Моя остання мандрівка пов’язана з переселенням мого друга з Фінляндії до Бельгії. Він завантажив усі свої речі у мікрік, підібрав нас з Тудором у Стокгольмі і ми поїхали на пошуки нових пригод та вражень.
Початок - ТУТ.
Ми оселилися на острові Стадсхольмен. Приємна і відкрита працівниця готелю розповіла нам про місцеві визначні пам'ятки та намалювала маршрут для одноденної екскурсії містом. Ще й порадила відвідати місце на нашому острові, звідки відкривається класна панорама. Звідти видно і затоку, і місцеву ратушу, і найцентральніший район Гамла Стан. Більшість будівель – жовто-помаранчового кольору, на їх фоні гарно виділяються однакові темні дахи, припорошені білим снігом.
Наш шлях до Гамла Стану проходив через «Хілтон». Коли ми там прогулювалися вперше, на вході декілька китайців (або корейців), взутих у білі готельні капці, палили. Нас дуже повеселило те, що тих самих корейце-китайців ми знову побачили на тому ж місці і в тих самих капцях кілька годин потому, коли проходили повз цього готелю вдруге! Згодом, трохи поміркувавши, ми вирішили, що то були інші люди: просто в готелі того вечора було таких корейце-китайців дуже багато (усі вони неодмінно жили в одному номері). І більшість з них – курці. Вони по черзі виходили (в одних і тих же капцях) покурити, а ми просто не помітили, що це були зовсім різні люди. Бо всі вони нам на одне лице.
Поки ми гуляли по Гамла Стану, Тудор постійно наспівував трохи змінений (by Tudor) і «бородатий» вже хіт: «Опа Гамла Стан!». Незважаючи на це, мені приємно було бродити вузькими вуличками, заглядати в місцеві, дорогущі для українського туриста кав’ярні та вичитувати абсолютно незрозумілі шведські назви вулиць і площ. Ми побачили Стокгольмський королівський палац, Німецьку церкву (Tyska kyrkan), Церкву Святого Миколая і спробували розсмішити нерухомого і «емоційного», як Чак Норріс стражника (він, до речі, дозволив нам його сфотографувати).
А ще Тудор був на сьомому небі від щастя, коли знайшов пам'ятник Карлу ХІІ. Мій вразливий друг помчав до кам'яного Карлу, як до рідного – адже відомості про короля-воїна збереглися в наших головах ще зі шкільного курсу всесвітньої історії. Ми навіть не підозрівали, що на шляху зі Стокгольму до Брюсселю стикнемося ще з кількома Карлами з порядковими номерами 8, 9, 10… Ось про них ми вже зовсім нічого не пам'ятаємо, а швидше за все й не знаємо. Історію ж бо треба було вчити... Вирішили врешті-решт, що це один і той самий Карл. Мандруючи уздовж Балтики, він поступово ставав спочатку першим, потім другим, третім ... А до Стокгольму він прибув уже дванадцятим! Жарти жартами, але приїхавши додому, я перерила усі свої книги, поки не знайшла нарешті стару добру історію дипломатії: вже дуже хочеться розібратися у всіх цих Карлах.
Далі - буде.