тебе на це наштовхнуло?
Все почалось 5 років тому, коли я вперше поїхав у Перечинський дитячий будинок. Товариш запропонував відвести діткам одяг, іграшки, солодощі та фрукти. Правда, тоді я не надав цій поїдці гострого соціального значення. І хоча я розумів потребу такої допомоги, важко було усвідомити, що я сам зможу якось боротись із подібними проблемами. Потім я пішов в армію, де й все частіше задумувався над різними подібними речами. Приїхавши додому, я почав моніторити гострі соціальні проблеми на Закарпатті. Я був неприємно здивований, коли виявив, що в краї мало органів, що займаються допомогою людям пристарілого віку, сиротам, дітям з обмеженими можливостями. Я наштовхнувся в Інтернеті на статтю, де йшлось, що діти з Івано-Франківська із особливими потребами (із фізичними або розумовими вадами) потребують спілкування з повноцінно здоровими людьми. Як виявилось такі діти є і в Ужгороді (близько двохсот із ДЦП). Я зустрівся з директором медико-соціального реабілітаційного центру «Дорога життя» міського товариства інвалідів праці та дитинства «Оптиміст», і він пояснив мені специфіку роботи з такими людьми. Та це мене не налякало. Були випадки, як такий, коли я, а також хлопчик із порушеннями опорно-рухового апарату й проблемами розумового розвитку та його батько раз в тиждень виїжджали в реабілітаційний центр, робили вправи, потім спілкувались у кав’ярні.
Ти допомагав людям похилого віку?
Коли ще була жива моя бабуся, я багато свого часу проводив доглядаючи за нею, оскільки вона була лежачою. Дехто думає, що волонтерство забирає увесь вільний час, тому боїться ним займатись. Проте я переконаний, що навіть кілька годин в тиждень мають для когось, хто цього потребує, неабияку ціну. Здебільшого людям похилого віку, зокрема, в Ужгородському будинку пристарілих допомагає «Червоний хрест», але навіть працівникам цієї організації потрібна допомога. Полягає вона, в тому числі й у транспортуванні людей, які не можуть самостійно рухатись (часто з великою вагою) до ванни й назад, що може зайняти інколи й три години, і тому подібне. Або ж це будь-які економічні потреби, скажімо, коли ламається телевізор чи радіоприймач. Шкода людей похилого віку, за якими нікому приглянути, в яких немає рідних, або ті від них відмовились. Можливо, дехто сам у цьому винен, у декого доля так повернулась, але факт залишається фактом, і жителі будинку пристарілих потребують постійної допомоги. Але найбільшої допомоги, як на мене, потребують жителі сиротинців, бо такі діти позбавлені найважливішого – батьківського тепла.
Яким ти пригадуєш початок своєї допомоги знедоленим діткам?
Коли я думав про допомогу дітям, спершу почав свідомо дивитися навколо. І от в грудні 2009-го року, коли я повернувся із армії, від подруги дізнався про акцію, яку хочуть організувати її друзі – групка ентузіастів, як і я. Так я вперше взяв участь у благодійному аукціоні побачень під назвою «Купи зустріч». Метою заходу була допомога дітям Ільницького школи-інтернату. Після цього я їздив у різні заклади такого типу, залучав друзів, підприємців. Бажаючих збирати діткам одяг, книги, іграшки виявилось чимало. Сам почав організовувати поїздки, спільними зусиллями влаштовували дітям свята, вертепи… Ми могли спілкуватись кілька годин, а то й цілий день. Але на 2-3-й рік активної волонтерської діяльності я дійшов висновку, що при одній поїздці зв’язок з дітьми не максимально сильний, як би мені того хотілось. Ми обмінювались телефонами, спостерігали, як малеча зростала. Я запропонував учасникам «Купи зустріч», щоб не тільки ми їздили в дитбудинки, а й аби їхніх вихованців привозили в Ужгород. Відгук був позитивним.
Як відбувалися ці поїздки? Які місця діти відвідували?
Минулого року близько півсотні дітей-сиріт із вихователями відвідали Ужгород. Один раз це пройшло в рамках «Купи зустріч», іншого разу я знайшов спонсора, теж колишнього вихованця дитбудинку, який дав автобус на 27 людей. Це були діти 7-11 класів. Вони побували у кіно, замку, на катку, подивились на УжНУ. Дитяча реакція після виїзду за межі місця проживання була позитивною. І найвища подяка нам – це радість у дитячих очах.
Чи є серед вихованців відвіданих тобою дитбудинків дитина, яка чимось виділилась і заслужила особливе ставлення?
Я не хочу сказати, що виділив для себе улюбленців, оскільки всі діти мають щось особливе. Але можна нарахувати десяток дітей, так би мовити, близьких по духу, яким, я відчув, зможу максимально ефективно допомогти просто проводячи з ними час і спілкуючись разом у своєму родинному колі. Кожен, хто бував у таких місцях, не може залишатися байдужим і рано чи пізно знаходить дитину, до якої прикипає серцем, і в ту ж мить її хочеться забрати, аби дати можливість зрозуміти, що таке дім і сім’я. Так от для мене таким близьким другом, як я його називаю, став Ілля, учень Ільницького школи-інтернату. Це 14-річний хлопчик-сирота, з яким вже 4 роки поспіль підтримую постійний зв’язок. Минулого року я подарував йому мобільний телефон, тому тепер ми здзвонюємось щодня. Я знаю проблематику цієї дитини, розумію, чим можу допомогти. Це дуже різносторонньо розвинений хлопчик: і технічно, і творчо. Він танцює, малює, любить спорт (футбол (,) особливо), а нещодавно почав ще й писати. Перший раз я привіз його в Ужгород на два дні. Це було свято Масляниця, народні гуляння в парку, де всіх пригощали млинцями. Тоді ми побували й у кіно, відвідали Ужгородський замок, краєзнавчий музей зі всіма експозиціями, воскових фігур, музей Бокшая і Ерделі. Ілля був приємно здивований, коли побачив роботи видатних художників, таких як Айвазовський, Шевченко, Ерделі, Бокшай. Але основним між тими заходами було наше спілкування. Я старався його заспокоювати, коли щось турбувало, давав поради на освітні, особисті теми. Ми обговорювали країни, міста, де я був, літературу. Адже людське спілкування – найголовніше. І спілкування без дистанції «учитель – дитина», а на рівних, як із молодшим братом. Я старався стерти межу між цими і звичними для хлопчика життєвими умовами. Він жив у моїй сім’ї, в моїй кімнаті, спілкувався з моїми близькими, які тепер теж ставляться до нього, як до рідного.
