Учорашній день для мене був сповнений новими враженнями, знайомствами та неймовірно приємним спілкуванням. Однак є людина, яка таки стала для мене героєм…
Хоч принципово ходжу пішки, аби не спізнитися на баркемп, учора довелося таки скористатися громадським транспортом.
Сівши у жовту «трійку», переповнену городянами, ми поволі рушили. Висадивши пасажирів на зупинці «Україна» водій закрив двері і почав рушати, однак у вікна почала бити пенсіонерка. Розлючена бабуся почала кричати на водія, молодого чорнявого чоловіка років 30-35, і знаєте, що він зробив? Сказав: «Прошу пробачення, я Вас просто не помітив, вибачте, будь ласка». Після цього він усміхнувся… Майже усі, більшість яких звикли до хамства, просто випали в осадок, і я в тому числі. Бабуся зніяковіла і почала жартувати. До кінцевою зупинки усі їхали з хорошим настроєм, і… гордістю, що ще не усе втрачено.
Так до чого ж я веду? Ця міні-історія, як і мега-популярна львівська історія про бабцю, якій навесні вийшли з авто і допомогли перейти дорогу – це усього лиш приклад звичайної і буденної реакції, яка має бути звичністю у цивілізованій країні. Однак у нас це сприймається як диво і щось фантастичне. Чому? Бо ми живемо у такій-сякій країні, у нас такий-сякий президент-мер-сільський голова – начальник ЖРЕРа і т.д. Однак у цьому однорідному ланцюжку нарікань майже кожен забуває першу ланку – себе. А який я? Може час таки починати з себе?
