Ужгородець Олександр Русин – один із тих, хто у своїй пошуковій роботі ризикує життям заради загиблих. Уже більше півроку волонтери гуманітарної місії «Чорний тюльпан» шукають тіла військових у зоні АТО. Закарпатський пошуковець, керівник громадської орагнізації «Пошук-Захід» Олександр Русин здійснив уже дві такі поїздки. Остання тривала майже місяць: каже, не міг повернутися додому, знаючи, що потрібна його допомога. Волонтери за цей час вивезли більше 70 тіл українських військових. Серед них – одна жінка-медик.
Олександр виглядає трохи втомленим, але намагається триматися бадьоро. Каже, до такої роботи давно вже звик. Розповідає, що привіз прапор, залишений бійцями 128-ї бригади, експонати для музею і, напевно, купу не дуже приємних спогадів. Пошуковець не робить різниці між загиблими: солдат є солдат. І запевняє, що це – від серця.
- Раніше Ви казали, що волонтерам морально важко витримати у зоні АТО більше тижня. Цього разу залишилися майже на місяць…
- Закарпатців було троє: я, Андрій Пйоса і Костянтин Балабанов. Загалом у волонтерських групах «Чорного тюльпана» від 7 до 10 осіб. У нашій були волонтери із Кривого Рогу, Дінпропетровська, Києва, Луцька, Полтавської області. Не вистачало водіїв, тому залишився. Чого? Не знаю. Мене спитали, чи зможу залишитися, я сказав, що зможу. Двоє із нас пропрацювали у зоні АТО 26 днів.
- Розкажіть, як проходив день пошуковця у зоні бойових дій?
- Вставали близько четвертої ранку. Бувало, пізніше. Залежно від того, яка була поставлена задача на наступний день. Скільки їхати до місця, скільки перебувати на їх територіях. Снідали, виїжджали. На нашій території супроводжували наші військові, на їхній – їхні. Поверталися, бувало, і о першій ночі, і близько восьмої, дев’ятої години: залежно від того, де працювали. Найменше часу – тоді, коли їздили за тілами: приїжджали в морг, оформляли акти, забирали тіла. А польова робота забирає набагато більше часу. «Вдома», на базі, нас завжди чекала вечеря. Перший тиждень для нас готувала наш волонтер, журналіст Вікторія Сімкіна. Потім чергові залишалися, готували для основної групи.
- Як було із супроводом цього разу? Як працюється, коли розумієш, що ти під наглядом озброєної людини?
- На цей раз було простіше: супровід був без зброї. Раніше було трохи «напряжно». Зараз – набагато лояльніше, набагато людяніше. Супровід – це виправдано. Бо така зараз ситуація. Тим більше, нам дійсно кажуть, де можна працювати, де робота буде більш-менш безпечною. Звичайно, трохи переживали. Ти не знаєш, як себе поведуть люди на гарячих точках, де їхні бази. Одного разу потрапили під шикарний обстріл – півтора години лежачи.
Є проблеми із обміном. Робота є, співпрація є, але тяжко. Бувають претензії, що наша сторона менше тіл віддає, ніж вони. Однак, якщо представники ДНР знаходять тіло українського військового, повідомляють, де воно знаходиться, ми приїжджєамо і забираємо.
- Як до вас ставилися місцеві жителі?
- Пересікалися з місцевими. Ставлення, в принципі, нормальне. Часто люди дзвонять, повідомляють про місцезнаходження поховань. Навіть не знаю, як вони отримують наші контакти. Був один цікавий випадок. Представник ДНР з міліції передзвонив, попросив забрати тіло. Домовилися, скільки тіло буде у морзі, і через деякий час забрали. Часто дзвонять і кажуть, де є поховання, залишають свої телефони, аби потім на місці показати. Є такі, що бояться відповідальності. Не всі, звичайно, так лояльно ставляться. Але хороших випадків достатньо.
- Що із містами, селами? «Картинка», яку нам показують, відрізняється від реальності?
- Ви бачите тільки частину. Маленьку. Все дуже розгромлено. Дебальцевого практично нема, Нікішино нема, Рідкодуба нема… Людей дуже мало. Залишилися хіба що старенькі пенсіонери, які не мали можливості виїхати, або не мали до кого поїхати. Поки що не видно ні кінця, ні краю тому.
- Наскільки важко пошуковцю працювати у таких умовах і наскільки робота відрізняється від тої, якою займалися раніше?
- Переживання те ж саме. Різниці нема. Це від серця іде. Не бачиш, що то фрагмент тіла, чи ціле тіло, а бачиш перед собою солдата, людину, в першу чергу. Знаєш, що його треба повернути і все. Неважливо, скільки він пробув у землі. Найголовніше, коли солдата піднімаєш і є документи. Зараз трохи більше розпізнавальних знаків, є жетони. Відтак, є і можливість повернути загиблого додому. Буває, що морально важко працювати. Але до цього звикаєш.
- Розкажіть трохи про роботу під Дебальцевим. Були різні думки про відхід українських військ: хтось казав про напівперемогу, хтось – про помилки і навіть ганьбу командування…
- Не був там нормальний відхід. Видно, що втрати досить великі. І техніки, і особового складу. Зрозуміло, що не можна назвати точну цифру, бо десь і в полоні хлопці можуть бути, і багато тих, що вважаються зниклим безвісти. Але цифри однозначно більші. Там хаотично все відбувалося. У розмовах нам розповідали, що інколи людей забували навіть у полі бою: сідали в машину, починали втікати, а потім тільки бачили, що нема частини людей. Напівперемогою назвати цей відступ не можна.
- Чи буде волонтерська група повертатися на ті місця, де вже працювали пошуковці?
- Так, звичайно. Там ще дуже багато замінованих територій, багато знищеної техніки, яку необхідно оглянути. Про міни нас попереджають і кажуть, що туди поки не йти. Роботи там ще дуже багато. Друга група пошуковців місії «Чорний тюльпан» працює на території Луганської області. Там строгіше, обшуки по повній програмі. Тут більш лояльніше. Перевірка йде, але якось більше довіряють. Через деякий час планується третю групу відправити під Маріуполь. На жаль, там також вже достатньо роботи.
- Яка ситуація із фінансуванням?
- Закарпатські «ведмедики» дуже допомагають. Наша група з Ужгорода була повністю забезпечена. Нам волонтери допомогли. На схід поїхали повністю на «автономному» фінансуванні: і на спецодяг, і на проїзд, і на харчування коштів вистачило. Зараз також працюватимемо над тим, аби у наступній поїздці теж були забезпечені окремо. І волонтери обіцяють допомогти, і самі будемо шукати фінансування. Отець Іван із Хрестовоздвиженського кафедрального собору допомагає зібрати кошти на автобуси.
- Щодо транспорту: вдалося щось змінити?
- Поки що поповнення нема. Нічого не змінилося. Доводиться постійно ремонтувати. Колеса дуже потрібні. Де не виїжджаємо, усі дороги, обочини усіяні осколками, колеса пробиваються постійно. І це ризик, бо коли міняєш колесо на території, непідконтрольній Україні, то затягується час нашого перебування там, потім можуть виникнути непорозуміння. Зараз у нас всього три автобуси: один на Луганськ, другий – на Донецьк і один рефрижератор. Запасних ніяких нема. Коли відправляємо рефрижератор у Дніпропетровськ у морг, він не встигає повертатися до наступного дня, тому робота затягується, фактично втрачається ще один день. А працюємо майже щодня. За весь період мого перебування там, тільки чотири рази нікуди не виїхали, бо було попередження про небезпеку.
- Плануєте хоч якийсь відпочинок?
- Хіба невелику перерву. Після Паски знову поїду.
Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото надані Олександром Русином
Фоторепортаж із роботи місії "Чорний тюльпан" у зоні АТО дивіться тут.
Волонтери просять про допомогу! Фінансові кошти прохання переказувати на рахунок: ПАТ КБ «Приватбанк» р/р 26003056209093, МФО 380269, ЄДРПОУ 37820137, ВГО «Союз «Народна пам'ять», призначення платежу - Фонд пошуку загиблих на сході України.
Звертайтесь: Телефон: +38-044-362-77-61, +38-094-927-47-61, е-mail: office@ unm.org.ua,050 1000 948 Олександр Русин
Всеукраїнський сайт з пошуку зниклих безвісті naidy.org.ua гаряча лінія: 0-800-210-135