Вже майже рік в Ужгороді - своя мала політична війна, а точніше гра довкола міського «престолу» - крісла мера. І поки кілька людей топчуться довкола посади, у місті, на щастя (але більше всупереч, ніж завдяки), творяться і позитивні значимі справи. Окремі з них стають подією навіть на рівні держави. Як то, наприклад, перший в Україні приватний сквер.
У самому серці міста новий пам’ятник (вперше в Ужгороді – жінці) ще не відкритий для огляду, але вже зрозуміло, що його автори та меценати красиво і гідно вписали своє ім’я в історію. Детальніше про нову прикрасу Ужгорода та інші думки й задуми – у інтерв'ю з дипломатом, юристом, громадським діячем Аленом Пановим.
Вже кілька років поспіль він – приклад того, як бути помітним, а головне – корисним своєму краю, не будучи у владі, не балотуючись, не володіючи депутатським мандатом.
Ален, напередодні Дня дипломата не можу не спитати Тебе, як очільника представництва Спілки дипломатів, людину з досвідом представляти інтереси України за кордоном: де зараз Україна у глобальному світі, як ми виглядаємо на міжнародній арені?
Спробую коротко. Взагалі зовнішня політика завжди є віддзеркаленням внутрішньої. І загалом ситуації у країні. Яка зараз ситуація – не мені тобі розповідати, ми це всі відчуваємо на собі кожного дня. У міжнародних відносинах сильною є та країна, яка міцно стоїть на двох ногах, передусім у економічній площині. Але разом з тим і у площині побудови громадянського суспільства, ефективної роботи суспільних інститутів, у тому числі механізму влади.
Навряд чи відкрию велику таємницю, якщо скажу, що у системі міжнародних відносин не всі країни є рівні. Якщо порівняти із грою у шахи, то є гравці, є фігури, і є дошка. Сьогодні Україна, на жаль, це дошка. Кажучи професійно, ми маємо перетворитися з об’єкта на суб’єкт міжнародних відносин.
Хто наші друзі, а хто вороги при цьому?
Наївно думати про те, що у сучасному світі, основним трендом якого є прагматизм, у нас є друзі або вороги. Взагалі примітивно поділяти колористику у цьому питанні на біле і чорне. У всіх є інтереси. Наша задача – по-перше, це зрозуміти, по-друге, сформулювати свій інтерес і, по-третє, почати системно добиватися його реалізації.
І зайвим є шукати емоційні почуття на кшталт любові, ненависті, дружби, ворожнечі у такій складній системі відносин, якими є міжнародна політика.
Але якого напрямку у цій ситуації варто триматися, на Твою думку?
Звичайно, потрібно вирішити, який напрямок підходить більше. Зрозуміло, що Україна живе у глобалізованому світі і, як і будь-яка інша держава, приречена на побудову системи двосторонніх і багатосторонніх відносин. Я кажу про інше – давайте із заїждженого способу мислення, пошуку панацеї, у вигляді обрання якогось одного вектору руху, спробуємо глянути на світ ширше. Світ – це не лише Європа, Америка або Росія, це ще і Китай, Індія, Японія, ОАЕ і країни Південної Америки. Як мінімум.
Я закликаю до того, що ми маємо нарешті стати прагматиками і скрізь шукати свій український інтерес. Починаючи від експансії на зовнішніх ринках із конкурентно здатними товарами, пошуку інвестицій, завершуючи грамотною інформаційною політикою.
Повертаючись до внутрішніх питань України, де, як рапортує влада, тривають реформи, як оцінюєш їх хід?
А про які реформи ти взагалі кажеш? Давай бути відвертими. Те, що відбувається сьогодні – це слабкі потуги не зовсім професійних людей щось трошки змінити, «підшаманити» в окремих сферах. Реформа сама по собі – це інструмент досягнення позитивного результату у якійсь окремій сфері. Реформа без системного бачення (що ми хочемо утворити, який є алгоритм досягнення цієї мети і які ресурси ми використаємо задля його досягнення), тобто реформа заради реформи – це є пустий звук.
Майдан і «постмайдан»: сьогодні їх аналізують всі. Що сталося у листопаді минулого року за Твоїми оцінками, як історика?
Я фахово займаюся історією, тому, на відміну від багатьох, не дозволю собі оцінок стосовно такого явища, як Майдан, сьогодні. У будь-якому випадку всі ми, сучасники, будемо більше емоційними, аніж раціональними. Такі події коректно оцінювати після спливу певного часу.
Разом з тим спробую проаналізувати наслідки, які бачу. Якщо стисло. Україна обирала європейський шлях розвитку. До певної міри цей шлях реалізовувався колишньою владою. Під зовнішнім впливом такий курс був загальмований, частині населення це не сподобалося і вона виказала своє невдоволення у загальноприйнятий цивілізований спосіб. До цього моменту історія розвивалася нормально, у рамках розумного. Опісля відбулася неадекватна реакція влади на виступи людей і сталося те, що сталося. До списку невдоволення були віднесені також такі теми, як корупція, вибірковість правосуддя тощо. Точка кипіння досягла свого максимуму, після чого відбувся процес зміни влади. Легітимність способу залишимо за дужками. Формування нової влади пішло шляхом відбору тих, хто ближче стояв до сцени на Майдані, краще палив багаття, а не тих, хто має професійні здібності, розум, відповідні морально-психологічні якості для того, щоб управляти. Адже управління державою – це нелегка робота і професіоналізм у ній так само важливий, як потреба гарного «спеца» у медицині, будівництві, інженерії і т.п.
У сухому залишку до майданівських подій – ми мали корумповану авторитарну державу, із невеликою тенденцією до економічного зростання і курсом долара 8, сьогодні ж маємо проблеми з територіальною цілісністю, корупцію, яка із централізованої перетворилася на децентралізовану, тисячі загиблих, надскладну економічну ситуацію і курс 16.
Янукович – символ і збірний образ української влади. Влада, своєю чергою, є концентрованим виразом суспільства, адже саме воно формує владу. І не треба себе переконувати, що це не так. Адже людина, яка бере 200 гривень – голосує самостійно, не під дулом автомату. І її голос не потрібно фальсифікувати при підрахунку. Вона сама робить свій вибір. Тому так само є винна у тому, що відбувається з країною зараз, лише у дещо меншому обсязі. Наше суспільство серйозно хворе. Чим раніше ми це усвідомимо – тим більше шансів бути вилікуваним. Якщо ні – то будемо жити так, як живемо зараз.
23 роки тому Господь дав Україні і її людям шанс побудувати на цій території державу і стати нацією. Поки що ми цим шансом не скористалися. Можливо все це є сигналами для того, щоб ми почали не сваритися один з одним, а наше розмаїття перетворювали на сильну сторону і нарешті навчилися не просто слухати, а чути один одного. Ми мусимо це порозуміти, бо інакше Богу може надоїсти.
Одна з реформ, що сьогодні на слуху - адміністративно-територіальна. Багато говорять про федералізацію. Це дійсно загрожує цілісності країни?
У нас звикли жити у полоні ілюзій та стереотипів. За останні роки в нас вже став стійким фразеологізм "Україна - унітарна", або "федерація - неминучий розпад". Дивує те, що на цю тему розмірковують багато людей (ну майже як про футбол, моду, тощо), хоча територіальний устрій держави є вельми специфічним інструментом державного ладу і розуміються на ньому не дуже велика кількість спеціалістів. Насправді все трохи складніше. Мова має йти про грамотний баланс відповідальності, ресурсів і повноважень між державою в цілому і її складовими частинами. Маємо побудувати чітку триланкову систему: громада-район-регіон. Кожна з них має бути наділена своїм спектром компетенції, який не повинен дублюватися. Скажімо за публічний транспорт відповідає громада, за експлуатацію доріг між громадами - район, а за інвестиційну привабливість - регіон. Для виконання відведених завдань органи влади наділяються відповідними фінансовими ресурсами (податками) та повноваженнями. Держава має бути представлена у регіонах і районах префектами, які здійснюють нагляд за законністю дій органів місцевого самоврядування та координують надання державних сервісів – від діяльності правоохоронців до видачі паспортів. Така система започаткована у Франції і ефективно діє в ряді країн (Італія, Польща, Румунія). Думаю, що в цьому питанні не слід вигадувати велосипед і пробувати зробити "рестайлінг" діючій системі адміністративно-територіального устрою, яка сьогодні є пострадянсько-українським мутантом.
Щодо федералізації можу привести два приклади. Найрозвиненіші економіки світу і Європи (США і Німеччина) мають федеративну систему державного устрою. Федералізація зберегла Бельгію від розпаду на Фландрію і Валлонію. Висновки роби сама. Хоча насправді сьогодні використовувати штами першого курсу юрфаку при позначенні системи територіального устрою – моветон. Радше треба говорити про централізовані і децентралізовані держави. Особливо це видно на прикладі ЄС, одним з основоположних ідей якого є формування Європи Регіонів. Зрештою навряд чи хтось зможе знайти суттєві відмінності у статусі регіону Італії чи землі Австрії – хоча перша з двох країн вважається унітарною, а друга федеративною.
Які шанси має нинішня влада на успіх? «Чужі» працівники уряду, залучені іноземці допоможуть?
З одного боку, залучення кваліфікованого менеджменту – це є правильний хід при вирішенні проблемних ситуацій. З іншого – будь-який талановитий менеджер може досягнути успіху лише у відповідному середовищі і при відповідній системі координат. Якщо ми змінимо ці дві величини, тоді, напевно, можна розраховувати на досягнення успіху. Хоча не буду кривити душею, сам факт того, що із 45 мільйонів населення України не можемо доручити проведення цієї роботи професіоналам, які є незаангажовані і поділяють загальнолюдські моральні цінності – прикро.
Відверто кажучи, мені не дуже подобається сучасна тенденція «корпоратизації» України, коли вона перетворюється на таке собі акціонерне товариство, де є «держателі крупних пакетів акцій». Умовно кажучи, акціонер фінансово-економічної системи – США і Європа, паливно-енергетичного комплексу – Російська Федерація, а силового блоку і боротьби з корупцією – українська влада і олігархи.
Щодо влади загалом, то потрібно повернути повагу людей до неї, бо сьогодні така ситуація, що людині, яка себе поважає, соромно бути у владі через те, що можна зануритися у круговерть негативу і швидко забруднитися субстанцією коричневого кольору. Мусимо з цим щось робити, інакше толкових людей не залучимо ніколи.
Що саме? І чи допоможе тут люстрація, рух людей з Майдану у владу?
Останнім часом як у суспільстві, так і у владі, як його концентрованому виразі, не у моді інтелект і порядність. Всі хором говорять про необхідність очищення, нових незаангажованих облич. При цьому часто забуваючи, що державна служба будь-якого щабелю – це професійна діяльність. Саме здібності потенційного кандидата ефективно вирішувати поставлені перед ним задачі мають бути основним критерієм. Часто посилаємось на європейський досвід. У якості прикладу знов наведу Францію, з її взірцевою системою відбору і підготовки персоналу державного менеджменту. Так от, щоб зайняти посаду префекта департаменту, еквіваленту нашому голові райдержадміністрації, кандидат, як правило, має навчатися два роки у Національній школі управління, півтора з яких займає практика. Для вступу до школи потрібно здати більше 10 екзаменів, від юридичних наук до історії культури і економіки, написати есе на різні теми, володіти кількома мовами. Звичайно, що все це може відбуватися лише на базі повної вищої освіти. А тепер порівняйте, як це відбувається у нас. Важливо порозуміти прописну істину – кожен має займатися тим, чим вміє. Іншими словами, не з кожного професійного революціонера стане успішний державний службовець. Поки ми не поставимо освіту (від дитсадка і до університету) в основу будівництва нової української держави – результат буде нульовий.
Опускаючись «на землю», до міста, в якому живеш. Як оцінюєш для себе його стан?
Насправді мені дуже гидко і болісно коментувати ситуацію в Ужгороді. Бо це місто, яке я дуже люблю, де я виріс, де живе моя сім’я і підростає дочка. У 2010 році «мукачівські хлопці» оптом скупили голоси ужгородців і захопили усю повноту влади у місті. Місто вони не люблять. Це я м’яко кажу. Окрім того, мені здається, вони не можуть позбавитись маніакальної ідеї суперництва за першість у області, перетворення Мукачева у столицю.
Тому все, що сьогодні відбувається, спрямоване на руйнацію Ужгорода. Звичайно, при цьому користування ресурсами Ужгорода (землею, майном, бюджетом) на свою користь ніхто не відміняв… Зміна портретів (мера, депутатів, секретаря) значення абсолютно не має. Всі вони служать згаданим вище хлопцям. Вони зрадили Ужгород і мають бути викинуті на політичний смітник. Вважаю, що це доволі гуманно – у стародавній Греції таких керівників били камінням і виганяли з міст.
Сьогодні, на жаль, такий час, коли розум, порядність і професійність не в моді. Типовий представник сьогоднішньої влади – це мілка залежна людина із дефіцитом інтелекту і моралі. Для нас важливо це усвідомити і наступного разу бути більш обачливими при формуванні міської влади. Треба порозуміти, що місто починається з кожного з нас. І нашою відповідальністю є також і те, що сьогодні ми живемо так, як нам не подобається. Або ми почнемо змінюватись, і з цього почнеться ренесанс Ужгорода, або остаточно деградуємо до рівня васального затурканого міста.
Приватним сквером, цим вражаючим оглядовим майданчиком, Твоя сім’я дарує Ужгороду абсолютно новий «погляд» на Кафедральний собор, нову локацію у найкращих європейських традиціях. Пам’ятник Марії Терезії, сам сквер, перед тим – якісна і вартісна реконструкція Капітульної, 22 – це позиція сильної активної людини. Яка, водночас – не у владі, а навпаки вже кілька років реалізовує різні проекти абсолютно незалежно. Чому? Для чого? У наших умовах виникає питання – у чому підводні камені? На перспективу? На вибори?
Кожна людина у своєму житті має місію. Головне – вчасно це усвідомити. Творити, розвивати, робити людям добро може кожен по-своєму. Абсолютно немає потреби бути у владі або мати якийсь формальний мандат для того, щоб робити значимі речі і досягати результатів. У цьому аспекті можу сказати, що однаково комфортно себе почуваю в іпостасі дипломата, який захищає права українців за кордоном, в університетській аудиторії, під час лекції, на кухні, коли готую, у владному кабінеті або на ужгородській набережній. Найбільше дякую Богу за свою незалежність. І намагаюся віддячувати за це гарними вчинками.
Я люблю ставити собі по життю мету і досягати гарного результату. Для мене важливо, щоб цей результат був зарядженим позитивом, приносив добро людям і залишав якийсь слід в історії. Отримую від цього задоволення. Тому перераховані всі тобою проекти вписуються у таку концепцію.
Маленький приклад: мені дуже приємно, що після реставрації «Вілли Пі» у місті знову стало модним відновлювати, а не «євроремонтити» історичні фасади, люди порозуміли цінність автентичності, повертається історична колористика. Ми завершили проект у травні 2013 року, сьогодні маємо грудень 2014-го і бачимо, що музична школа імені П.І.Чайковського, історична брама колишньої комітатської управи, дитсадок на Капітульній відремонтовані і пофарбовані саме у жовто-білій кольоровій гамі, яка була притаманна історичному Ужгороду.
Здійснені проекти є самодостатніми і не потрібно їх пов’язувати із виборчими амбіціями, перегонами тощо. Зрештою, я вважаю, що мером міста має бути професіонал, який любить і знає Ужгород. І обрати його мають не лише за те, що він недавно щось створив/побудував/відремонтував.
Стосовно можливої участі у виборах повторюся: я її не виключаю. Але рішуся на цей крок лише у тому випадку, коли переконаю себе, що зможу бути успішним керівником міста, який змінить філософію ужгородця, повернувши їй притаманну в минулому гордість за те, що ти – ужгородець, з відповідним рівнем культури, шляхетності й інтелекту. Одним словом, ужгородець – це людина, яка чемно прогулюється Набережною і після недільної літургії йде на гарний сімейний обід з келихом вина, а не сидить з пивом на лавиці і лузгає насіння, голосно лаючись.
Одне можу сказати точно: роздача 300-500 тисяч доларів для того, щоб обійняти посаду мера – в мої плани не входить. І якщо люди не зможуть усвідомити, що не взяти 200 гривень, напружити мозок при виборі кандидата – це їх вклад у те, щоб місто розвивалося правильним шляхом, тоді, на жаль, вони заслуговують на ту ситуацію, яку ми бачимо сьогодні.
Зрештою за такі гроші можна зробити кілька добрих і приємних речей (сміється,- авт.).
Чого чекає сквер (пам’ятник досі прикритий «шатами»)? Коли зможемо побачити увесь ансамбль?
Приватний сквер Марії Терезії на сьогодні завершений на 99 %. Необхідно зробити ще деякі штрихи. Щодо відкриття – я не люблю заїжджених традицій із перерізанням стрічок, коли кількість перерізаючих більша, ніж кількість пам’ятників і барельєфів. Тому відкриття, як пафосної події, не очікується. Разом з тим плануємо, як це і годиться, освятити нову споруду і запросимо також на цю подію кілька гостей, у тому числі з-за кордону. Маю надію, що це буде наш сімейний різдвяний подарунок ужгородцям.
Знаю, що сквер постав всупереч численним перипетіям, коли процесу реально «заважали». Чому так сталося і як справилися з усім?
Я не хочу коментувати дії місцевої влади стосовно «заважання» у тому, щоб цей сквер постав, бо вони були такі ж недолугі, слабенькі і непрофесійні, як і керівництво містом. Я цілеспрямована людина і непоганий юрист, тому, згадуючи вираз класика, собака гавкає, а караван іде. Натомість слід відзначити абсолютну діаметральну протилежність з боку влади центральної: патронат Міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, конструктивна допомога в охороні громадського порядку навколо скверу, з боку керівника закарпатської міліції Сергія Шаранича – є прикладом цього. Взагалі приємно було працювати з багатьма фахівцями, кожен з яких «загорівся» і з задоволенням робив свій вклад у загальну справу.
Спорудження скверу окрім основної місії (розкрити панорамний огляд на Кафедральний собор та увіковічити пам'ять тих людей, які, хоч і не були ужгородцями, але зробили для міста більше, ніж кожен з нас, і завдяки яким ми сьогодні маємо можливість бачити Замкову гору саме такою) мала ще і додаткову мету. Вона полягала у тому, щоб продемонструвати готовність приватника, церковних організацій і влади до спільного творіння чогось доброго і значимого. На жаль, досягти її не вдалося.
Разом з тим, сьогодні ми все ж маємо перший в Україні приватний сквер і, знаючи тутешній потяг до модних тенденцій, сподіваємося, що це стане сигналом для тих, хто може собі це дозволити – залишати по собі гарний слід в історії.
Ганна Твердохліб