Моя перша війна на інформаційному просторі

Сьогодні я - шпіон. Так, так, ви все правильно почули - мою роботу гідно оцінили і тепер я можу, як справжній Штірліц працювати на повну. Мене сьогодні вперше випустять з редакції “на волю”, і я отримаю своє перше завдання.

Мені здається, що до цієї “війни зі світом” мене готували з малку. Ще з ранніх літ мій дід тренерував в мені “бійця інформаційного фронту”- “Люба моя,-казав він мені.- на тобі лежить тяжкий хрест- здобувати інформацію”,Потім дідусь одягав на мене мій “маскувальний капелюх”(таким він мені здавався тоді, у мої 6 років, це зараз я розумію, що у рожевому капелюсі не дуже легко злитися з зеленим під’їздом, у якому я жила) і відправляв у найближчий кіоск за свіжими газетами.

Багато хто вважав, що я даремно іду на цей фронт і що я просто загину під натиском інформації, що мене будуть атакувати ворожі редакції, обстрілювати звинуваченнями у брехні .Також скептики в моєму оточенні пророкували мені, що я ніколи не дійду до “вільного інформаційного простору”, і що я загину ще на рівні “подієвих заміток”.

Але зараз, саме сьогодні, я відчуваю, що готова. Прийшов час збирати арсенал. З цим мені вирішила допомогти мама, а я поки пішла “розвідати ситуацію здалеку”, тобто з вікна.

“5 олівців різної м’якості, альбом, 2 зошити- в лінійку і в клітинку, диктофон, фотоапарат, зарядки для диктофона та фотоапарата, телефон, ноутбук, вода, заспокійливе, окуляри, парасолька, цукерки, книга Стівена Кінга, засіб від комарів, виделка та ложка, фух, здається нічого не забула”- мама стояла над великою сумкою і не могла її закрити.

Тут у кімнату зайшов батько- поціновувач друкованої регіональної преси.

-Ну і нашо ти дитині стільки напакувала?- запитав він маму. Мені аж на серці відлягло- ну хоч батько за мене, не треба буде тащити весь цей непотріб у сумці.

-Треба-треба, вона іде не кудись, а в інформаційний простір!!!-сказала мати і підняла вверх вказівний палець.

Задзвонив домашній телефон і я пішла відповідати на дзвінок.Так, дзвінок- я вже доросла , майже журналіст, я повинна вміти відповідати на важливі дзвінки.

-Ало, я вас слухаю.

Але на тому кінці проводу були лише гудки. Ех, не встигла я відповісти .Цікаво-хто дзвонив? А раптом щось важливе? Щось цікаве у світі сталося?

Поки я раздумовувала про те, чи могли мені дзвонити, аби повідомити про торнадо у сусідньому селі, у кімнаті царювало своє торнадо- мати з батьком не могли домовитися що повинно лежати в моїй сумці. Батько тримав у руці парасольку і 4 альбоми-проте тепер на їх місце встала скляна кружка та ножиці.

Зрозумівши, що зовсім не готова до цього “природного катаклізму”, я вирішила, що найкращим рішенням є евакуація з місця події .Я зібрала лише те “найнеобхідніше”, що знайшла у коридорі-клаптик паперу і ручку- я пішла в редакцію.

Тепер це буде мій дім, моя казарма, де я буду отримувати завдання і, якщо здобуду перемогу у цій війні, буду підвищена або нагороджена.

І ось я тут, і одразу мене направили до генерала наших війск-головного редактора.Зі мною, пліч опліч стояли мої товарищі по службі, і я відчувала, що конкуренції тут не уникнути. Ми всі зібрані однією ідеєю- інформувати світ, але такий критерій як “оперативність” робив з самостійних бійців- безжалісних та дуже жорстоких.

Перед нами-Генерал, перед ним, на столі - наші цілі. По очам головного редактора я зрозуміла- не всі сьогодні переможуть. Тепер кожен сам за себе, мої товарищі- мої вороги, і я повинна перемогти, зробивши все швидше і якісніше. Я вірю в свою перемогу.

І ось дійшла черга і до мене- Генерал видає мені моє завдання...

Вже 23:06. Я лише зараз повертаюся з завдання. І знаєте, що я вам скажу? Не треба робити війни в інформаційному просторі. Так, звичайно, оперативність- дуже важливий критерій у журналістиці. Але в першу чергу треба розуміти, що головна наша мета- допомогти суспільству, інформувати його про події у світі. Тому що людина повинна мати можливість знати те, що відбувається у світі, і повинна отримувати якісну інформацію.

І ще одне- “журналіст повинен допомогати світу у вирішенні проблем, а не створювати нові.”- саме це сказав наш головний редактор, коли перебинтовував мені мою руку. Я настільки поспішала виконати своє перше завдання, що зашпорталась і впала при виході з редакції.

-Ну і кому потрібна твоя зайва оперативність, коли виставка, на яку ти повинна іти зачинається аж через 8 годин?...

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...