Коли я довідався, що Е.Аблаєв приїхав до Мукачева, одразу ж зателефонував. Адже хотілося не лише довідатися про стан справ у нашого провідного донедавна «зимового» спортсмена-олімпійця, а розпитати, як він почуває себе тепер уже в ролі виконувача обов’язків головного тренера збірної України з акробатичного фристайлу.
Енвер сказав, що за день-два буде в Ужгороді, і ми зможемо зустрітися. Так народилося це інтерв’ю: за безпосередньої зустрічі в обласному центрі, із кавою й відвертими, як завжди, відповідями справжнього фахівця своєї справи.
– Енвере, скажу відверто: досі не можу повірити, що після «пресингу» з боку столичних чиновників, який ти ще донедавна відчував, тепер став не ким-небудь, а фактично головним тренером збірної. Як потрапив до неї в такому статусі, хай і з «позначкою» «в. о.»?
– Справді, після Олімпіади у Ванкувері нас намагалися викреслити зі збірної разом зі Кравчуком, але тоді дуже заступився Василь Рябич, нині вже екс-голова обласної федерації лижних видів спорту Закарпаття. Попри це тодішній новий тренер робила все для того, аби нас у команді не було. Не тому, що були поганими спортсменами, а тому, що вважалися невгодними, бо маємо свою думку, характер, вимогливі. А такими себе зарекомендували у зв’язку з постійними ризиками, адже займаємося небезпечним видом спорту й розуміємо: якщо в нашій країні спортсмен отримує травму, то стає нікому не потрібен, про нього забувають. Медалі ж усі просять. Проте, аби їх мати, потрібно щось і зробити для цього. Тим не менше, потім отримав травму та коли підлікувався й захотів повернутися, отримав відмову. Правда з певним натяком: мовляв, можеш приїхати на збір, але своїм коштом, а тут уже подивимося, чи достойний бути знову в збірній. Я не став піднімати «кіпеш», сказав: «Усього доброго» і пішов. Потім вийшов на новий для себе рівень. Зокрема, допомагав проводити Кубок світу в Москві, працював тренером у Казахстані. Показали хороший результат – одна спортсменка посіла 5 місце. Це дійсно достойний результат для молодої команди. Звичайно, у тому успіхові не тільки моя заслуга. Ідеться про якісну роботу всього колективу, де кожен знав, що робить, мав певне коло обов’язків, за рамки яких не виходив. Усі тренери працювали на результат, а не кожен сам на себе, тому казахи й досягли такого успіху.
– Що було далі?
– Після Сочі з колегами мав різні погляди щодо підготовки, організації зборів. А раз так, то вже не бачив потреби працювати з тими, хто тебе не хоче. Це даремна трата часу. Потім оголосили конкурс на посаду тренера в збірній Україні. Багато хто казав: «Давай, подавай!». І керівництво в Києві наче змінилося на краще. Подав я і Юля Фоміних, але вибрали мене. Так почав трудитися в національній команді. Минулого сезону мали хороші результати у дівчат. Стабільно потрапляли до фіналу, упритул наближаючись до призових місць. За кілька місяців роботи це – справді успіх. Потім перше й третє місця займали. І ось, зрештою, Саша Абраменко виграв Малий кришталевий глобус – уперше у фристайлі й удруге в зимових видах спорту. Першою ж у лижних гонках відзначилася Валя Шевченко. До речі, зараз маємо ще одну перспективну дівчину з Рівного. Так, вона поки падає, але є час, і я сподіваюся встигнути до Олімпіади попрацювати як слід над складністю стрибків і стабільністю приземлення. Узагалі припускаємося багатьох технічних помилок, тому ретельно працюємо над їх виправленням, особливо щодо обертів, приземлення. За один-два сезони нереально все відшліфувати, але з плином часу можна. Потрібен тотальний контроль і серед спортсменів, і серед тренерів. Перші часто жаліються, що даю великі навантаження, але потім, коли в ході дискусій, пояснюю важливі речі, бачу розуміння в підопічних. Звичайно, буває, коли підопічні не погоджуються, навіть можу гаркнути, але в кінцевому результаті розуміють: я мав рацію й поганого не пораджу. Бо хоч і є «начальством», але працюю на спортсменів, а вони, своєю чергою, безпосередньо на державу.
– Особливо, якщо згадати успіх Абраменка. Наскільки прогнозувалася така, без сумніву, історична перемога?
– Завдання виграти Глобус не стояло. Кожен, звичайно, хоче й прагне, але ми виходили з реалій і прагнули потрапити до чільної трійки в загальному заліку Кубка світу. Потім так склалося, що стрибки вийшли стабільними. Плюс Саша – трудоголік і талановитий акробат. Уперемішку це – «ядерна» суміш, бо, як правило, хто дуже здібний, то чомусь є лінюхом. Практика ж показала: чим більше трудишся, тим більше щастить. А наші спортсмени працюють дуже багато. Буває, неабияк стомлюються. Можуть пхикати, але як відчувають прогрес у тренуваннях, то радіють, і наче з’являється друге дихання. Я ж даю й відпочити. Навіть раджу десь поїхати на кілька днів, змінити обстановку, розвіятися. Відтак приїжджають бадьорішими й знову натхненно стрибають.
– Скільки фристайлістів можуть реально «настрибати» на участь у найближчій Олімпіаді?
– На сьогодні можуть поїхати 3 дівчини й 2 хлопці. У планах 4 дівчини й 3 хлопці. З останніми дещо проблема, тому шукаємо оптимальний склад, потрібно серйозно готуватись. Нових дівчат узяли, уже півроку тренуються, добре приземлюються, 8–10 місця на Кубку Європи з 22 – хороший результат за такий короткий період. Звичайно, на медалі розраховувати не могли, проте радує, що є стабільність приземлень: практично на рівні 95 відсотків. Це надзвичайно хороший показник. Бо навіть я, пригадую, коли починав, мав 90 відсотків… падінь! А коли фристайліст приземлюється на ноги – з’являється більше впевненості. У такому випадку можна більше розраховувати на складніші стрибки.
– За останні роки методика підготовки змінилася?
– У принципі все – як і раніше, але в нас одна група окремо відпрацьовує щось своє, друга – інше. А раніше в мене? Стрибнув і не впав – добре, а не встав – погано. Однак ніхто не пояснював, чому я не встав. Зараз звертаємо увагу на дрібниці, без яких не можемо обійтися. Недопрацювання потім боком виходять.
– Тоді й додаткове психологічне навантаження лягає на плечі спортсмена…
– Тому що велика відповідальність. Візьміть заключний етап Кубка світу. Авраменко, що називається, у копієчку розім’явся. А перший стрибок? Приземлився, звичайно, але… Питаю: «Саша, що сталося?». Він каже: «Сам не знаю. Ноги якісь наче ватні». А змагалися за першість фактично з одним росіянином. Заспокоюю Абраменка: «Не хвилюйся. Твоє завдання зробити стрибок, як умієш. Хай інші переживають». У таких випадках іноді потрібен психолог. При тому хороший. На щастя, наш основний конкурент не пройшов до наступного туру, і Саша заспокоївся. Тоді й зрозуміли: почесного трофею не віддамо! Правда, під час фінального стрибка дещо недобрали швидкості, отож – 5 місце, але його вистачило, щоб фінішувати в жовтій майці лідера з Малим кришталевим глобусом.
– Які найближчі плани?
– Сезон ще не завершився. Ще у березні поїдемо до Мінська стрибати з водного трампліна. В Іспанії мав бути Кубок світу, але відмінили через відсутність снігу. Вирішили: щоб команда не сиділа без роботи, поїхати в Білорусь на 2 тижні, потім усередині квітня проведемо відновлювальний збір у Буковелі й із травня готуватимемось до нового сезону, насамперед до чемпіонату світу. Сподіваюсь, погода не підведе, і змагання відбудуться.
– Наскільки можна сподіватися, що тебе призначать тренером уже без «титулу» «в. о»?
– Мабуть, улітку знову будуть вибори. Треба підготувати програму, виступити, можливо, хтось іще подаватиме, але на цій колегії шанси в мене великі, бо вже є команда, показано тріумфальний результат. У Києві керівництво змінилося, федерація допомагає, тож не бачу сенсу змінювати колектив збірної.
– Наскільки ти самостійний у прийнятті рішень?
– Повністю. Я – головний тренер, а тому ставлю завдання, які потрібно виконувати. Є, наприклад, тренер, який відповідає за фізичну підготовку. Якщо бачу, що спортсмени десь не допрацьовують, можуть більше, то підходжу до колеги, і він дає ще декілька додаткових вправ. Особливо перед вихідними. Так і «підтягуємо» слабкі місця з «фізики».
– Чи є на Закарпатті фристайлісти високого рівня?
– Я запросив Окіпнюка, як тільки прийшов. Переконав керівництво. Саша почав готуватися, але якось упав, не все виходило. Пішов відновлюватися, сезон пропустив. Якщо повернеться, працюватиме, то подвійне сальто з трьома гвинтами відшліфуємо й дорога в збірну буде відкрита. А не захоче тренуватися, «філонитиме», я час витрачати не буду. Надто дорого обійдеться для держави. Та й спитають, для чого возив? Бо ми з одного регіону?
Я сам зацікавлений, працювати із тими спортсменами, хто в нашій команді. Бо завдяки ним отримую зарплату. Радітиму, якщо в збірній України будуть закарпатці. Але поки, на жаль, усе завмерло. При тому не тільки у фристайлі. Досі немає директора Центру олімпійської підготовки. Не розумію, на кого ЦОП тепер працює, хто там керує? Ідеться про спорт вищих досягнень, потрібно до роботи залучати колишніх олімпійців, спортсменів із великим міжнародним досвідом, щоб було на кого рівнятися, у кого переймати досвід.
– До речі, я чув, що Абраменко свого часу хотів виступати за нашу область.
– Так, він підходив до мене, але тоді ні з ким було говорити. І тепер можна розраховувати на Сашу. Було б бажання місцевого керівництва.
***
Нещодавно в Енвера Аблаєва народився син. Вітаємо тата й бажаємо йому виховати із немовля відомого спортсмена!
Володимир Тарасюк