Павло Павлович — відомий художник, не тільки на Закарпатті, але й за його межами. Окрім, власне живопису, він може похвалитися ще й не надто типовими для свого покоління перформенсами або інсталяціями.
Митець ловить життя, роздягає його і показує глядачам істинну сутність речей. Про це, а також мистецтво, оманливість слова, відповідальність за власне життя, свободу вибору роботу у дитсадку, Будду та багато інших речей ми поговорили зі Павлом Ковачем.
Інтерв’ю, як такого, втім, ви не побачите. Радше це короткі монологи художника на ті чи інші теми. Окрім того хотілося б зауважити, що розмов вийшло дуже багато! Власне, написане знизу - лише половина, і то трохи скорочена. Тож вмістити все у один матеріал не вдалося, хоч і хотілося. Можливо, у майбутньому цей матеріал отримає якусь іншу форму.
***
Про соцреалізм у СРСР і його наслідки
Як бачите, я не вписуюся у таку схему, яка вже стала академічна. Що живописець займається живописом, графік — графікою, а скульптор — скульптурою. Ця схема насправді поламалася іще у 19-му столітті. Але, як ви знаєте, Радянський Союз — це особлива трагедія людства. Тут були свої закони і свої принципи, тому так званий соцреалізм і його дух, його ідеологія наклала відбиток на 70 років на всіх художників скульпторів, музикантів, поетів. і т.д. На щастя, було так, що нас ця “радісна” епідемія накрила тільки після 45-го, тому за цей короткий період нас не встигли так сильно осоціальнити. Десь мрія залишалася якоїсь такої власної відповідальності за свободу. Не колективної, а персональної, особистої. І тому ті художники, які трималися до кінця, індивідуальність свою підкреслювали, як, скажімо, Адальберт Ерделі, то вони її зламали. Саму ідеологію соцреалізму.
Ви розумієте у чому основна його ідея? Це є колективна безвідповідальність. І коли такий художник, як Ерделі, виставляє свої роботи, глядач підходить і дивиться. То він не індивідуально дивиться, а колективно. Зрозуміло нашим працівникам на фабриці його робота, чи незрозуміла? Якщо ні, то вони посилаються на постанови партії комуністичної чи соціалістичної, що у нас тут є буржуазний, так би мовити, елемент. Він щось не такоє малює і нам це не подобається. Приходять із відповідних органів і починають над ним працювати. Це дико, правда? Уявіть собі, що до 90-го року ця система працювала.
Я вам ще більше скажу. Вона досі працює. Вона прихована. У тому розумінні, що я маю таку думку, мені це не подобається, але що зробиш: час такий. Люди підлаштовуються під обставини. Наприклад, те, що я роблю різні експерименти, на мові соцреалізму означає, що я ще не визначився, що я кидаюсь у пошуках. Так воно виглядає. Така картина. І ми з тим живемо. Це стосується і молоді. У них є батьки, маємо ще дідусь і бабусів, які сьогодні у Москві бунтують, і подекуди у Києві бунтують, що як було гарно у Радянському Союзі, все було нормально. Хліб був, ну правда, черга була довга, але як приємно було стояти у черзі.. Ви розумієте, молоді люди завжди були. І у них така дурна звичка згадувати свою молодість. Навіть у тих 90-річних бабусь така дурна звичка залишилися. Як було добре, коли ми були молоді.
Між іншим, я мав можливість розмовляти зі двічі героєм соціалістичної праці. Це такий був Юрій Пітра у селі Білках. Йому вже було за 90, коли я до нього потрапив. Я мав свої думки наперед, що це є за людина. Ну така у мене була думка. Я ж завжди противився цьому соцреалізму у свій спосіб разом із Павлом Бедзіром, і тому воно якби у мене відклалався такий негатив відповідний. Але ситуація була така, що зі мною була словацька журналістка і фотохудожник. Власне, вона попросила про зустріч, і коли ми зустрілися, то я слухав їхні діалоги і здивувався, що за цим, так би мовити, культурним героєм прихована особистість. І тоді я зрозумів, чому у селі говорять так: "А Пітра, та він продався. Каже, він з гектара стільки-то брав центнерів, а насправді ми йому наносили зранку на його гектари, а він у той час ішов рибу ловити". І я зрозумів, що ці люди, вони просто виявляється, йому заздрили. Як це так: він двічі герой став, має зарплату більшу, ходить на конференції, якшається з високопосадовцями, а вони бідні мають зранку до вечора працювати за трудодні. От вам і психологія, яку я любовно називаю “толпи”. Насправді то лідер Ленін сказав "толпа", ну а я відповідно.
І тому, скажімо, з точки зору філософії: якщо говорити по Бедзіру, людина, коли відповідає сама за себе, ні на що не скаржиться. Бо вона править у своєму власному житті. Всі її вчинки і вона сама за них відповідає. І те, що називається свобода, - це є та можливість відповідати за свої вчинки. І свобода, якщо вона у такий спосіб, то це і є те, що називається істинне життя. А коли є свобода, і ти за неї не відповідаєш, то це є анархія. І тим більше, коли цю свободу нав'язуєш натовпу, це подвійна анархія. І ти безвідповідальний, людей робиш безвідповідальними, починається хаос. А хаос — це така річ, що він ніколи не приводить до порядку. За хаосу тільки виростає хаос.
Про живопис, перформенси та внутрішню свободу
Люди не звільнилися, на жаль. Влада....Святе місце пустим не буває. Якщо ви звикли, що вас зранку будить мати, змушує йти на роботу, робити ту прокляту роботу, а потім питає: "Що ж ти заробив, бо нема на що жити?". А тут мати від вас відмовляється. Рідна мати від вас відмовляється. Раз вона вас зранку не підіймає на роботу, не змушує робити. Ви кажете: класно, робити не треба, свобода, всьо. Але ж якось треба жити, якось існувати. І тоді що ми кажемо? Так, родіна-мать нас кинула, яка була Радянський союз, виявляється, а не твоя власна країна, у якій ти народився і на мові якої розмовляєш. І то є страшне. Тому оця безвідповідальність перед собою, перед державою, перед світом, перед самим життям врешті-решт створює отой такий стан, що ти потребуєш над собою якогось іншого керівника, щоб тобою управляв. Бо ти не вмієш керувати. Ти не хочеш ранком вставати, ти не хочеш радуватися цьому життю, бо воно для тебе є проблемним Треба йти на роботу...
І це така істина, якщо візьмемо мудрість навіть євангелійську, там апостол Павло звертається до своїх слухачів і каже: люди добрі, чому ви то, що хочете, не робите, а то що не хочете — робите? Це означає, що у вас немає радості у житті і не буде, тому що ви не робите ту роботу, яку любите. Розумієте, якщо я не люблю малювати, але мушу цим заробляти на хліб, то це означає, що я не те роблю. А я люблю співати. Але мені за то не платять стільки, скільки платять за те,що я малюю. І тому у мене є проблема: чи співати у свою радість і більш-менш якісь там копійчата заробляти, або малювати і не любити цю роботу, страждати від того, що у тебе не так. Це і є та проблема. Істина, виявляється, завжди одна і та сама. Але ви мусите її застосовувати якимось чином до себе.
І от виходячи з цього я і займаюся тим, що шукаю радість від того, чим я займаюся. Тому я займаюся живописом. У ньому я вирішую свої проблеми чисто живописні, але я ж рухаюся у просторі, часі, тому мені подобається, наприклад, те, що є у царині скульптури. Це відчуття матеріалу, що ти його з усіх боків бачиш, відчуваєш. І якщо я візьму якусь річ, то вона відірвана від того місця, де я її знайшов. А коли я її перенесу у галерейне приміщення, ця річ стане зовсім іншою. Тому що на фоні цієї чистоти, цієї стерильності, вона починає про себе розповідати. Вона показує, що у неї таке тіло, такі форми... Це якраз і є те, чим я би хотів поділитися зі глядачем. Донести внутрішню суть речей, і зовнішню показати. Тому що я річ виокремив у природі. І тому це вже називається мистецтво інсталяції. Я цією формою займаюся. Якщо вже у мене там є якийсь інший контекст, я можу написати, описати. Це сучасна форма.
Потім той довгий процес, який іде між моментом знаходження цієї речі, її виставляння у просторі, він прихований. Ви бачите тільки останній момент презентації і цю річ. Але я це роблю в радість, цей процес пошуку, тексту, і тому я перейшов до іншої форми, ще одної, яка називається перформенс, де це все відбувається на очах у глядача. Він бачить все від початку до кінця, як це стається. Оце таїнство. А суть цього таїнства у тому, щоб зрозуміти, що таке мистецтво.
Про мистецтво
Мистецтво - це взагалі така радісна штука, яку ти сам не знаєш, що вийде. Хоча вона страшно природна. Вона настільки природна і, я би сказав, навіть примітивна, що цим займається кожна молода сім'я. Це народження чогось такого, чого ще ніколи не було. Тільки, скажімо, у який спосіб така природна річ,як народження нової особистості, щось таке подібне виникає і у художника, майстра. Оце так воно стається. А потім це називають шедевром.
Леонардо да Вінчі намалював Мону Лізу, і вона як живе. Вона буквально через століття до нас промовляє, щось розказує і т.д. Та вже й забули, що це був портрет якоїсь там паніки)) Ні, ну вона така жива. що аж дихає на вас. Ну що ж тут зробиш? Виявляється, що мистецтво воно має здатність проникати у якісь такі потайні світи неймовірні і привносити якусь реальність, яка наближає нас до справжньої реальності, як, наприклад, народження дитини, особистості. Але це щось трохи інше. Ну, дивно. Можливо, це нас всіх притягує до творів живопису, до співу. Люди кажуть: “Я теж годен співати. А той май годен співати, бо він оперу закінчив, консерваторію там”. Дивно, але ми "шарахаємося" від того, що називають ангельські голоси. Людина, яка не навчилася і не вчиться нічого, вона має оцей, як ми кажемо, талант від бога. Сам бог дав оцей талант, щоб вона промовляла у якісь невідомі божественні світи. Це все є мистецтво.
Про завдання мистецтва і реальність
Завдання мистецтва — це що? Як це не дивно, якщо ми беремо, скажімо, грецьку філософію, культуру, то чим там поети займалися. Вони оспівували красу лінії Венери, чи її блиск в очах, хтивий чи не хтивий, чи щось іще? Та ви почитайте Овідія, або всіх тих класиків Я вже не кажу про Данте або Гете. Вони викликали у читача священний жах перед самою реальністю, у якій ми так безпечно себе почуваємо і у якій живемо. Жах. Реальність вона здатна прикриватися, камуфлювати себе. А поет, він потрапляє у саму середину, він привідкриває цю завісу І ми жахаємося від того, що є реально. Не ілюзія, яка імітує реальність. Так от оце реальне - для мене є істина, яку намагаюся у абстракції шукати. Виявляється, що коли ми малюємо, як воно є, ми себе присипаємо. Ну як добре, що сонце є. І прекрасно. А що є за тим сонцем і що таке сонце взагалі, то нам якось воно не хочеться і знати. Тому я стараюся думати. Виявляється, що коли ти думаєш, то саме оце думання — це і є сама абстракція.
Ви знаєте, що найважча робота у людському житті — це думання? Ну це не у тому розумінні, що я хочу передбачити не 2-3 кроки, а 40-50, що буде далі. Це ще не думання. Ну це думання по горизонталі, яке називається логічним. Але ж ми хочемо думати у межах того, що називається логос, тобто буття, як таке, у якому те ж сонце знаходиться. Наприклад, не питання, як виглядає бог, який створив цей світ. Виникає питання, що таке бог.
Як ми можемо говорити, що таке бог, коли ми знаходимося всередині. От коли ви були в утробі матері, як ви могли визначити, що є мати. Як вона виглядає зовні, як у неї там губи складені, як раковина вушка закручена.., Ви ж тоді не про це думали. Ви жили цілісно матір'ю. Ви жили всередині. І уявіть, якщо б ми абстрактно мислили, ви би задумувалися, що таке є у цілому те, в чому ви знаходитеся. Оце така одвічна філософія, що було раніше яйце чи курка. Що з чого? Але насправді це така хитра логіка, яка більше плутає. І тому є істина, що логос для того й існує, бо є мислення. І це мислення тільки про сам логос. Виявляється, що абстрактне мислення не буває про щось таке, що слідує одне за одним у часі, тому що логос сам часу не має. Невідомо, коли він був створений і коли закінчиться.
Про істину і страждання
Думання страшно пригнічує. Ви розумієте, це неймовірно важко, але це єдиний вихід. Ви не побачите, ні у якій священній літературі, що дуже все просто і легко. Ви подивіться Євангеліє учнів Христа, візьміть Будду. Будда говорить: життя є страждання. Причиною страждання є саме життя. І є чотири благородні істини, які роблять тебе істинним і які дають можливість вийти із тої сансари, що називається життя. Бо це життя, як страждання. А виявляється, є інше життя, вічне, без кінця і початку і т.д. І можна одночасно бути і там, і тут. І це вже називається недіяння. Тобто ти можеш бути і тут по бажанню, або в раю, або в пеклі, але головне, що ні одне, ні інше тебе не торкається. Але ти можеш допомагати іншим. І тому ті, хто прийшов сюди, їх або роз'пяли, або камінням закидали, як Мойсея. Тому це та глобальна мудрість, ну принаймні, яка мене цікавить.
А хто мені таке нав'язав? Скажу, це Павло Бедзір, який народився у 26 році в сім’ї священиків, і він мав би бути по батьківській волі теж священиком, і мав бути аж самим єпископом. Але він не пішов у семінарію, а пішов у художню школу вчитися до Манайла, Кондратовича... А оскільки він був московського православ'я, то родині це не сподобалося, і його навіть анафемі піддали. От у нього стався конфлікт із родиною через те, що він просто хотів бути художником, слідувати власній волі.
Але він насправді не зрікся християнства, бо був християнином. При тому його цікавили всі релігії світу, а точніше не сама релігія, а така річ, як філософія релігії. І сказане мною вище — це саме те, по якій системі він мислив. Тобто він не із закритими очима і страхом молився (хоча молився він також, повірте мені), а він іще і мислив саму суть людства як воно живе, як концесії працюють зі своїми пасторами, тобто він розумів, що відбувається і т.д.
А малював він як: прикривався малюванням дерев, бо у той час за формалізм не тільки саджали, але перед тим і розстрілювали, - ми знаємо це з історії. І тому він малював дерева, а всі казали: “Йой, та Павло Бедзір так файно малює”. І всі думали, що він із натури малює. І коли його питали, чи ходить на пленери, то відповідав “Ходжу”. А насправді він ходив і займався йогою на пленері.
А свої образи малював із голови, а потім казав: “Бачите, у мене ні одного волоска на голові немає. І тут же розказує міф про Брахму з індійської "Махабхарати", де говориться, як бог Брахма створив першу людину Праджапаті. І вона як виглядала: скелі були його ребра і кості, трава — його волосся, а дерева - волосся на голові. І Бедзір, як у тому гімні співається, так і малював: травичку дерева і т.д. Між іншим, на тому самому Праджапаті живуть мільйони і мільярди тварин. І там говориться про одного царя, як він помирає. І його кістки ідуть до кісток Праджапаті, його волосся — до волосся Праджапаті. Тобто виходить той самий міф, що Бог створив Адама із землі.
Як бачите, нічого не змінюється. Просто людина не здатна щось інше вигадати. Не здатна пояснити. Окрім людської мови нема нічого іншого. Ну, ми люди. Те, що ми не розуміємося, то ми просто хочемо говорити на своїй власній мові, якій нас мати навчила. У кожного мати інша: у одного китайська, у другого індійська, у третього російська. І вони не можуть між собою порозумітися. От де Вавилон.
Про мови і Будду
Є таке поняття, як вербальна, оральна передача. Це якраз є те, що робить перепони між народами. І тому, скажімо, навіть християнство побудоване на слові: спочатку було слово. І Слово було у Бога, І слово було Бог. Ви здивуєтеся, якщо те ж саме тільки навпаки у китайців. Не слово спочатку було, а форма. Ви розумієте, китайців об'єднують ієрогліфи. Там можуть говорити на різних діалектах, але вони всі читають одне й те саме. От чому їх так багато, але вони всі об'єднані? Китайська мова всіх об'єднує. Візуальна частина головна. І при тому вони можуть одне одного не розуміти. Вони як німі. І глухі. В принципі, щось думали європейці у 60-х роках. Есперанто, щоб захотів додому, намалював свою хату, і всі зрозуміли.
Я дивлюся з оптимізмом на майбутнє. Мова має трансформуватись, люди мають якимось чином перестати вносити цю логіку в мову, бо вона як пісня має бути. Ми повертаємося до того, що робили бандуристи. Вони співали будь про що, але ця пісня тримала народ. Це були гімни, як співали і древні веди. Вони співали гімни і робили це зранку до вечора. Це був ритуал їхнього життя. Але це також був тимчасовий підхід, бо ну скільки може бути сотні, десятки, тисячі років одне й те саме? Людство має розвиватися. І тому з’явився Будда, який почав знищувати ту систему. Він пішов у ліс і почав займатися йогою.
І то вже традиція описує, що він став ворогом тої касти, де він народився. А це була каста кшатріїв - воїнів. Замість того, щоб захищати брахманів (священиків, жерців) він пішов у ліс і почав плакати, що хтось там комашку задавив. А йому кажуть: "Та ж як? На нас тут племена твоєї тьтоті нападають і ріжуть наших дітей, а ти тут про комаху? Меч у руки і бігом захищати". А він каже: “Ніфіга, я вже на таке не піду. Я пізнав світі вийти з нього не можна, поки ти не відкупиш всі свої переродження, які у тебе були. Мільярди і мільярди перероджень". І не тільки постом і молитвою це можна зробити. Як він говорить, треба вийти на той серединний шлях: просто робити не добро, і не зло. Коли ти виходиш на той шлях, ти тоді розумієш і злого чоловіка, і доброго. І для Будди вони одинакові.
Про атеїстів і віруючих
Навіть у Біблії ранній йдеться про свободу вибору (історія з яблуком Адама та Єви). І Бог там якийсь дивний. Але у Біблії є істина. Коментар до неї може бути різним. Атеїсти коментували по-своєму, і вони могли бути праві. Але що можна коментувати у Біблії атеїстам, якщо вони не визнають душу? Значить, вони нічого про неї не можуть сказати. Ви можете, отже, займатися тільки історією. Копайтеся у історії, адже вона там нашарована. Але комуністи та і атеїсти загалом ніяк не могли зрозуміти таку одну штуку, про яку тільки науковець або людина, яка мислить незалежно, може задуматися.
Почитайте, як Бог творив. Ну, або те, що називається богом, абсолют. Він взяв і сказав: "Хай буде". Вербально. "І стало це". Слово перейшло у якусь матеріальну форму. "І побачив він". Цікаво: він не знав, що то буде добре? Розберіть тільки цей фрагмент. Виявляється, те буття, із якого він творив, було пусте й незаповнене. І голосом сказавши, стало це. І тільки, коли це стало, якимось чином він отримав очі і побачив. І більше того: те, що він створив, саме стало дивитися на нього і кліпати очима. Отак усе й почалося.
Тобто це є те приховане, яке потребує коментаря і пояснення. Людина віруюча, яка це відчував серцем, не залізає туди і не потребує абстракції, щоб це пояснити. Але я зараз вам пояснив, і це стало зрозуміло. Все, що ми говоримо, пов’язане із предметами, з людським. І все, що є у світі побаченого, пережитого, — це все антропологічне, людське. Ще Геракліт казав: якщо придивитися, то це тільки атоми і пустота. Тоді чому Бог не міг створити Адама із глини? Але ні, це треба було нищити спалювати храми, розстрілювати людей, палити ікони, оголосити іконоборство. Через що? Через оте дурне непорозуміння коли хтось сказав, що бога нема? Більше того, Гагаріна послали у космос, щоб він подивився, де там є Бог. Він подивився, прийшов і каже: "Слухайте, а Бога нема) Все нормально".
Про дітей і карму
Я викладав багато років у садочку. А потім на його базі зробили гімназію, і я вже до 3-го класу вів своїх вихованців. І тому мені не дивно, коли мене називають 25-27-річні дівчата Павло Павлович. Вони згадують мене ще з того часу. А за ними всі мене вже Павлом Павловичем називають. Не з поваги, а просто так мене називають. Старший син теж Павло Павлович. Так вони його називають П.П. юніор. Отакі відносини з молодими людьми.
Чи ставати художниками, сини мене навіть не спитали. Оце мені так образливо. Хочеш, от скажи. Ніхто мене нічого не питав. Ну що зробиш...
Найстрашніша річ, жахлива просто, коли ти маєш справу з маленькими дітьми. Бо, як це не дивно, у 4-5 років діти всі однакові. Бувають одні дурно виховані, а бувають, що дуже добре. Тому я за якісь свої гріхи опинився вихователем у садочку. І якось із тими дітками я собі давав раду. І я одразу. як той бог, почав вчити їх кераміки, ліпити з глини. Можете собі уявити: старша група, середня, або яслі... Але до кінця так у мене ті уроки проходили, що діти не хотіли йти з них. І от весь жах якраз у тому, що я робив погане, бо це у них був улюблений предмет: малювання і кераміка. І вони не хотіли йти на інші уроки. А ще були діти, які казали: як шкода, що ви не мій тато, бо він мене б'є... Усі ці проблеми вони мені розповідали. Я на то все так дивився: боже, коли та карма у мене скінчиться. І уявіть собі, до дванадцяти років я там пропрацював. Жах. Тому я до цього ставився так, що це є карма, яку ти маєш робити. І я цю карму чесно виконав до того моменту, як мені сказали: Павло Павлович, все. Ну, не сказали, а я відчув.
Знаєте, як буває: ти робиш, як осел. Тягнеш на тих плечах, тягнеш, а потім виходить, що керівництво ні з того ні з сього починає якісь претензії висувати. А ти думаєш: о давай, давай, давай. Бо піти так ото було б нагло: все, я більше не буду цим займатися, хай інші займаються. Ні, треба почекати, поки ти добре зі своєю проблемою не набриднеш, поки діти до тебе не звикнуть настільки, що не захочуть на математику ходити. Культура піднімається. Але як можуть такої свободи допустити у адміністрації? І вони спочатку саму ідею естетичного виховання знищили. А ми були прогімназія. Треба було підіймати рейтинг, що є прості школи а є спеціалізовані. Одним словам, я це відчув і написав заяву, до побачення.