Батьки одразу схвально поставились до вашого з Іллею спілкування?
На вихідних мої батьки вдома, тому Ілько бував у центрі сімейного кола, спілкуючись про життя із мамою на кухні, на технічні теми із татом, на спортивну тематику з братом. Тобто у дитини не виникало під час цього жодного дискомфорту. Ми плавали в басейні, влаштовували собі «свято живота» переглядаючи на комп’ютері фільми під кілограми фруктів і морозива. Другого дня ходили у парк, у тир, на атракціони. За 2-3 дні є про що поговорити, де побувати, але потім приходить момент, коли Іллі треба повертатись у звичне для нього життя.
Сергію, як на вас обох впливають ці зустрічі? Помітні тільки позитивні наслідки, чи є щось і негативне?
Безтурботне дитинство, що грає в Іллі, дає мені позитивний заряд. Тішить те, що після повернення в інтернат у хлопця немає депресивного настрою, навпаки – Ілля почав краще вчитись, мабуть, послухав моєї поради, почав писати. Дитина стала відкритішою, комунікабельнішою. Це взаємнозбагачуване спілкування. А найголовніше завдання перед такими дітьми – вселити думку возвеличення людської ваги в цьому світі, тому що багато сиріт почувають себе відчуженими й покинутими. Також потрібне, звичайно, і хоча б мінімальне фінансове забезпечення (це стосується, наприклад, сезонного одягу, з якого діти в цьому віці швидко виростають). Прості життєві радощі від ігор із сусідніми дітьми позаду будинку, так як бігав я ще 10 років назад. Зараз я задумуюсь про те, щоб на 9-й клас забрати Іллю в Ужгород, бо всі сприятливі умови для цього є, основна з яких – згода його бабусі-опікуна.
Чи не плануєш ти створювати такі зустрічі й з іншими, аби не тільки одній дитині дати можливість побувати в сімейному колі?
Я вважаю, що головне – якість, а не кількість. Нелегко знайти дитину, якій ти справді можеш дати саме те, чого вона потребує. Можна привести і 30 зразу і не засіяти того зерна, яке потім проросте. Тому сили краще не розсіювати, а зосередити їх на одній дитині, щоб потім з неї виросла свідомо стійка і готова до дорослого життя людина. Але, звісно, я хочу, щоб допомоги такого роду було більше, тому пропагую цю ідею серед друзів. Та поки що це єдиний мені відомий випадок. Я хочу, щоб люди брали приклад, адже це, на мою думку, найефективніший і водночас найлегший спосіб допомогти знедоленим дітям. Зрозуміло, не у кожного є для цього можливість. Але найкраще проводити такі зустрічі за умови, коли з дитиною проводять час двоє дорослих (наприклад, хлопець із дівчиною). Тоді спостерігається максимальна віддача й прогрес у світогляді дитини.
Що ти можеш побажати тим, хто читатиме це інтерв`ю?
Я планую створити інтернет-ресурс, де добровольці зможуть знайти інформацію і долучитись до тої чи іншої сфери благодійності на території Ужгорода, Закарпаття, а в ідеалі – і України. Також, на мою думку, необхідно розвинути ще один непопулярний напрямок волонтерської діяльності на Закарпатті – допомогу ромському населенню, особливо – роботу із такою молоддю. Головне – не треба боятись помилок чи того, що хтось не зрозуміє. Ми не 100$, щоб усім подобатись. Нехай така допомога знедоленим дітям ще не набула масового масштабу, але я вірю, що в майбутньому коло небайдужих збільшиться. Адже надзвичайно добрим результатом такої діяльності буде те, що хача б одна сирота зможе здобути повноцінну освіту, знайти сім’ю, створити власну. Трішки перефразую Ліну Костенко: «Даруй дитині крихітку себе, за це душа наповнюється світлом». Справді, кожна дитина – як свічка: хоч і маленька, та може освітити і зігріти серця. Якщо ви вірите у кращу долю таких діток, не сидіть склавши руки, адже віра без діл – пуста.
У процесі волонтерської діяльності я постійно розумів, що основне в житті – допомога людям і, оскільки зростав у християнській сім’ї, відчув покликання до священичого життя. Тому нещодавно успішно склав іспити і вступив до Ужгородської греко-католицької семінарії. І найближчі плани перед навчанням на кінець літа – виїзд із такими дітьми, зокрема і Ільком, у гори.
P.S. Враження від їхнього спілкування зі слів самого хлопчика читайте незабаром.
Юлія Медюх, студентка відділення журналістики УжНУ, спеціально для Zaholovok.com.ua