Амерікен дрім: долетіти до Нью-Йорка

Anya
Амерікен дрім: долетіти до Нью-Йорка

Я ніколи не мріяла поїхати до США. І, мушу зізнатися, якби мені пропонували безкоштовну поїздку в будь-яку точку світу, то, напевне, Америку я б розглядала в останню чергу, бо спішила би здійснити свої мрії – Шотландія, Байкал і сільські глибинки різних країн. Нагода відвідати США знайшла мене дуже несподівано і це, мабуть, і є ті плюси професії журналіста, у які свято вірилося в юності: стажування, хоч і нетривале, дало можливість не тільки зрозуміти принципи роботи американських колег, а й відчути життя на іншому континенті. І це – точно незабутній експіріенс.

Зібралася досить швидко: благо, літо і всі речі прекрасно вміщаються в одну невелику сумку, яка ще навіть не підозрює, що за пригоди чекають її по дорозі додому. Фотоапарат, ноутбук і моя лисичка-мандрівниця – за плечима, у рюкзаку. У голові – купа думок, які не викидаються з голови навіть у польоті над океаном (ох, уже ці вічні проблеми!) і розуміння, що треба терміново налаштувати свою душу на сприйняття нового, прекрасного і незвичного. Не знаю, як, але це мені вдається.

Наш маршрут: Бориспіль – Франкфурт – Нью-Йорк – Саванна. Перельоти мені даються легко. Однак, з Німеччини через океан до США – десь 6-7 годин. І мені доводиться заспокоювати свою непосидючість думкою «Так то як чернівецьким до Ясіня!». Хто їздив автобусним рейсом «Ужгород-Чернівці» прекрасно зрозуміє. Правда, в стареньких «Ікарусах» влітку жаркувато і ніхто пасту на обід-вечерю не подає. Визнаю: в Ейрбусі, все ж, комфортніше :). 

Перше моє нью-йоркське розчарування сталося ще в аеропорту. Бо бажання побачити новий світ за межами транзитної зони відклалось ще на 3 години: саме стільки (якщо не більше) ми простояли у черзі до паспортного контролю. Встиглося передумати-перекрутити в голові купу всяких думок. Зокрема, і про те, що словацькі й угорські митники – найшвидші, найпривітніші, найпрацьовитіші і взагалі – мімімішні! Бо на весь маленький Вавилон, який збився в одну купу змучених чеканням людей у залі аеропорту, працювало три-чотири кабінки американського паспортного контролю. І ніхто нікуди не спішив. Коли дійшла черга до нашої групи – аж бадьорість прийшла. Правда, потім її змінили смішні думки у стилі «що зі мною не так?»: у колег офіцери зняли по кілька пальчиків, у мене – всі десять!

Далі було ще одне маленьке випробування: довга поїздка по розжареному асфальту у таксі без кондиціонера. А спека була десь +37, якщо не 40. Водій – араб, який говорив із яскраво вираженим акцентом, з якого можна було виловити хіба що деякі ледь зрозумілі слова. Виявляється, у США майже всі таксисти – емігранти. У деяких машинах навіть висить нагадування про те, що не треба ображати водіїв: про недискримінацію тут дійсно переживають. Наш таксист був ввічливим і чемно відповідав на запитання  перекладача. Цікавився, звідки ми і, ніби розуміючи, угукнув на наше жваве «фром Юкрейн».

Те, що мене сильно вразило у Нью-Йорку першим, – це повітря. Вийшла з таксі і зрозуміла, що можу дихати лише маленькими ривками, бо більше просто «не вміщається». Повітря здається дуже збитим, загазованим і, у перші хвилини, якимось просто неприйнятним. Подумала: «Боже, та я  тут не виживу!».  Але після першої вечірньої прогулянки легені пристосувалися і все було більше, ніж ОК.

Про вулиці Манхеттена, готель із видом на Empire State Building, яку я спершу не помітила, бродвейний Бродвей і купу американських цікавостей – у наступних розповідях:  бо всі враження в одну «Амерікен дрім» не вмістиш. To be continued.

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання
Loading...