І мої хлопці через мене пройшли. Сам ти їх навчив, а потім питати, ким ви у мене будете? Більше того, вони і далі це продовжують. Уже Павло викладав у художній школі, коли вчився. Так само возився з дітьми. І тому кажу: мене ніхто не питав ким їм бути, але ми спілкуємося Більше того, їхня мати, можна сказати, у цьому питанні продвинута і вона ще їм може щось сказати, як посторонній глядач, але часом вона виглядає як куратор. Тому у цьому плані все нормально.
Про реконструкцію живопису
Після того я так би мовити, став вільним художником. І що? Вийшла у мене друга карма. Хоча при цьому я займаюся своєю улюбленою справою - пізнанням через мистецтво. Останнє, як засіб самовираження, я постійно вивчаю. Різні форми живопису, види мистецтва. Окрім того ще викладаю.
Ну і зараз я зі 2002 року займаюся реконструкцією і реставрацією барокового живопису греко-католицької єпархії. При тому, що там, мабуть, і не знають, чим я займаюся насправді. Що я їжджу з перформенсами, інсталяціями, займаюся живописом. І ця творчість якось не пов'язана з тим що називається “Реконструкція барокового живопису кінця 17-19 століття, розпис”, який складний. А це точно, бо я зараз був у паломництві в Римі недавно. Я побачив свою роботу, як воно виглядає, і мені не соромно. Я дивився і відчув, що це воно. Без експертів, експертиз, а просто по совісті. Значить, я щось таки знайшов і щось зробив, залишив.
Принаймні, я тільки реконструкцію зробив. То дуже важливо, що це не я створив, а тільки відновив. Уявіть абстрактно: є, скажімо, китайські тексти Лао-цзи. Із них одна сторінка випала. І вам потрібно якось її відновити по фрагментах. Тобі треба знати, що в цілому у тій книзі є. Знати те останнє, на чому закінчилася думка філософа, і треба надолужити. Це не означає, що ви володієте китайської мовою чи латинікою. Ви може те переписати і все. Але тут треба надолужити, щоб воно 100% потрапило, а не так-сяк. От у чому я бачу реконструкцію. Це навіть не реставрація: бо то підчистити, підмалювати і т.д. Тут не обов’язково влазити і розуміти. Головне, аби не виглядало краще або гірше.
Така моя кармічна робота. Щось я недобре зробив. Мушу це виправляти. Але моя власна творчість - це є моє власне життя. Я так лягаю спати, просинаюся серед ночі, встаю зранку. Я просто живу. Розумієте. Найпрекрасніше — це почувати себе живим. Коли ти живий, ти змінюєшся. А коли ти принциповий, коли один день схожий на другий, а той другий на третій, і ти щодня робиш одне й те саме, я не знаю. Тобі просто здається, що ти живий. Ти давно мертвий уже, Ти такий, як каже Біблія: не теплий і не холодний.
Черевик Бедзіра
Про кохання
Дружина прекрасна у мене. Якось ми зустрілися. Вона сама закінчила Харківський інститут по бібліотекарській справі. Так як я любив книги, то ми по-іншому й не могли зустрітися. Побачилися в Ужгороді, вона була на практиці у 84-му році. Я з армії прийшов. Отак воно й було. Ми швиденько то діло узаконили в РАЦСі, і не треба було довго чекати. Хоча я завжди думав, що буду один. Але не вийшло. Мені здається, що у цих речах якесь є вище провидіння. Відчувається воно тоді, коли ти думає, гадаєш одне, а воно раз! - і стає так, як має бути. І ти думаєш: якщо ці проблеми вирішуються самі по собі, то хай вирішуються. Я ніякої відповідальності не несу. Ага. Хоча відповідальність ти все одно несеш)
Ярина Денисюк, спеціально для Zaholovok.com.ua
на фото майстерня П.Ковача у процесі ремонту