Дивакуватого хлопця із цікавою зовнішністю і оригінальними думками знає чи не весь Ужгород. Популярність Віку Коврею принесли незвичні мистецькі акції, організатором, співавтором і учасником яких неодноразово ставав сам письменник. Варто відмітити, що майже всі ці заходи були резонансними. Але що ховається за епатажністю молодого чоловіка? Як він сам сприймає свою інакшість? І чи вважає себе взагалі інакшим? Про це Zaholovok.com.ua розпитав у самого Віка.
Золота дитина
— Зі слів мами пригадую, що я завжди казав у дитинстві, що я золотий, тобто я вже інакший був (сміється). Із самого раннього періоду. Тобто я себе якось відмежовував, що я відрізняюся від інших, чимось схожий, чимось не схожий… і ця особливість завжди мені подобалася. Навіть у школі, коли мені доводилося за це отримувати на горіхи. Але все одно мені подобалося, що я можу щось створити, щось зробити і в певному плані це був навіть якийсь рейтинг, якийсь позитив у тому, що знали: у класі є письменник, хоч малий, хоч початкуючий, але все одно.
— «Отримував на горіхи» - це що означає? З тебе кепкували?
— Були прізвиська образливі, непорозуміння з іншими учнями, тобто кожен до цього по-різному ставився. Коли людина відрізняється як зовнішньо, так і думками своїми, то це не завжди сприймають. Особливо ще в такому дитячому суспільстві.
— Можеш пригадати свої найрезонансніші вчинки?
— Багато таких вчинків було. От якщо згадати шкільний період, то я один із перших в Ужгороді хлопців пофарбувався на блондина. Це такий був епатаж, це стільки було шоку у вчителів, у директора, в батьків, усього оточення. Були місяць, можливо, два розмови, які не припинялися, і бесіди велися зі мною регулярно. Але потім я побачив цю тенденцію, інші хлопці почали фарбуватися, це стало модним, якась така хвиля пішла. Тобто, певні речі робилися вперше мною, але вони потім підхоплювалися людом і сприймалися більш адекватно. Якщо люди це роблять, значить це непогано.
— А з якою метою ти пофарбувався? Знову бажання вирізнитися?
— Ні, у мене була серія текстів про блондина, я писав вірші. Для того, аби відчути цей цикл якось по суті. У мене був текст, що моє волосся еволюціонувало… чи то вибілилося… і мені потрібно було цей момент, власне, пережити. Така експресія, можна сказати породжена самими текстами, змусила мене це зробити. Таку версію пояснення цього майже ніхто не чув. Усі сприймали це так, що я хочу вирізнитися. Для кожної людини, для кожного випадку я підшуковував свій варіант відповіді, який його більш влаштує і відповідав йому те, що він хотів почути. Зрештою, що там було основне, а що вторинне я і сам не відрізню, але ціль була така, щоб відтворити тексти.
На День народження з труною
— Я пам’ятаю випадок, що на одному із літературних вечорів Вік Коврей читав вірші майже оголеним.
— Було таке (сміється). Експерименти робилися, багато. В одній із ужгородських кав’ярень (у нас була тоді акція «Літературний голодомор»), на День народження власника закладу ми занесли труну. Всі хто там сидів з тортами, з кульками просто вклякли, коли вони побачили ту труну. Ми її закидали аркушами паперу з текстами, я звідти вилазив, читав тексти. А перед тим десь два тижні було експресії, де поет не розмовляє, не бачить і не чує. Я ходив у пов’язці, в бандані, в окулярах, у навушниках. Мене міліція зупиняла, ППС-ники перепитували, що це таке, документи перевіряли. Я справді майже не говорив. Єдине, що я відповідав в університеті, коли там викладачі від мене вимагали, тільки в такий момент я міг щось там говорити, але тільки конкретно про те, що стосувалося завдання, відповісти на оцінку, і все. Ніяких інших розмов не було. Різні перформанси ще робилися. Наприклад, в галереї «Ужгород» ми на лижах зробили презентацію, сніг штучний з кульок був, зліпили його з паперу. Було досить весело. На санчатах мене носили по всьому залу, де теж читалися тексти в такому форматі.
— Для чого ви це робите? Для резонансу?
— Резонанс як на мене потрібен, тому що просто читати літературу вже не дуже цікаво. Принаймні, був такий період, десь у 90-ті роки, коли треба було знову повернути слухачів до літератури. І один із моментів, як на мене, цікавий – це використання хепінінгів, перформансів, інсталяцій тому подібних різних заходів, які могли б, можливо, на межі мистецтв якось поєднати і візуальні ряди, зацікавити через якісь певні речі, еротику, скажімо, чи якісь там інші штуки, читача.
— Але ж поряд із цим є ще Вік Коврей, який одягає вишиванку, костюм і йде вчити дітей…
— Так, переступаючи поріг школи, Вік Коврей перетворюється на Віктора Юлійовича (сміється). І йому вже доводиться робити програму вчителя, виконувати свою роль, так само як в сім’ї з батьками, де я теж змінююся і виконую роль сина. Людина багатошарова, вона багато має різних рівнів, не може залишатися тільки однією. Головне, щоб ці ролі не дисонували, щоб це була цільна одна особистість, просто різні грані однієї людини. Інакший – це значить святий з грецької, чи якої мови? Можливо, в такому плані, що всі відрізняються один від одного, людина будь-яка неповторна, тобто немає однакових людей, тому звісно, я інакший, ніж інші люди. Але так щоб суттєво чимось відрізнятися, я би не сказав. Можливо, я серед тої когорти, якій час від часу диктуються тексти звише, або приходять якісь візії, якісь бачення, які потрібно просто скласти в якийсь образ, щось з ними творити… Доводиться з цим миритися і, звичайно, що бувають різні ситуації, іноді відчуваю себе і незатишно.
— Що це за ситуації? Ти не так одягаєшся, поводишся чи що?
— Насправді, по-різному. Іноді це з творчістю пов’язано, коли ти не в своїй тарілці, не серед творчого якогось середовища, і на тебе кивають у будь-якому випадку, що ти повинен там... тост казати чи ще щось зробити, тому що ти письменник, тобто таке примітивне більш розуміння мистецтва. Є й інші випадки, коли одягнеш різного кольору шкарпетки, не задумовуючись про це, а тут прийшов на урок, доводиться з цим якось миритися, тобто самому собі пояснювати і учням чому ти так зробив (Сміється).
Веганство і нудизм – це природно!
— Як батьки сприймають твою епатажність?
— Вони вже з цим змирилися, можна так сказати. Що їм залишається робити? Насправді, ми з братом дуже різні. Брат банкір, тобто він такий більш прагматичний, я десь більш в хмарах витаю. Але воно напевно і добре, якби були однакові, було б не так цікаво. Мама більше сприймає, вона сама така більш творча людина, а батько приземленого такого характеру, більш прагматичного, тому він це менше розуміє. Але певним чином пишаються, можна навіть сказати, що їм це подобається в деякій мірі. Єдине, що вони не бачать під цим фінансової конкретики, або речей, які можна потримати у руках і від цього отримати якийсь зиск.
— Останнім часом тебе частенько можна побачити у компанії вегетаріанців, веганів… Як це з’явилося у твоєму житті?
— Це закономірний процес. Хоча я був у шоці коли вперше про це почув. Я думав, що вегетаріанство – це крайній якийсь рубіж, за який вже перетнути не можна. Але виявляється, є більш послідовні течії, які принаймні крім того, що не вбивають тварин, не використовують і не експлуатують тваринних компонентів, жодних. Закономірно так сталося, що вже два з половиною роки я веган, почуваю себе дуже класно.
— Як оточення сприймає те, що ти не просто вегетаріанець, а веган?
— До цього п’ять років я був вегетаріанцем. За сім років люди до цього вже звикли. Вегетаріанська їжа є і вже можна щось вибрати із цього. Іноді, коли родинні свята, або в школі, чи при ще якихось обставинах, дійсно, буває, що треба десь в колективі себе показати, то виникають різні ситуації, але завжди можна принести свою їжу, пригостити нею колег, чи друзів, чи зрештою, вбрати щось із того, що є. Я не думаю, що якісь великі незручності. Можливо, хіба коли до тітки приїжджаю у гості надовго, то їй вже просто треба більше думати, фантазію вмикати, щоб приготувати їсти так, аби це їв і я.
— А на тебе самого веганство вплинуло?
— Після того, як я став веганом, у мене з’явилася соціальна лірика, якої у мене раніше просто не було. Я торкаюся проблем тварин, інших речей, на яких раніше не акцентував увагу, принаймні в текстах.
— За допомогою чого ти зараз намагаєшся вирізнитися?
— Раніше був юнацький максималізм, були періоди про які мені навіть казали старші, що треба перерости. Так і відбулося. Зрештою, зараз хочеться відрізнятися внутрішньо, тобто текстами самими. Зовнішній епатаж, або якісь такі речі вони вже абсолютно на це не націлюються. Я одягаюся, зрештою, як я це робив і завжди, щоб мені було зручно і комфортно, а наскільки це вписується чи не вписується в рамки усталених норм, - це вже якось мені здається народ сприймає нормально. Мовляв: «Від цього дивака можна чого завгодно чекати» (сміється). Є ситуації, де я маю поводитися так, а не інакше: школа... вдома... але є й моменти, де я можу собі дозволити бути собою, почувати себе розкутим. Як зовнішньо, так і внутрішньо. Мені крім цих веганських речей, подобається нудизм, інші речі, які теж при можливості я втілюю. У себе вдома, на пляжі, якщо усамітнитися десь. Я думаю, що це нормально, природно.
— І наостанок, ти себе відчуваєш білою вороною?
— Навіть не знаю що сказати. Я себе не відчуваю абсолютно білою, але чимось таки відрізняюся. Можливо, ворона із якимось цяточками, помілірована. Є якісь речі, які вирізняють, але щоб так сказати, що один цей хлопець відрізняється від інших – це ні. Зараз є багато творчих людей, дуже багато креативної молоді, яка вирізняється власне зовнішніми, субкультурними, іншими речами, до чого я майже ніколи не прагну, жодну субкультуру я не підтримував. І, можливо, воно і добре, тому що купаж різних елементів: хіпових там… панкових… всяких інших... вони поєднуються і це досить цікаво.
Тетяна Довганинець, спеціально для Zaholovok.com.ua
