Коли мені кажуть, ти дуже красива, але була б ще і розумнішою, я відповідаю: «Не можна одному все: і розум, і красу». Коли мені кажуть, ти дуже розумна але була б ще й красивішою, я відповідаю: «Не можна одному все: і розум, і красу».
До чого це я? А до того, що кіно, воно, як і жінка, неустанно балансує поміж змістовністю та естетичністю. Балансує поміж тим, що багато хто, можливо, до кінця свого життя так і не збагне. До речі, а ви чули про «Будинок прекрасних квітів»? Якщо ми вже говоримо про кіно, як про жінку, то ніщо жіноче нам стає не чуже. «Будинок прекрасних квітів» - це пансіонат для престарілих повій, відкритий у 2007 році в мексиканському місті Тепіто.
Що відбувається з повіями, післявиходу на пенсію? Таким нехитрим питанням задалася колишня представниця найдавнішої у світі професії. Виявилося, що більшість з них опиняються викинутими на вулицю, харчуються на смітниках і продовжують працювати за копійки.
До чого це я? Сьогодні ми з Вами поговоримо про те кіно, «зовнішність» якого, свого часу,увійшла в прекрасну пору абсолютної, вичерпної повноти образу, змістовність якого висловлювала виключно спокій і свободу від сум'яття молодості та від нав’язливого параноїдального прагнення до досконалості. Сьогодні ми поговоримо про «забуті» стрічки в яких недосконалі герої творять «воістину» досконале кіно.
Тиждень ми розпочнемоз класики світового кінематографу: Дами з камеліями, (Camille, 1936).
У ролях: Грета Гарбо, Роберт Тейлор, Лайонел Беррімор, Елізабет Аллан, Джессі Ральф.
І хоч стрічка знята в кінці 30-х років минулого століття, в той час, коли кіно було набагато наївнішим, а цензурні рамки «фільтрували» фантазію режисера, фільм все ж таки унікальний. Гарбо, чия кар'єра на час зйомок знаходилася на вершині успіху, чудово зіграла свою роль, що в свою чергу дозволило їй стати номінанткою на «Оскар», а стрічка не тільки стала касовим рекордсменом року, але й увійшла до класики світового кінематографа. Не дарма журнал «Time» включив її у список 100 кращих фільмів, а американський кіноінститут у сотню кращих американських романтичних стрічок.
Про що ж кіно? На це питання Вам зможе відповісти тільки Олександр Дюма-син у своєму однойменному романі «Дама з камеліями». А ще він відповість Вам на такі запитання, як «чи є душа у куртизанок?», «чи відчувають вони хоч що-небудь?» і «чи вміють плакати?», бо він на власному досвіді знав краще за інших, що ці «занепалі» жінки теж вміють любити і в ім'я свого кохання приносити жертви, прирівняні «до жертв» святих.
Вівторок - хороший день для роздумів і ще кращий день для переглядуТемплГрандін, (TempleGrandin, 2010).
У ролях: Клер Дейнс, Джулія Ормонд, Девід Стретейрн, КетрінО’Хара, МеліссаФарман.
Перед Вами не просто черговий художній фільм під пиво з чіпсами чи колу з попкорном, це щось набагато більше! Цей фільм - справжня, жива історія, цей фільм - правдиве відображення незвичайної історії ще більш незвичайної людини. Цей фільм, як пам'ятник, поставлений за життя, розповідає нам історію ТемплГрендін - неймовірно сильної духом жінки, унікального інженера, талановитого зоопсихолога, чудового етолога, доктора тваринництва, професора Колорадського університету, експерта по поведінці великої рогатої худоби, генія-аутиста, рівних якому нема.
Пройшовши через роки мук, пов'язаних із недугою: навчання у школах і інтернатах, нескінченних правил і «вбивання» звичайних і простих життєвих навичок, які іншим людям даються легко і просто, ТемплГрендін обирає свій життєвий шлях. І вона (тільки не дивуйтеся) обирає корів. За їх доброту.
На середу ми приберегли шедевр від Жана Кокто:Орфей, (Orphée, 1950).
У ролях: Жан Маре, Франсуа Пер’є, Марія Казарес, Марі Деа Анрі Крем’є.
Є стрічки, які варто однин раз побачити, і вже не забудете ніколи. «Орфей» - з таких. У цій притчі про любов, творчість і смерть, виконаній у кращих традиціях сюрреалізму, показана таємнича, ірраціональна ЗОНА, в якій можна опинитися, переступивши невидиму грань і вибратися з цього викривленого простору не завжди можливо.
Сюжет заснований на легенді про Орфея і Еврідіки, перенесених у післявоєнну Францію. Відомий поет, що оспівує у своїй творчості Смерть, врешті-решт «достучався» до своєї Музи. Вона забирає його з собою у потойбічний світ, де дме космічний вітер і бродять мерці. Цей світ являє собою руїни людських надій і звершень. Тут неможливо знайти опору і не можливо повернути себе.
Здається, що Орфей щасливий. Але Смерть чекає покарання за «самоуправство», адже і вона не вільна, а повинна діяти за наказом. Слідувати уставу. Евредіка за допомогою провідника Смерті Артебіза повертає Орфея у світ живих. Але чи надовго?
Кажуть, що Смерть мріяли зіграти Марлен Дітріх і Грета Гарбо, але Кокто зволів містичну Марію Казарес. Дивіться…
На четвер ми відклали одну з найсуперечливіших робіт Романа Поланського: Відразу (Repulsion, 1965).
У ролях: Катрін Деню, Йен Хендрі, Джон Фрейзер, Івон Фюрно, Патрік Уаймарк.
Роман Поланський знову неустанно копається у людських страхах і комплексах, у даному випадку робить це просто з хірургічною точністю, а чудова Катрін Деню впевнено йому а компонуючи, демонструє нам лякаючи реалістичну параною свого персонажа.
Як же все-таки далеко людину можуть загнати власні фобії, показане на екрані виглядає по справжньому гнітюче, лякаючи та до мурах по тілу страшно, напевно, це один із кращихкіноекземплярів на тему усвідомлення та відчуття безперервності існування у замкнутій кімнаті свого не здорового глузду.
При поверхневому сприйнятті фільм являє собою суб'єктивний погляд на світ хворої на шизофренію, з яким вона поступово втрачає контакт. Щоб передати це, польському іммігранту потрібна була особлива акторка. Жінка, яка з першої хвилини знайомства вводить чоловіків у когнітивний дисонанс. І він знаходить для свого зарубіжного дебюту молоду чарівну француженку - КатрінДеню, яка «не дивлячись на янгольське обличчя ладнабезпощадно зарізати чоловіка бритвою». При більш тісному контакті з картиною історія постає докладною демонстрацією клінічного випадку - занурення в пітьму неусвідомлених пристрастей, що стають наслідком прогресуючої клаустрофобії головної героїні або ж результатом такого нав’язливого стану, як сексуальний невроз.
Поланський зосередив свій пильний погляд на цілому комплексі прихованих у людині руйнівних сил, деструкції особистості. Завдяки вишуканим постановочним рішенням, фільм, який можна розглядати як підручник по патопсихології, перетворюється у підсумку в підручник з режисури. Домігшись ефекту психічної деформації через оптичну, фільм продемонстрував не тільки клінічний випадок пригніченості, що переходить у параною, але й передав крайню ступінь людського страху перед життям, коли залишається тільки одне - самокатування і насильство.
На п’ятницю ми приберегли «незаслужено» забуте кіно: Створивша диво, (The Miracle Worker, 1962).
У ролях:Енн Бенкрофт, Віктор Джорі, Інга Свенсон, Ендрю Прайн, КетлінКомегіс.
Цей знаменитий фільм один із кращих у обширній фільмографії великого Артура Пенна. Але, сьогодні, він таким не сприймається на відміну від того ж «Бонні і Клайда». Рання робота майстра являє собою екранізацію популярної п'єси, що розповідає несамовиту історію глухонімої сліпої дівчинки навченої підсліпуватою «менторшою».
Що можна відразу зазначити - емоції б'ють ключем, хлюпаються та розприскуються за межі екрану. Жоден із персонажів «Створивша диво» не знаходиться в душевній рівновазі і спокої і це стає очевидниміз першої хвилини перегляду. Режисер дає нам відчути все, що відбувається в душі виховательки, але головним джерелом «заряду» є, звичайно, дівчинка - не шаблонна, тиха, а глухоніма – «ураган», яку потрібно не тільки навчити і пристосувати, але й«приструнити» подекуди, словом , дитина, вона і є дитина.
Емоції і почуття глухого і сліпого - тема складна для кіно, враховуючи, що фільми ми таки сприймаємо слухом і зором. Але автор упорався блискуче.
У суботу ми переглянемо з Вами «оскароносну» драму: Хто боїться Вірджинії Вульф? (Who's Afraid of Virginia Woolf?, 1966).
У ролях: Елізабет Тейлор, Річард Бартон, Джордж Сігал, Сенді Денніс.
Чорно-біла картинка, бідні і статичні локації, дуже повільно розвивається сюжет: за що ж фільму дали стільки Оскарів?
На перший погляд історія, яку нам зібралися показати, здається нудною і порожньою, але підняті проблеми дійсно дуже важливі, а більшість із них актуальні і зараз.
Живучи багато років в ілюзії щасливого подружнього життя Джордж (Річард Бартон) та Марта (Елізабет Тейлор) тільки з приходом у гості молодої пари (у якої також є досить багато особистих проблем, старанно приховуваних один від одного) розуміють, що це зовсім не те життя, на яке вони сподівалися.
Часом діалоги у фільмі не несуть у собі ніякої інформації, але це майже непомітно через неповторну гру всіх акторів. Уся четвірка «надемоціонально» передає все, що відбувається у фільмі і іноді дивуєшся, як за одну ніч характер героїв може змінюватися по декілька разів. Оператор показав справжній майстер-клас, даючи цікаві та різноманітні ракурси однієї і тієїж локації. Гнів, сміх, сарказм, іронія, переживання - все це передається з незвичайною життєвістю і почуттями. Приємна повільна музика відмінно підійшла до фільму, створивши у потрібні моменти меланхолійний настрій. Кінцівка приємно здивує кожного, адже всі лінії сюжету сходяться у єдиній точці дотику, фактично завершивши історію, але в той ж час давши глядачеві самостійно пофантазувати, що ж буде далі...
Чи варто дивитися фільм сучасному глядачеві? Швидше так, ніж ні. По-перше, це світова класика, по-друге, у наш час такої акторської гри у всього складу зустріти досить важко і більшість фільмів будуються навколо спецефектів.
Твір Майка Ніколса - прекрасний зразок золотої епохи кінематографа, і не дивуйтеся, якщоопісля перегляду вам захочеться наспівувати: «Хто боїться Вірджинії Вульф, Вірджинії Вульф, Вірджинії Вульф? ...»
Цей тиждень ми закінчимо «норовливим» кіно, пропоную Вашій увазі Чесну куртизанку, (Dangerous Beauty, 1998).
У ролях: Катрін МакКормак, Руфус Сюелл, Олівер Платт, Жаклін Біссет,Фред Уорд, Наомі Уоттс.
Бувають жінки свавільні. Бувають не просто свавільні, але й самовпевнені і сильні. Їм не обов'язково ховатися за чоловічу спину і обмежувати життя обслуговуванням сім'ї. Може, у них порушене ДНК, у наслідок чого відбулися збої уідентифікації? Як мені здається, їм просто остогидло терпіти пихатих чоловіків, що мають над ними вплив через свою «сильну стать».
Кіно про Вероніку Франк - одну з найвідоміших куртизанок Венеції. Вона була шалено закохана, але оскільки не належала до вищої касти суспільства, не могла вийти заміж за коханого.
Краса - це сама дівчина, її манера поведінки, її здатність спокушати, її вміння володіти собою і своїм тілом ... Навіть незважаючи на те, що вона була «легкої поведінки», вона була куди кращою, ніж придворні дами у всіх аспектах цього поняття.
Сама героїня часто повторює своїй заміжній подрузі: «Моя клітка більше твоєї, але це теж клітка»…
Сподіваюся, Ви отримали задоволення від цих «забутих» стрічок у яких недосконалі герої створили «воістину» досконале кіно, бо краса, вона завжди у дефектах, а світло бачиться, коли воно є зсередини…