Цієї осені сонячне Закарпаття відправило на службу до війська 330 бравих юнаків. Як раніше писав Zaholovok.com.ua, 120 з них строкову військову службу проходитиме у Збройних Силах України . З цієї кількості в підрозділах Сухопутних військ служитиме 104, в частинах безпосереднього підпорядкування ГШ Збройних Сил України – 16.
330 закарпатських ну, майже козаків вчитимуться обороняти рідну країну, аби у разі чого (кидь шо, як кажуть самі) сміло стати на захист Батьківщини. Частина із цих 330 щасливчиків, – бо ж призов-то останній, – нещодавно відправилася із рідного Закарпаття до двох не дуже українських міст. До матері всіх городів руських – Києва та отця багатьох донбаських шахтарів – Луганська закарпатські призовники гордо і з піснею прямували відомим і майже зручним колишнім харківським поїздом. Тепер напівскандальний 13-ий курсує з Ужгорода до української столиці. А для майбутніх військових, очевидно, вибрали саме його через зручний час відправлення – 18.28 – аби і з родичами попрощатися, і дівчатам па-па помахати, і з друзями пообійматися, і в поїзді спати, а не дебоширити.
Туманний ужгородський вечір, накрапає дощ, а на пероні вокзалу Кирпи збирається купа молоденьких хлопців. По говірці одразу визначаю: закарпатці. Якщо точніше, то і Хуст, й Іршава, й Тячів, і ближчі до закарпатської столиці райони. Спершу подумалось, що юнаки на змагання їдуть: сміються, з кимось перегукуються, жартують та й миловидні «спортивки» любителів позмагатися видають. Але виявилося, що все не так просто. У вагон (до речі, також 13-й) заходять не просто організовано, а суперорганізовано: керує хлопцями супроводжуючий. Це пізніше я дізнаюсь, що людина, яка може втихомирити такий жвавий натовп – майор. Він везе закарпатських призовників до війська. Частина їде до Києва, частина – до Луганська: після прибуття до столиці хлопців розділять. Юнаки запаковують свої сумки-чемодани у поїзд, самі трохи заспокоюються, а я тим часом у вагоні помічаю тих, хто вирішив провести своїх юних військових у добру (чи не дуже?) путь.
Рушаємо. Ура, я люблю, коли поїзд покидає вокзал. Мої попутники навряд чи бачать у цьому якусь особливу філософію: майже всі продовжують вовтузитися з речами. Керівник групи проводить перекличку: ніби, всі на місці. Майор перевіряє, чи юнаки повсаджувались на свої полиці, каже, щоб поводилися тихіше, і спокійно, по-батьківськи пояснює, що не треба бігати туди-сюди, розкидувати речі і грюкати дверима.
Роздають постільну білизну. Схоже, багато хто з призовників взагалі їде в поїзді вперше (то ж скільки вражень буде!). Юнаки не одразу розуміють, що ж робити із загадковими укрзалізничними мішечками, але стараються виду не подавати. «Оде тото, но, пак розумієш, нє? Рушник і всьо, шо треба», – майже доступно пояснює хлопець своєму товаришеві, подаючи отой завітний кульок з білизною.
Всі відкриття із особливостями верхніх полиць, матрацами і подушками більшість юнаків залишають на потім: на першому місці їжа. Бажання перекусити – то сятоє для закарпатця: як тільки з’явилося, треба задовольнити. Вагон наповнюється запахами огірків-помідор, котлет-відбивних, якихось рулетів і всілякої закарпатської смакоти. Дбайливі мами напакували дітям в дорогу навіть фаршировані перці, не те, що по кілька видів бутербродів.
Про колоритний говір – взагалі мовчу. До всіх закарпатських особливостей домішався ще й грубий «розмовний мат». Дехто використовує вставні слова частіше, ніж звичайні. Супроводжуючий групи робить кілька зауважень, а потім чи то змиряється, чи не чує.
