Я за цивілізацію. Вмотивовану

Я стою на засніженій горі. Хвилину тому зістрибнула із зручного підйомника, який притарабанив мене від початку Красії (улюбленої зимової гори Закарпаття) до її верхівки. Блаженство, задоволення, радість врешті-решт мене проймають. У філософській задумі повертаю праворуч, щоб у ейфорії знову дістатися підніжжя гори.

І тут помічаю.. явище, яке подумки переносить мене років на 15-17 назад. Старенький крісельний підйомник, який працює. Нехитра конструкція з металевих прутів з пластиковою планкою для сидіння, розрахована на одну людину, підіймає нагору поодиноких пасажирів, дуже поодиноких.

Моя п’ята точка починає автоматично замерзати, бо я згадую, як сидячи у цьому металевому кріслі у – 10С, одягнена у не надто утеплений лижний комбінезон, не могла дочекатися завершення транспортування і мріяла про теплий плед або хоча б якесь покриття на шматок пластику. Хоча ці бажання були не найсильнішими, що стосувалися покращення інфраструктури зимового відпочинку.

4 ранку. Підйом. Треба збиратися, бо десь на 5-ту відходить електричка «Ужгород-Сянки», куди пакуються всі охочі потрапити на кілька гірськолижних точок Закарпаття. Та, куди ми їздили компанією, була найдалі, під кордоном з Львіщиною – Щербин. Один словом, складаю боти у рюкзак, зв’язую лижі, закидаю це все собі на плечі -  і пішки до вокзалу. Хвилин 20. По дорозі зустрічаємося з іншими екстремальними членами нашої компанії. На вулицях Ужгорода – ні душі, якщо хто і трапляється, - всі не електричку. Хтось би тепер мені сказав про пішу ходу серед ночі на вокзал з кілограмами на плечах…

І ось ми вже у середині «інтерсіті». «Ужгород-Сянки» 90-их заслуговує на окремий роман. Розпіарені  Хюндаї – ніщо у порівнянні з емоціями, які пережито за кілька років перебування в «швидкісній» електричці «Ужгород-Сянки», що теліпався до Щербина чотири години, зупиняючись на кожному стовпі.  Побіжно додам, що ще тоді в електричці застосовували енергоощадні технології: освітлення не вмикали взагалі. А навіщо. Години через півтори й так світало, а до пункту призначення ми ще навіть встигали зіграти пару партій у карти. Мобілок не було, електронних книг також, про айпеди не снилося навіть у страшному сні. Хоча за цей час можна було б і поспати. Якщо адаптуєшся до мінусової температури у вагоні. Бо опалення було розкішшю. «Віп – вагони», з теплішим повітрям, ніж надворі, забивалися ще за півгодини до відходу і втрапити туди не завжди вдавалося.

Особливо яскравий спогад про інтер’єр і «прекрасні» умови для пасажирів. Новація, яку застали однієї зими, згадую до цього часу: заходимо у вагон, а  він – перероблений з плацкартного. Все б нічого, але сидінь нема. Взагалі. Там, де раніше можна було влягтися, залишилися місця для багажу без верху! Чотири години стоячи у темноті і холоді, навіть у чудовій компанії – це вже суперекстрим. Який миттєво мобілізує креативні здібності -  і ми знімаємо лижі, кладемо на перекладини від багажних відсіків одна до одної  вздовж гладкою поверхнею назовні, щоб утворилась імпровізована лавка. І так їдемо.

Кілька годин в горах на свіжому повітрі і треба повертатися. Улюблена електричка, яка везе нас у зворотньому напрямку, наповнена вже іншими настроями. Жінки з клунками, чоловіки напідпитку. Народ їде з базару. Під лавками щось вовтузиться у мішках. Якусь мить мішковина не витримує у на волю виривається порося, за ним –друге. Бабця починає ловити покупку між пасажирами, клунками, лижами, захмелілими лижниками. Нарешті паця впіймане і вагон на якийсь час затихає... Додому добираємося затемна, волочачи лижну амуніцію вулицями Ужгорода (автобуси ходять раз на годину). Коли вже та цивілізація до нас добереться – єдина думка.

Добралася :) 

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання