Новини

Покинутий Донбас. Як живе «сіра» зона

Теперішній Донбас важко сприймати об’єктивно. Як і останні кілька років життя України. Суб’єктивність у сприйнятті подій дворічної давності та їх наслідків, якими нині поневолі живе уся країна, полягає не так у наявності власного погляду, як у неможливості не пропускати все, що відбувається, через серце і душу.

Україна дуже сильно змінилася і зараз частина її громадян залишилася відкинутою, непотрібною, «сірою». Їх не хочуть помічати, але претендують на території, де вони живуть, їх не спішать підтримувати, але то з гордістю, то з певним соромом називають громадянами України, за них, ніби, борються, але, здається, просто змушують виживати.

Сумна Мар’їнка

Місто, про яке точно не знало більшість українців до початку бойових дій на Донбасі, у мирний час нараховувало близько 10 тисяч жителів. Після відомих усім подій з Мар’їнки виїхали приблизно 3 тисячі людей. Раніше більшість місцевих їздили на роботу в Донецьк, тепер – виживають тут за копійки. Зараз у Мар’їнці замість мерії – військова адміністрація, замість жвавих вулиць – пустота і розбомблені фасади, замість життя – страх. Закриті фанерою і заліплені клейонкою вікна для міста – звичне явище. «Сірі» люди – також: їм, здається, хочеться тільки одного – щоб нарешті перестали стріляти.

Будівля міської ради у Мар'їнці

«Ось зранку мені доповіли, що одному з місцевих жителів снаряд упав прямо у двір будинку. Ну, як тут бути спокійними?», – каже голова військової адміністрації Мар’їнки Олександр Тесля, який тільки розбирається з усім, що йому прийдеться тут робити і до яких умов звикати. Олександр Олександрович – військовий, каже: «24 роки вислуги, 4-й день тут» (зустріч відбувалася в кінці листопада, коли О.Тесля тільки був призначений на посаду). «Я не у військовій формі, я – цивільний душею, поглядами. Я – мешканець Мар’їнки,  вирішення проблем її жителів і відродження міста», – щиро, просто, але без зайвої скромності каже Тесля. 

Райвідділ міліції

Попри оптимізм нової влади, газу в Мар’їнці досі немає. І скоро не буде: поки не завершаться бойові дії, відновити газопостачання, за словами чиновників, ніяк не вдасться. Можна тільки уявити, як люди там переживатимуть зиму…

Щодо відновлення будинків, Тесля каже, що держава таки допомагає. Але трохи: вікна, цемент… Суттєво ускладнюють роботу бюрократичні процедури: «Розумієте, поки гроші пройдуть, поки те, інше», – каже керівник Мар’їнки і додає, що місцева влада залучає до роботи у цьому напрямку благодійні міжнародні організації і всіляко сприяє їхній роботі.

Будівля Мар'їнського районного суду

«Мешканці дуже ображені на військових. Були різні випадки неприємні. Тому трохи насторожено ставляться. Однак, серед місцевих є багато людей, які хочуть жити в Україні. І нам треба зробити так, аби Україна переживала за Україну, розумієте?», – натякаючи на розділеність каже Олександр Тесля і додає: «У місті одна проблема – війна».

 

Жителі Мар'їнки прийшли отримувати гуманітарну допомогу

На вулицях Мар’їнки – дуже пусто. Буквально кілька перехожих: біля ринку, який працює лише пару годин на день, і біля мерії, куди мешканці приходять вирішувати різні «паперові» справи. Біля деяких об’єктів чергують люди у формі. І лише поблизу пункту видачі гуманітарної допомоги від церкви «Добра звістка» – пожвавлення. Сьогодні мешканці Мар’їнки прийшли по одяг і… рис. Розповідають, що раніше і уявити собі не могли, що будуть стояти у черзі за гуманітаркою, за двома пачками крупи, за хлібом, але життя змусило. Люди дякують пастору, який привіз допомогу і потихеньку розходяться по домівках – невеселі й пригнічені. Волонтери намагаються їх підбадьорювати.

 

Волонтери

Пастор церкви Олег Ткаченко каже, що у ситуації, в якій опинилися люди, важлива не тільки матеріальна підтримка, а й розуміння, що вони не самі: «Приїжджаємо регулярно сюди (пастор живе у Слов’янську. – Авт.). Недавно для дітей свято організували, зібралося багато місцевих мешканців, дуже добре провели час», – розповідає пастор.

Від Мар’їнки до Донецька – рукою подати. З деяких українських позицій до «тієї» сторони – метрів 200-300. Військові з передової розповідають, що інколи противники бачать один одного і без допоміжних засобів.

«Вдень ще спокійно. Але як тільки темніє – починається. От ви уже не в хороший час прийшли», – каже один з військових і радить швидше вибиратися звідси: «Не треба ризикувати».

У бліндажі на передовій спілкуємося з молодим бійцем зі Львова. Виглядає втомленим, але добре тримається. Розповідає про солдатські будні. Хтось питає, чого найбільше хочеться. «Просто додому», – каже солдат.

Інший військовослужбовець, харків’янин, з яким випадково перекидуємося кількома словами, захоплено розповідає про пічку: «Она так дымела! Понятия не имею, что с ней умудрились сделать наши коллеги с другой бригады, но это просто был сплошной дым. Боялся, что все помещение закоптится. Но мы сегодня ее почистили и все – круто!», – хвалиться солдат. Каже, що встиг ще сьогодні постригтися  і тішиться новому вигляду. Розповідає, скільки вже в армії і як його чекають вдома. На прощання міцно стискає мені руку.

Через півгодини після того, як ми виїхали з Мар'їнки, там почався обстріл.

 

Покинута Красногорівка

Значно більше за Мар'їнку постраждала сусідня Красногорівка. Тут майже кожна багатоповерхівка – із «фанерними» вікнами, велика кількість балконів так і залишились відкритими, багато покинутих помешкань, у які навряд чи скоро повернеться життя.

Автозаправка у Красногорівці зі слідами боїв

Місто пусте – людей майже не видно. Аби з кимось поспілкуватися, проходимо в житловий квартал. Мікрорайон «Солнечный» постраждав від обстрілів найбільше. Саме з цієї частини міста й виїхала більшість його мешканців: на 90-квартирний будинок, наприклад, залишилося 10 людей. Вони без газу, без води і майже без світла: вже другий тиждень у Красногорівку подають електроенергію лише на кілька годин на різні частини міста. Напруга така, що навіть чай заварити важко.

Їжу красногорівці готують на саморобних пічках, які «спорудили» у дворі багатоповерхівки. «Варим по очереди. А что делать?», – каже місцевий житель. Пізніше у розмові додає, що він – єдиний чоловік на весь будинок, решта мешканців – жінки. Усі – літнього віку. «Ну а куда ехать? И с чем? Да и доедем ли? Вся жизнь  прошла. И тут такое…», – каже одна із «сонячних» бабусь, яких зустрічаємо біля під’їзду. Розповідають, що збираються отак кожен день: на вулиці тепліше, ніж у квартирах…

Попри такі умови життя, у Красногорівці змушені залишатися і діти. Тут в одній будівлі вмістили дві школи і якимось чином намагаються не переривати навчальний процес.

Питаємо місцевих, чому не хочуть виїжджати: «А вы бы хотели оставить дом? И при каких условиях уехали бы? Может, это – все что у нас есть. У многих здесь вся жизнь прошла. Кто смог – сам выехал и детей вывез. Кто не смог и кому некуда – остался. Дома. У нас нет выбора и помощи особо не от кого ждать. Про нас забыли, нас оставили…».

 

Тут мешканці мікрорайону «Солнечный» готують собі їжу

Олег Ткаченко везе нас до молитовного дому. Тут, у колишньому будинку культури, релігійна община облаштувала церкву. Є і зал для проведення заходів, і їдальня і навіть своя котельня.   Місцевий пастор подбав про те, аби у Красногорівці була вода: зараз сюди люди приходять її набирати. У одному із залів рубають дрова для котла, який отоплює приміщення.

У їдальні жінки-кухарі щодня готують обіди на 100 осіб. «Приходять і наші вірники, й інші. Ми усіх приймаємо», – каже пастор і згадує ситуацію, коли їсти прийшли просити люди, які точно не виглядали бідними: «Поймите, сейчас у нас такая ситуация, что человек даже более-менее состоятельный может оказаться без  средств для существования. Ему буквально просто нечем питаться. Часто бывает, что люди стесняются, не хотят просить. Но мы наоборот всех приглашаем, вне зависимости от вероисповедания, взглядов или каких-то материальных моментов», – каже пастор. 

Мікрорайон «Солнечный» 

Красногорівка виглядає дуже просторою. Але, водночас, дуже пустою і сірою. Простріляні будинки, розбиті фасади, дитячі майданчики… І люди, про яких Україна забуває.

 

Зруйнована Семенівка

Село під Слов'янськом малює страшні картини: там не віриться, що це – Україна, що все відбувається сьогодні і з нами. Місцевість – як із фотографій Другої світової. За висновками міжнародних експертів, значна частина будинків у Семенівці не підлягає відновленню. На фоні повністю зруйнованих будівель дитячого садка, лікарні, поруч із розбитим будинком стоїть усе ж відновлений – уже з новим дахом. Але зі страшними видами з вікна.

Дитячий садок у с. Семенівка

Місцеві розповідають: ця частина села постраждала через удари своєї, української армії. Волонтер Дмитро зі Слов'янська пояснює такі дії тим, що бойовики розміщували установки у житлових секторах села, стріляли і їхали собі геть. А через деякий час у будинки людей прилітала «ответка». У Дмитра пояснення таке: «На войне не особо выбирают». Хлопець розповідає, що при першій появі ополченців у Слов’янську більшість місцевих мешканців їх підтримувала і раділа їхньому приходу.

Будівля психіатричної лікарні

Коли ж почалися серйозні бойові дії, люди змінили своє ставлення: «Сейчас уже большинство, если не за Украину, то просто ни за кого – лишь бы перестали стрелять», – каже Дмитро. «У меня тоже были знакомые и родственники, которые поддерживали боевиков. Но потом к ним пришло понимание, что это к добру не приведет», –  додає він.

Дмитро координує групу волонтерів, яка займається відновленням будинків  місцевих жителів. Розповідає, що деякі доводиться будувати з нуля: житло настільки зруйноване, що дешевше його заново звести. Фінанси беруть із міжнародних фондів, благодійних та релігійних оранізацій, гуманітарних місій. Від влади – сприяння  у видачі всіх необхідних дозволів на будівництво і допомога у проведенні світла, води, газу, інколи – транспорт. Грошей безпосередньо на відновлення житла на Донбасі держава поки не має.

87-річна бабуся Лідія Григорівна сама кличе в гості: «Ідіть, гляньте! Як бомж живу», – каже вона і показує свій двір і обстріляний будинок. «Вікон не було. Ото мені поставили, я попросила», – бабуся не може згадати назву благодійної орагнізації, але щиро дякує людям, які не залишили її в біді. Лідія Григорівна показує в хаті місце, куди попав снаряд, запрошує оглянути вітальню з пошкодженою стелею і розказує, як ховалася від обстрілів. «Я вже одну війну бачила. Тепер на старість бачу й другу», – з тривогою каже старенька.

Дмитро везе нас до будинку, який для однієї сім'ї збудував з нуля і – під ключ. Їм, правда довелося просити виділити земельну ділянку, бо там, де знаходився тепер уже розбомблений дім, сенсу будувати вже не було.    

Волонтер запевняє, що працюється у дуже хорошому темпі і каже, що сил вистачить ще не на один будинок: були б ресурси. «Помогаем, как можем и чем можем. Надеюсь, отстроим», – каже Дмитро.

На одному зі зруйнованих будинків під Слов'янськом висить банер із фотографією сім'ї, яка там жила, і надписом: «Уважаемый Президент и Премьер-министр Украины! Не стыдно ли вам за пустые обещания о восстановлении жилья?». Тож, не соромно?

Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua

Мар’їнка – Красногорівка – Семенівка 

Більше фото дивіться у розділі "Фоторепортаж"

Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.