Енергійна та завжди кольорова, з кішкою в сумці (у прямому сенсі!) і купою невідкладних справ: такою Вероніку Брудку знають багато ужгородців. Надзвичайна непосидючість і бажання бути завжди в русі – це про Вероніку. Але, як сама стверджує, для того, щоб у неї виростали крила, потрібен неабиякий стимул. Дівчина працює волонтером, бо, хоч і робота на громадських засадах не передбачає ніякої фінансової винагороди, улюблене заняття забирає майже весь час. Вероніка обожнює тварин. Саме тому колись стала однією із засновниць а тепер – однією з активістів громадської організації «Барбос». Волонтери допомагають безпритульним тваринам і мріють про одне – притулок для чотирилапих, які не мають дому.
Zaholovok.com.ua продовжує серію матеріалів про неПРОСТИХ ужгородців, які не є ні посадовцями, ні політиками, ні бізнесменами, однак помітні у житті міста і роблять щось корисне і у своїй простоті приховують власну унікальність.
Вероніка Брудка – журналіст, який розчарувався у професії, однак поки не наважується її покинути: «Залишаюся в журналістиці тільки тому, що моя волонтерська діяльність тісно пов’язана з роботою. Бо пишу тільки про тварин і рослин. Все. Ніякої політики у моєму житті немає», – пояснює дівчина.
В Ужгород Вероніка приїхала на навчання: «До того я жила у Самборі. Порівняно з ним, Ужгород цікавіший і активніший. Однак, коли мені стає тут нудно – їду до Львова або ще кудись. Люблю повертатися додому, в Ужгород, але коли він мені трохи набридає - збираюся і їду в подорож. У Львові більше подій, більше руху. Але зараз там навчаюся і інколи він мені здається надто шумним», – каже журналістка.
Свою безмежну любов до тварин Вероніка пояснює тим, що деколи чотирилапі кращі за людей: «У нас вдома завжди були тварини. Поки жила в Ужгороді в гуртожитку, там зі мною був хом’як. Правда, недовго: мама пожаліла його і забрала. Переїхала на квартиру - завела собі кішку. Шкварка – вже зірка для всіх моїх друзів і знайомих. Зараз шкодую, що не маю можливості завести собі собаку: часто виїжджаю. А от кота запросто беру із собою», – розповідає Вероніка.
«Тварин люблю, бо не люблю людей, – жартує дівчина. – І, чесно кажучи, дуже важко спілкуюся з тими, хто не сприймає тварин. «Чем больше узнаю людей, тем больше мне нравятся собаки», - є такий вислів. Якщо у людини є схильність до агресії до тварин, то вона може перерости і в агресію до людей.
До того ж, навряд чи людина, яка ненавидить тварин може нормально ставитися до людей. Зараз дуже багато жорстокості, агресивності, байдужості. Тваринам, особливо безпритульним, дуже потрібна увага. Тому коли вибирала якою волонтерською роботою займатися, серед усього виділила саме зоозахисну діяльність», – пояснює волонтер і додає, що грошей на цьому не заробиш: «Аби таку справу перетворити у заробіток, треба міняти цілу систему і свідомість людей. У теперішніх наших реаліях це неможливо».
Вероніка часто приділяє «Барбосу» майже весь день: «Коли я в Ужгороді, на перетримках у мене завжди є тварини. Якщо немає іншої роботи і власних справ або день просто виявляється більш менш-вільним, берусь за «Барбос». Тут роботи завжди вистачає. Намагаюся все поєднувати».
У квартирі волонтерки одного разу було 17 котів: «Так трапилося, що не було куди їх подіти, а забрати треба терміново. От і вирішили, що до мене. Назбиралося 17 котів. Усі різні. Чесно скажу, що важкувато: довго не витримала і не думаю, що ще раз би взялася за таке. Добре, що у той час собаки на перетримці не було», – сміється Вероніка.
Про основну роботу «Барбосу» Вероніка розповідає: «Зараз працюємо на те, аби у нас був притулок. Але не державний, бо вде переконалися, що діла з того не буде. Чекати нема чого. І це доводять навіть нещодавні випадки, коли у місті знову травили собак. Багато ужгородців знають і про те, що сталося з Душою міста. Приватний притулок – це реально. Вже маємо приклад комунального мукачівського притулку: зараз там ситуація дуже складна і справи йдуть досить тяжко. Нам легше відшукати спонсора, ніж знайти спільну мову з владою», – каже дівчина.
«Єдине, що дуже дратує, це те, що люди думають, що якщо ми зоозахисна організація, то маємо шукати домівки домашнім котятам. Часто не враховують, що, окрім волонтерства, у нас є робота, сім’я, свої справи. Буває за день 20-30 дзвінків і люди думають, що ми їм щось винні, не розуміючи, що ми – просто волонтери! Буває, що кажуть: «Я вас відвезу, але ви прилаштуйте моїх домашніх кошенят». Або дзвонять вночі і повідомляють, що десь біля «Зіни» сидить кошеня! Був випадок, що дзвонили у новорічну ніч: «У мене біля дому вже третій день нявкає кошеня». І це замість того, щоби по крайній мірі забрати ту тваринку. Складно працювати з людьми, легше – з тваринами», – розповідає Вероніка.
Крім роботи-волонтерства у «Барбосі» Вероніка здобуває другу вищу освіту за напрямком «Менеджмент і адміністрування туризму» у Львівському університеті ім. Івана Франка. Каже, що туризм – це дуже круто. І в майбутньому планує кинути журналістику і зайнятися виключно тим, що приносить задоволення: туризм, подорожі і «Барбос».
Щодо хобі, то тим, хто знає Вероніку, відома і її любов до прикрас, бісеру, цікавих штуковин, яскравих речей, непідробних і майже епатажних образів. «Бісер досі не залишаю. Але на замовлення вже нічого не роблю. Мене дратує виготовлення чогось саме на замовлення. Якщо маю настрій і бажання – придумаю і виготовлю. Я дуже вільна людина. Я не те, що багато собі дозволяю. Просто вважаю, що людина має бути така, яка є. «От хорошого пинка под зад выростают крылья!». Мені завжди потрібен стимул», – сміється Вероніка.
«Що ми думаємо, тим ми і є. Якщо у вас не так все й добре, якби хотілося, якщо немає грошей,– треба просто не паритися. Під дощем теж можна гуляти. В дощовику», – оптимістично каже дівчина.
«Я не можу робити те, що мені не подобається повністю. От журналістика мене дуже розчарувала. Давно. І якщо мені щось не подобається у роботі, я її можу мінтяти раз у два місяці. Буду шукати доти, поки не знайду щось своє», – додає вона.
Вероніка каже, що зараз для неї найголовніше у житті – самореалізація: «Треба, щоб мені було комфортно. Самореалізацію бачу через співпрацю з людьми і взаємодопомогу. А у людях ціную доброту і чесність. Але зараз усі брешуть. Ще завжди зважаю на любов до тварин. Якщо людина не любить тварин, навряд чи я з нею зможу подружитися. Стараюся спілкуватися з позитивними і прогресивними людьми».
«Зараз мене найбільше зачіпає досвід, враження і інші люди. Це те, що цікавить найбільше», – додає дівчина.
Про свою яскравість, кольоровість, вічний позитив і шалену енергійність Вероніка розповідає: «У мене дуже рідко буває поганий настрій. Якщо його хтось зіпсує, то ненадовго. Я сама стараюся собі його підняти, якщо щось не так. А кольорові речі – це дуже позитивно. Я ніколи не косила під якийсь певний стиль.
Мені якщо щось подобається, я його буду носити, якщо ні – то ні. Що подобається – те і купую, одягаю, розмальовую, переробляю. Колір волосся – рудий. Бо дивлюся в дзеркало – і зразу позитив з’являється. Хату розкрасила, бо так сталося. Один раз спробувала і вже не могла зупинитися. Ще хочу дракона на стіні: він ніколи для мене не був злою істотою. Навпаки – якийсь міфічний і добрий».
Коли у когось поганий настрій, Ніка висилає людям пісеньку «Добрий настрій» від полтавського гурту «Контрабас»: «спрацьовує майже завжди», – розказує дівчина.
Про благодійність (Вероніка вже не перший рік займається організацією поїздок до обласного притулку для дітей у Батєві та є активною учасницею різних благодійних проектів) Ніка каже, що все просто: «Спробував – і вже не зупинишся. Благодійність, – якщо вона щира, – це дуже цінно. Коли бачу, що це комусь потрібно, то роблю висновки, що це, напевно, єдиний вид діяльності, у якому є віддача. І вона саме у тому, що те, що ти робиш – комусь важливе».
«Тварини вміють дякувати навіть більше, ніж люди. Позитив беру від з того, що роблю. Тільки не знаю, де взяти час, аби все встигати. Не розумію тих людей, які не мають чим зайнятися і кажуть, що їм скучно. І завжди раджу: коли щось не так, зробіть добре діло», – каже Вероніка.
Про мрії Ніка говорить із захоплення і зізнається, що не може подорослішати: «Мрію про поїздку в Діснейленд. Я не можу подорослішати і вік для мене не має значення», – каже дівчина.
«Знаю, що захочу – і доб’юся. Цілеспрямованість – від того, що сама переконалася на малих справах, що якщо дуже хотіти, всього можна досягти. Якщо ні, то ви або мало хочете, або нічого не робите для досягнення мети»,– впевнена Вероніка.
Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua