Маленький соціальний експеримент

Ця історія трапилась якраз у лютому, однієї не надто холодної зими. За снігом треба було їхати до сусідньої Львівщини: там на утрамбованих трасах лижники та сноубордисти раділи морозу та швидкості.


Закинувши лижне барахло до машини, вирушила  у бік перевалу.  Години дві краєвиди не тішили, вже ближче до Рахова ставало цікавіше. Все таки гори – надихають. Після молочно-туманного Хуста, коли дорога за кілька метрів просто розчинялася  і зависала у повітрі, намалювалась перспектива, що все-таки природа потішить  зимовим як то кажуть lookом.

Вакарчук з «Океану Ельзи» на диску саме заводив про зелені очі (хоч хтось не про карі), з гір поволі залітав симпатичний сніжок, небо темнішало і цим хвилювало. Волога траса почала підмерзати – ну що ж, зменшимо швидкість, дорожнє полотно якесь непевне.

Про зелені очі дослухати не довелось. Майже на останньому акорді відчула, що лечу. Оце сила мистецтва! Закони фізики спрацювали – і я опинилася у кюветі! Підступна ледь відчутна крига притрушена легким сніжком -  і моя машина вгрузла «по самі вуха» у сніговій кучугурі.  Добре, що не у воді. Навколо -  ні душі, ні хатинки, ні машинки… Спробувала завестися і рушити з місця. Ага, ага. Противники автоматичної коробки передач позловтішалися б страшно. Ну нічого, відчую себе прикладом якогось практичного завдання на тренінгах по виходу із складних ситуацій, або героєм фільму, такого, де треба виживати в екстремальних умовах. Лижами однозначно машину не викопаю.  Хоч би хтось появився на горизонті: я вже почала подумувати про якийсь евакуатор. Але неділя, і хто сюди доїде і коли?

 О, ура, на горизонті появився червоний мікроавтобус. Зупинився, за мить з бусика вискочило двоє кремезних чуваків у чорному. Чорні куртки, накинуті на чорні гольфи. Коротко стрижені, схожі на місцевих, мабуть їздять на заробітки. Більше проаналізувати не встигла: дядьки кисло подивились на мене (жона за кермом), махнули рукою -  заводись і спробували виштовхати авто. Побачили автоматичну коробку передач, ще раз кисло подивились. Машина не зрушила з місця. Почали чекати ще когось на колесах, щоб зачепитись. Повз нас промчала Шкода, за кермом дядечко, яких багато. Зупинитись не захотів. Скидався на якогось начальника з достатком вище середнього. Зацікавлено провів нашу групку поглядом, доки не минув. На таких надія мала.

 О, біля нас пригальмували Жигулі. З-за керма жваво вистрибнув дядечко за 50. Мешкає швидше у місті, ніж у селі, звик працювати руками, принаймні видавався на представника робітничої професії. Проте з філософським підходом до життя. «Заробітчани» з сумнівом зміряли «міщанина» поглядом – куди з наслєдієм радянського автопрому витягати важковика. Дядько не здавався, нічого не вийшло. До нас наближався ще один представник сучасного соціального класу – більш поважного , ніж попередній, - за кермом Тойоти.  50 х50 зупиниться або ні? О, зупинився! З’ясував ситуацію, ще раз дав команду завестися, прилаштувався з попередніми героями поштовхати авто.  Почав шукати буксирувальний трос. А потім місце, куди його причепити до мого автомобіля. Хлопці з бусика звично хмикнули. Почала і я шукати місце для троса. Знайшли.

Біля нас зупинилась Нива.Шевроле.  Двоє чоловіків середнього віку теж, мабуть, прямували на лижний курорт: відповідна амуніція та позитивне сприйняття житейської ситуації скеровувала до думки, що наша група тут, на засніженій трасі, поза цивілізацією, таки укомплектувалась. Для  того, щоб нарешті  завершити цей експеримент. Знову причепили трос –і  таки витягли.  Як віддячитися людям, які у неділю, серед заметілі, поспішаючи у своїх справах та на відпочинок вбили годину часу на чужу людину? При згадці про подяку, «заробітчани» швидко чкурнули до свого бусіка, махнули нам радісно і зникли за горизонтом. Зникли у салонах «жиуглівець» та «тойотівець», побажавши удачі. Лижники на Шевроле вже теж заводили своє авто. І тут, незрозуміло звідки, коли раз на 20 хвилин проїжджала машина, у неділю зранку, взялися інспектори ДАІ. Вони підозріло глянули на машину, витягли папірець та ручкою, і .. запитали , де я працюю. Відповідь їх засмутила. « А , та що тут оформляти, пошкоджень нема, постраждалих теж, - розчаровано протягнув один. «Так, та нехай їде», - додав другий. І їхня увага миттєво переключилася з мене на ще один мікроавтобус, якого почало заносити і розвертати на повороті.  Дочекавшись доки бус закрутився і ледве зупинився, наряд ДАІ  радісно поспішив до нового «місця пригоди».

Вся українська ментальність в одному малесенькому випадку, - подумала я,- але не все так погано.

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання