“Операції пораненим військовим доводилося робити в окопах, навколішки, прикриваючи їх від землі, яка сипалася від постійних обстрілів,” – розповідає лікар з Ужгорода Олександр Данилюк.
Допомагати, ризикуючи власним життям… Олександр Данилюк ні миті не вагався, коли потрібно було їхати у зону АТО. Він нещодавно став випускником медичного факультету Ужгородського університету і попри свій молодий вік уже врятував не одне життя.
Олександр був на Майдані у “найгостріший” його період і вже там молодому хірургу довелося застосовувати медичну практику. І майже 6 місяців провів своє загартовування, як медик, на Сході.
“На Майдані було моторошно, - зізнається Олександр. - Особливо, коли на твоїх руках гинули молоді люди. Але не передати своє почуття на війні. Не можливо було навіть за пораненими вийти з окопів, “Гради” не переставали гатити. Було настільки страшно, що наша свідомість переходила в режим “апатії”.
- Розкажи, у яких умовах доводилося лікувати поранених?
- Спочатку ми приймали ранених у лікарні. З місцевими лікарями спрацювалися досить непогано. Хворих було дуже багато, але можна було щось робити… А от коли потрапили в Дебальцево, ситуація стала дещо іншою. В окопах, які були розраховані на 8 чоловік, доводилось розміщувати 10, а то й 20. Незважаючи на це, лікування проходили там же. Операції пораненим військовим доводилося робити в окопах, навколішки, прикриваючи їх від землі, яка сипалася від постійних обстрілів. Ми спали поряд з хворими, бо не було місця. Часто у наших окопах переховувалися і мирні жителі. Коли російські війська розпочали стріляти по місцевому населенню , то тікати йому не було куди. Щодо настроїв місцевих, то тут нічого пояснювати чи розказувати. Вони самі бачили, хто їх обстрілює і звідки летять снаряди.
- Чи були випадки якогось контакту із солдатами ворожих військ?
- Ми лікували полонених, а спілкуватися з ворогами не доводилося. Спостерігаючи за тим, що вони робили, можу сказати, що у цих людей немає нічого святого.
Олександр із вдячністю відзначає командирів бригади, які на свій страх і ризик взялися виводити хлопців з-під ворожих обстрілів. “Ми зазнали втрат, - каже медик, - але вони могли бути більшими… Згадуючи Дебальцівський котлован, можу сказати, що ми вирвалися з пекла, справжнісінького пекла!...”
Зі сльозами на очах Олександр розповідає, що втратив на війні не одного друга та побратима. Апе радий за врятовані ним життя. Операції доводилося робити складні та різноманітні: від зашивання осколкових ран до ампутації кінцівок. Згадує одну історію: “Зробивши складну операцію своєму другу, ми вже й не сподівалися, що той виживе, адже медикаментів майже не було, робили з тим, що залишилося… І тут серед ночі він витягує руку і показує, що з ним все добре. Як ми тоді зраділи!”.
Молодий хірург каже, що зрідка була можливість скористатися телефонним зв’язком та Інтернетом. Час від часу хлопці писали смс рідним, підтверджуючи цим, що живі.
Ромена, сестра Олександра, зізнається, що її батьки за цей час “місця собі не знаходили”, постійно переживаючи за сина.
- Був такий випадок, - розповідає Ромена Данилюк. - Ми сидимо з батьками і дивимося новини… За повідомленнями українських ЗМІ, обстрілу в Дебальцеві не було, кажуть, що під час воєнних дій загинуло двоє українських солдат… У той час російські ЗМІ повідомляють, що українських військових оточили сепаратисти.... А від Сашка вісток нема, зв’язку - теж… І ось приходить смс від брата про те, що їх обстрілюють… Батьків заспокоїла, що у Саші все добре, а сама тільки молилася, щоб все обійшлося...
На питання, чи змінився Сашко, Ромена зі сльозами на очах каже, що сильно схуд та майже нічого не говорить про свої переживання… Сестра дякує Богу за щасливе повернення брата!
У народі кажуть: “Хто рятує одне життя, той рятує весь світ”. Олександр Данилюк врятував світ не одній людині, сім’ї чи родині. Адже кожного, хто їде туди, на Схід вдома з нетерпінням та молитвами чекають друзі, рідні та близькі...
Ольга Капітан, спеціально для Zaholovok.com.ua