Діти і спортивний інтерес – ось що переважно спонукає жінок відкривати в собі приховані таланти
Або Як ужгородки прикраси валяють і торти підгузками фарширують
Попри те, що Закарпаття є чи не найменшою областю України, талантів у найрізноманітніших сферах тут – хоч греблю гати (втім, це буде вже надто нераціональне використання ресурсів, як-то кажуть наші посадовці). Причому кожен намагається створити щось унікальне, відтак уже і в нас можна знайти фахівців із скрапбукінга, печворка, валяння чи декупажу. Більшості з нас ці складні терміни нічого і не скажуть, а в той же час за допомогою таких технік створюються, як виявилося, навіть дуже привабливі прикраси чи елементи декору. Тож Zaholovok.com.ua, й особливо напередодні новорічних свят, вирішив не стояти осторонь, а й собі довідатися – хто і як робить оці оригінальні подаруночки.
Декупаж, печворк і валяння – в одній компанії
Довідка: декупаж - декоративна техніка по тканині, склу, дереву, яка полягає у вирізанні різноманітних візерунків і наклеюванні їх на декоровану поверхню. Як засіб декору в Європі відомий вже з часів Середньовіччя.
печворк – особливий вид рукоділля, при якому з клаптиків тканини різного кольору зшивається один виріб.
валяння – метод ущільнення волокон вовни чи шерсті, в результаті чого отримують прикраси, іграшки тощо.
Якось викладачка кафедри туризму УжНУ Галина Кіш вирішила оригінально оформити для своєї маленької доньки дитячу кімнату. Для цього вирішила спробувати техніку декупажу, яка здалася їй ну дуже легкою. «Починала з реставрації старих речей, - пригадує Галя. – Так друге життя отримав столик мого молодшого брата, зробила я і фоторамочку для доні. Поступово про моє нове захоплення дізналися родичі, й почали активно приносити до мене вже свої старі речі – скрині, якісь дерев’яні коробки».
Перші півроку, зізнається Галина, нова техніка ніяк їй не давалася. Каже, бувало зробить щось і викидає. Потім через місяць знову пробує. І, можливо, в якийсь момент вже б і здалася, якби не спортивний азарт – адже у її подруги несподівано почало виходити. «Зі Свєтою ми дружимо з дитинства, навіть поруч живемо, - веде далі. – Тому я до неї часто заходила – бідкалася, що у мене нічого не виходить. І тут вона каже: «А давай я спробую. Може у мене вийде». І ви знаєте – справді вийшло. Як же так, думаю, я роблю, а у мене нічого не виходить. Не може такого бути». Відтак праця почалася настирливіша, а від того, певно, і дієвіша. Втім, уже в творчому дуеті.
«Ви знаєте ж наскільки дорого в магазинах продають декоративні речі, - каже вже Світлана Заплатинська. – А тут моя мама якраз зробила ремонт на кухні й хотіла якось її цікаво прикрасити. Я походила, подивилася на ціни і вирішила, що таке і сама зможу зробити. Теж думалося тоді, що це легше, ніж виявилося насправді. Тому і запропонувала Галі робити речі разом. А от стосовно того, що у мене швидше почало виходити, воно і не дивно, - додає. – Адже у мене вже була основа, викладач свій. Галя розповіла про всі помилки, про інші нюанси. Я вже знала послідовність дій, словом, мала певну базу. Ось так і вийшло, що ми одна одну підштовхнули».
В декупажі, до слова, використовують кольорові серветки. Для цього спочатку вирізають потрібний малюнок – така собі аплікація -, і наноситься клеєм або лаком на основу. Остання може бути будь-якою, але найкраще працюється із деревом. «Додатково домальовуємо ті елементи, яких не вистачає, - пояснює Галя. – Це для того, аби малюнок мав об’ємніший вигляд. Крім того, використовуємо техніки старіння. Це, зокрема, створення тріщин, різних потертостей. Головна умова, аби в кінці малюнок виглядав як намальований. Адже декупаж - це наче імітація розпису».
Якщо добре знайомий із технологією, декупаж робиться досить швидко, стверджують дівчата. Більше часу займає саме очікування. Так, можна витрачати на роботу всього одну годину в день, але при цьому робити її тиждень. Адже треба ще зачекати, поки висохне кожен шар. Якщо ж ідеться про роботу зі старими речами, то тут уже треба докласти набагато більше зусиль. Адже річ ще слід відшліфувати, аби поверхня була рівною, основу накласти спеціальну і тільки тоді наносити головний колір.
Утім наразі дівчата зі старими речами не працюють. Кажуть, уже все повиносили з усіх доступних їм підвалів. Тим більше, що люди зазвичай старий мотлох просто викидають, навіть не здогадуючись, що це може стати унікальною оздобою дому. Відіграє тут роль і те, що реставрація – задоволення не з дешевих. Адже вона забирає чимало сил і часу. «Але це якраз і найприємніше – робити з лахміття, якого хотіли позбутися, лялечку. Аби всі ще й роти повідкривали, - каже Галя. – Утім, підвали закінчилися, тому купуємо спеціальні дерев’яні заготовки. Замовляти їх доводиться або в Росії, де ця техніка більш поширена, або брати з Києва чи сходу України. Бо у нас навіть на ярмарках дерев’яні гребінці і ті -китайські. І зроблені вони настільки неякісно, що їх іще декілька разів треба шліфувати».
До речі, дівчата роблять прикраси не лише для себе, але вже й наважуються брати участь у місцевих ярмарках. Пригадують, на першу йшли з великим острахом. «Ми дуже переживали, - пригадує Світлана. – Це ж одне, коли родичам подобається. А тут – до чужих людей виходиш. У мене ще й чоловік дуже великий скептик, то і він нам казав, мовляв, не соромтеся, сидіть удома. Але зрештою ми почули дуже багато теплих слів. Наші речі досить активно купували, і ми навіть отримали гуртове замовлення з Трускавця на панно».
Зрештою, нині в арсеналі дівчат – близько ста комплектів. Найпопулярніші – панно. Втім, прикрашають майстрині і рамки для фотографій, дзеркальця, гребінці, різноманітні шкатулки, приладдя для кухні, біжутерію тощо. Крім того, Світлана ще й печворком захоплюється – шиє з різнокольорових шматків тканини ковдри, іграшки, подушки. Є ще в їхній компанії ще й третя подруга, яка валяє з шерсті прикраси. Загалом, дівчата зізнаються – охоче спробували б свої сили і в інших техніках. Що ж до декупажу, то від нього не відмовляються. Адже ця робота, стверджують, дає відпочити від основної роботи, відійти від усіх проблем. Бо ж треба зосереджуватися на цій справі цілком, працювати повільно і скрупульозно. Інакше – зіпсуєш.
А як щодо в’язаних іграшок?
«Колись уже давно, зо три роки тому, мені треба було щось швиденько зв’язати собі у сувенір до Нового року, - каже Світлана Одинцова, бухгалтер за фахом. – Почала я щось шукати в Інтернеті і раптом виявила, що це ж можна й іграшки в'язати. Трапилася мені корівка. От я її зв’язала буквально за кілька вечорів і зрозуміла – та це ж цікаво, швидко і дуже гарно».
Власне, в’яже Світлана з 11 років. Але раніше це були лише ужиткові речі. Після того ж, як спробувала створити іграшку, одяг в'язати перестала зовсім.
- Спочатку я їх складала вдома, а як уже місця не стало, мені запропонували продавати їх у тому ж магазині, де я пряжу беру. Втім, такої самоцілі – заробити – у мене не було. Навіть зараз, коли продаються мої іграшки, я гроші не забираю, а відразу витрачаю на матеріали.
Вдома ж у Світлани для ниток виділено окремий величезний комод. Каже, не може так, як решта, придумати одну іграшку і лише під неї купити моток пряжі. Вони ж мусить робити те, що спало на думку в конкретний момент. Тому-то і в’яже по кілька іграшок одночасно – іноді й до десяти доходить.
«Ідеї приходять після перегляду якоїсь картини, мультика, - розповідає майстриня. - Тоді я починаю терміново працювати. Бувало навіть таке, що зранку чоловік поїхав на роботу, приїхав після обіду, а у мене уже готова іграшка. Тобто як прийде натхнення, то в цю ж секунду треба все кидати і сідати в'язати».
Так, Світлана зв’язала вже більше двохсот іграшок. Близько половини з них – авторські, решта ж – мультяшні герої. «Коли я корівку зв’язала, до мене прийшла мама і питає – для чого це? Типу, якщо в’яжу кофтинку – все зрозуміло. Але іграшку? Доросла жінка? Та коли всі зрозуміли, що це моя хвороба, почали допомагати. Мені тепер мама купує журнали, ідеї підкидує, чоловік взагалі – робить каркас металевий, дає зауваження. Крім того, у кожного в родині є вже своя іграшка. У дочки – ведмежатко Тедді, у чоловіка – солдатик, у мами – букет квітів у вазі, у маминого чоловіка – голуб».
Останнім часом Світлані іграшки більше подобається дарувати. Каже, особливо не може відмовити дітям, які приходять у гості і просто магнітом тягнуться до бавок. Але є все таки і такі, з якими розлучитися не може. У них настільки багато вкладено роботи, що я навряд чи таку іграшку ще осилю, - пояснює. - У мене просто стільки ідей, що повторювати не можу. Надто це непродумана трата часу виходить. Я навіть записую на диктофон їх, але відверто кажучи, ще жодного разу не прослухувала».
Наразі ж Світлана планує зв’язати наречену. Каже, хоче одягнути її в сукню, розшиту бісером та широкий капелюшок із вуаллю. А ще на меті – оформлення дитячого майданчика – робитиме різні цікаві фігурки. І при цьому – не з дерева. Який же матеріал обере – тримає наразі в секреті. Вочевидь, задумала знову щось оригінальне, адже навіщо традиційні ресурси, якщо можна пофантазувати.
А торти бувають і з… памперсів
Є така американська традиція – влаштовувати вечірку для майбутньої мами та її немовляти. Такі вечірки називають «baby shower», що в переносному сенсі означає зливу подарунків, якими просто обливають малятко. В Україні ж подібний звичай не прижився – ну не прийнято у нас робити подарунки наперед. Чого не скажеш про головний атрибут такого свята – «baby-cake», або тортик…з підгузок. Принаймні з’явився цей диво-витвір уже і в Ужгороді – завдяки місцевій майстрині Наталії Шевчук.
Наталя своїми неїстівними тортиками займається трохи більше півроку. Хоча, економіст за освітою, ніколи не була схильна до творчості – працювати доводилося виключно з цифрами. «Мої друзі до цих пір дивуються, як це у мене виходить, - каже Наталя. – Адже я досить таки прагматична людина, по життю мала справу лише з точними науками. Але якось так склалося, що захопилася».
Як розповідає Наталя, поштовхом до першого «торта» стали хрестини братової доньки. Їй просто захотілося здивувати, подарувати щось незвичне. Тоді почала пошуки в тому ж таки Інтернеті. Й там натрапила на цю ідею – створення торта з памперсів. А це ж перша річ у домі, де оселяється новонароджене дитятко. Адже тільки за один день молодим батькам доводиться змінювати щонайменше 4 підгузки.
«Сам торт можна скласти і за декілька годин, - розповідає Наталка. – Але найбільше часу у мене забирає сама ідея. Її виношую і по 3-4 дні».
Індивідуальний підхід – це чи не основне в такій роботі – переконана майстриня. Відтак завжди цікавиться, чим займаються батьки, які у них інтереси, як звати дитинку, де будуть хрестини тощо.
Для одного тортика майстриня використовує від 30 до 100 памперсів – залежно від замовлення. Причому робить його, наче справжній кондитерський виріб, із начинкою. Всередину торта можна покласти пляшечки для годування, засоби з догляду за шкірою малюка, журнали для мам, дитячий одяг. Словом, нашпигувати чим тільки заманеться. «Можна його зробити в кілька ярусів, - каже Наталя. – Згори розмістити шкарпетки, нижче – креми різні, ще щось вигадати. Можна навіть так зробити, аби спочатку йшли підгузки менші за розміром, а потім усе більші і більші. Тож у певний час їх можна буде розпаковувати і щоразу отримувати новий сюрприз».
Утім, якщо трохи вгамувати захват від такого оригінального подарунку, все ж виникає питання – наскільки такі памперси в торті стерильні, і чи можуть вони бути придатними для подальшого використання. «Я й сама пам’ятаю, як тоді, коли народилася дитина, мила руки під час вдягання підгузків по кілька разів. Але ж насправді, підгузки в пачках теж не у вакуумній упаковці, - пояснює Наталка. - Крім того, технологія така, що памперси скручуються в особливий спосіб. Я не торкаюся до внутрішнього шару, який, власне, і контактує зі шкірою малятка. Тож він залишається гігієнічним. Я працюю тільки з тою частиною, яка торкається одягу. Більше того, подібний подарунок прийнято загортати в прозору плівку або фатин, так як я це роблю. Тоді на нього не осідає пил і він убезпечений від доторків. Знизу ж торт має картонну основу, аби, коли ви його тримаєте, знову ж таки зайвий раз не чіпати підгузки».
Поза таку оригінальність подарунка, закарпатці все ж до цих пір віддають перевагу більш традиційній подачі. Як вважає Наталя Шевчук, люди просто розучилися радіти і радувати інших. Разом із тим забувається про форму, яка вже сама може неабияк натішити. Звичайно, можна купити кілька пачок підгузок, іграшки, розпакувати їх по сітках і так подарувати. А можна зробити радість, аби людина відчула, що до неї ставляться по-особливому, тому й подарунок такий.
P.S. Окрім того, на Закарпатті, й зокрема Ужгороді, можна знайти оригінальних лялькарниць, фахівців із скрапбукінга (виготовлення листівок), також майстерно прикрашають у нас навіть звичайні пляшки та вироблять прикраси із найрізноманітніших матеріалів. Словом, підтверджують те, про що ми казали ще на початку – браку талантів у нас нема.
Людмила Олійник, спеціально для Zaholovok.com.ua