До майора з питаннями пристають інші пасажири. Очевидно, родичі когось із хлопців. «А у Києві зранку, да? А потім куди? Як на метро? Самих? Ага. А решта? Луганськ? Ага, далеко. Але ви з ними, нє?», – не здаються закарпатці.
У Чопі наш поїзд поповнюється ще одною групою призовників: я їх не бачу, але чую. Відбуваємо з вокзалу – грає оркестр, проводжають.
Мої ж попутники продовжують вовтузитися, ходити туди-сюди, їсти, сміятися, дзвонити батькам і заспокоювати самих себе, мовляв «Нормальок, перебудем!».
Щодо дзвінків батькам, то тут закарпатські призовники – гіперактивні! Мами, тати, сестрички, тютки і стриї – з усіма переговорили. З мамами, звичайно, найбільше. Хтось взагалі з ненькою по телефону через гучномовець говорить. Мама переживає: чи не голодний, чи не холодно, разів зо три питає, коли до Києва прибувають, чи не загубиться, чи повечеряв, ще раз – чи повечеряв. Хлопець заспокоює: «Усьо дубрі. Я вам пак ще позвоню. Ще нянькови телефон дайте». З няньком призовники теж довго говорять. Не підслуховую (чесно-чесно!), але розумію, що тато розповідає сину про свою службу в армії. Потім до розмови ще підключається стрий. І так ще кілька родичів: очевидно, вдома гостина на честь проводів.
Поки рідні гостяться, призовники і собі не відстають: діляться гостинцями, сміються з якихось історій і активно обговорюють майбутню службу. Висновок один: навряд чи юнаки добре розуміють, куди їдуть. Крім, того, більша частина з них так само не розуміє, нащо. Але там їх однозначно трохи построять. І, може, дадуть можливість зрозуміти, що таке сила волі, сила духу і сила дружби. Решта – за ними самими.
Я занурююся в напівфілософські думки про служіння Батьківщині, про воїнську славу і нинішніх героїв. Мимоволі згадується і про негативи, пов’язані з нинішньою армією, і про щасливі історії, коли самі солдати пишалися тим часом і днем, коли потрапили до армії, і раділи тому, що стали іншими, кращими.
Сумніватися у майбутніх героях, чи ні – питання часу. Поки вони тільки пробують змахувати на майбутніх військових. Виходить, чесно кажучи, не дуже. Але новий світ для них почав відкриватися одразу після того, як юні закарпатці з керівником-майором зайшли у вагон 13-го поїзда. По крайній мірі, хлопці навчаться , як поводитися в поїзді, знатимуть, що грюкати дверима у вагоні не обов’язково, що туалети на зупинках закривають, а смітник знаходиться у кінці вагону. А ще, може, зрозуміють цінність родини і більше уваги приділятимуть друзям. І стануть більш самостійними – це однозначно.
Поки я далі собі роздумую над майже вічними питаннями, майор доступно пояснює своїм підопічним: «На зупинках виходимо лиш організовано. Або всі, або ніхто. І то лиш там, де поїзд стоїть більше 5 хвилин. Де менше – не виходимо взагалі. Батьово? Вийдеш зі мною за ручку і попрощаємося з твоїми родичами, аби ти не пропав. Не переживай», – пояснює чоловік.
Поїзд рушає далі, а у вагоні й далі й не стихають розмови: «Тадь, мамко, не журіться!». Голос звучить, ніби, бадьоро, але нотки якоїсь стурбованості прочуваються. Завтра закарпатські призовники вийдуть на пероні київського вокзалу, будуть трохи метушитися, розгублено перевіряти, чи всі речі на місці, штурхати один одного, волати по-закарпатськи на весь вокзал, аж поки стриманий голос майора не накаже їм вишикуватись. Стоять струнко. Як солдати, чесне слово.
Мамко, не журіться, закарпатці і в армії закарпатці: все витримають, все перебудуть! :)
Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua