Ужгородець Денис Шпонтак із друзями нерідко вибирається на риболовлю на закарпатські озера. Утім, їх улюбленим місцем для улюбленої справи є озера неподалік українського кордону в Угорщині. Тут можна не тільки зловити трофейну рибу, але й розміститися з комфортом, якого практично не знайти на Закарпатті. Йдеться не тільки про дерев'яні будиночки для рибалок. Для шанувальників відпочинку на природі довкола озера є зручні місця для наметових таборів. Але усе облаштовано дуже зручно, навіть підведено електрику, є розетки. На вході до озер до послуг відпочивальників – душові кабіни, а також кав'ярня, цілодобова охорона (в арсеналі якої сучасний відеонагляд). Гості обирають свій варіант – готують самі на вогні або ж обідають у ресторанчику, не відволікаючись на куховарство.

Та головне, що є в угорських водоймах і чого бракує в українських – власне риба. Віталій Липкань, менеджер риболовної організації «Big Fish» розповідає: «Ми межуємо з Угорщиною (куди рибалити приїжджає чи не вся Європа), але, на жаль, з нашого боку кордону дуже плачевна ситуація з риболовлею і рибою. Риби дуже мало. Тиса, Латориця, Уж – всі вони течуть за кордон. А звідти риби піднімаються течією до нас. Але браконьєри з їх електровудочками, сітками не дають рибі зайти».

«За кілька років нашим дітям не буде що ловити, якщо люди будуть ставитися до цього настільки безвідповідально», - підсумовує плачевну перспективу Віталій. За його словами, наразі в Україні немає достатньо уповноважених осіб та контролюючих органів, а чи серйозно до цього ніхто з них не ставиться, не виділяються кошти. «Ми маємо спеціалізований рибний магазин, тож багато спілкуємося з колегами-рибаками, вони готові створювати організації чи платити річні внески для роботи контролюючих органів, не чекаючи допомоги держави. Тому що розуміють: за кілька років вже просто не буде що ловити», - каже Віталій.

Зовсім інакша ситуація вже за кілька кілометрів, у Євросоюзі. Браконьєрство там виявляють і карають. Наприклад, у Словаччині – аж до до ув'язнення, не кажучи про великі штрафи. Це стосується всього ЄС, всюди є професійні рибацькі квитки, річні абонементи і тому подібне.

«Одне з водоймищ, на яке ми їздимо в Угорщину – озера «Озетоня» між містами Кішвада і Ніредьгаза, - розповідають рибалки. - Це спортивна риболовля, люди приїжджають туди за виловом саме трофейної риби. Чим цікаво туди їхати? За трофейною рибою, а це рибини вагою понад 20 кілограм.

Всю виловлену рибу випускаємо назад у воду. Тобто їздимо не для того, щоб наловити риби додому для їжі, а саме заради процесу риболовлі. Озеро вважається одним з найкращих у Європі за кількістю виловленої риби протягом однієї сесії. Так, одна команда з двох-трьох людей за коротку сесію (три дні) може виловити до 1,5 тонн риби».

Закарпатців приваблює близькість водойм, їхати до них – з півгодини (щоправда, у кілька разів довше можна простояти на кордоні). Проте, не лише із Закарпаття їздять до Угорщини на риболовлю. «Нам пощастило, ми живемо близько до водоймищ, на які з'їжджаються люди з усієї Європи. До нас в Ужгород спеціально приїжджають гості з інших областей, наприклад, із нещодавно були із Черкас, щоб разом потрапити на це угорське озеро, що за 50 км від нашого ужгородського дому».

До слова, про українських недобросовісних рибалок. Відзначилися вони, на жаль, і в Угорщині. Якщо раніше на згаданих озерах можна було ловити карася, ляща і для приготування рибних страв (якщо упіймалися маленькі рибини), то зараз це заборонено, тому що кілька років тому трапився інцидент - українці через свій менталітет чи в силу інших причин виловили 15-кілограмового коропа і хотіли вивезти його з озера з собою. На рецепції їх зупинили, адже на камерах все видно. через камери. «І тому навіть угорцям заборонили готувати їжу, - каже Віталій Липкань. - Шкода, що один безкультурний співвітчизник зіпсував умови риболовлі для всіх європейців».

Такий ганебний факт не єдиний. Наразі українці долають кордон, щоб порибалити у тих самих річках, які протікають й у нас, ловлять там різноманітну рибу, якої у нас просто нема. Професійні рибалки наголошують: браконьєр, вбивши рибу током, візьме собі рибини три, а на дні й не бачить, скільки іншої риби подохло. Крім того, ті, хто вижили, не можуть йти на нерест, риба стає безплідна.

Трофейна риболовля коропа є у інших країнах ЄС. Згадані рибаки планують відвідати ще Хорватію, Румунію.

Натомість німецькомовні туристи їдуть до України, зокрема, на Закарпаття, саме за сільською автентикою, за відсутністю сучасних цивілізаційних вигод і не тільки насолоджуються природою, а і згадують власне дитинство у бабусі, сільський сад, домашній город, консервацію та інші заготівлі на зиму – те, чим у урбанізованій Європі вже мало хто займається.

Аліса Смирна багато подорожує по світу сама, а також професійно супроводжує німецькомовних туристів на Закарпатті та навіть приймає мандрівників за програмами обміну безкоштовно. Нещодавно разом з чоловіком Аліса відкрила Центр міжнародних зустрічей та еко-велосадибу.

«Років сім тому ми почали супроводжувати німецькі велотури в Україні, мені було досить страшно, що не потягну це, адже треба було сісти на велосипед і кататися по 50-70 км в день упродовж тижня і довше, а не сидіти в автобусі екскурсоводом і розповідати, - розповідає Аліса. - Це був непоганий челендж, перевали, Карпати. Коли повернулися з першого туру, я була страшенно виснажена, все боліло, але задоволенню не було меж, ми з чоловіком захопилися велосипедами, він почав їх збирати велосипеди, ремонтувати, у нас з'явилася веломайстерня і велопрокат. Також ми проводили зустрічі з туристами у будівлі колишнього зерносховища і коли одного разу прибирали його другий поверх, я сказала: тут буде велосадиба. І ми того ж дня розпочали її облаштовувати».

За словами Аліси будівля зерносховища у с. Дубриничі Перечинського району на Закарпатті через свій стан та розміри потребує недосяжно великих інвестицій: «Я жила в Австрії 5 з половиною років, надивилася різних видів туризму і от такий типовий «матрацен лагер» чи фермерський будинок сиділи в мене голові. Я думала спочатку, що треба лише винести сміття і покласти дошки на підлогу. Здавалося, інвестицій багато не потрібно. Але так лише здається. Треба ще душ, туалет, а ще хочеться все і по-екологічному зробити. Ми відкрилися торік у травні, але грошей на цьому поки не заробляємо. Більше вкладаємо самі і приймаємо гостей безкоштовно – через «Couchsurfing» та «Warmshowers». У нас уже побували і з Коста Ріки, з Іспанія, Швейцарії, були шведи, чехи, поляки та інші.

Німецькомовні туристи, за словами Аліси, насамперед їдуть за Карпатами. «Карпати – це бренд. Можливо, вони вже були в карпатських горах в Румунії, але це - Євросоюз. А для мандрівників ще один крок вперед, «крок мужності» я це називаю – це подорож до України. Вони відкриті до того, що тут побачать. Їм подобаються гірські села, луги, поля. Ми не звертаємо на все це уваги, а вони приходять з книгами і роблять такий квест: хто більше знайде квітів з книги.
Вони у захваті від цього. Дуже подобається їм гостинність, місцеві люди і традиційний спосіб життя. Селимо їх по сім'ях, які приймають до себе так само цілі родини. Вони живуть за розпорядком і згідно з традиціями цієї української сім'ї, їх годують, водять в гори, обов'язково відвідуємо наше сірководневе джерело, гостюємо у Янка Деревляного, це вже просто наш карпатський бренд!», - розповідає А. Смирна

Щодо проблемних моментів, серед перших називає кордон. Інколи тут треба чекати в черзі годинами. «Деколи забираємо гостей в Чопі. Якщо вам відомий чопський вокзал – то це зразу «вброс в реальность», - сумно жартує Аліса.

Майже кожна група, яку приймають у Дубриничах, завершує візит закарпатськими вечорницями з елементами лемківського весілля. «Ми збираємося у нашому колишньому зерносховищі, співаємо (і гості співають, он цього разу готувалися кожного вечора у Дубриничах в барі, давали там концерти). Цього разу будемо вчити їх робити голубці, а також інсценізуємо елементи закарпатського весілля – знімання шлаєру і чіпчання молодої. Учасникам видаємо відповідне свідоцтво про одруження, яке дійсне лише в карпатських селах».

Отто Форгрімлер, представник Шварцвальдської спілки мандрівників, готуючись до вечорниць (чоловікові, до слова, понад 80), поділивяс враженнями від приїзду: «Останніми роками я не міг зібрати групу до України через усі ці події. Повинно бути мінімум 6 осіб, щоб ми організували такий тур. І от вперше за останні 4 роки група охочих зібралася. Ми дуже задоволені, тут прекрасні гори, люди, багато їжі, ми завжди поправляємося в Україні, тутешня гостинність нам дуже подобається».

За словами Отто Форгрімлера, у Німеччині поняття сіл вже практично стерлося, навіть маленькі населені пункти механізовані, усе автоматизовано, усі на машинах, з потужними тракторами і т.п. Такого поняття як село нема. Навіть в селі все автоматизовано машини, трактори. «Хоч наші фермери скаржаться, що у них нема грошей, але вони достатньо забезпечені. Натомість в Україні село і місто різняться, у селах ми можемо згадати власне дитинство у бабусі».

Як розповіда Аліса Смирна, німці та австріяки постійно повторюють закарпатцям: «Як добре вашим дітям, що їхнє дитинство може минати в селі, що вони можуть бігати босими по вулицях, їсти з саду овочі і фрукти».

Незважаючи на поважний вік, Отто пройшов увесь маршрут – побував у воді, на конях, на вершинах, їв «капусту по-циганськи» у Янка Деревляного та насолоджувався закарпатськими краєвидами.

По-трохи звикли до туристів з Євросоюзу і мешканці Дубриничів. «На початку було досить важко щось робити, - ділиться Аліса. – Коли ми перші рази випрошували ключі, щоб провести вечорниці у недіючому зерносховищі, то це було практично нереально. Реакція була приблизно така: «Ви здуріли, чокнулися зовсім? У нас що, ресторанів нема? Нащо вам то треба?»

І колеса туристам різали, і двері нам палили, всяке було. Рецепт простий: трбеа співпрацювати. В одних селян живуть туристи, в інших я щось купую, городину, продукти. От сьогодні якраз зустріла жінку, просила купити або допомогти продати туристам гриби, бо внучка пішла вчитися. Не обов'язково грошима «підкуповувати», можна десь увагою, десь їх запросити до себе, на наші заходи тощо. В принципі, вже про велосадибу і про склад як місце зустрічей знають, про весілля знають, вже нормально ставляться. Хоча все одно думають собі, напевно, «ех, ресторану нема чи що?».

Стосовно самої будівлі велосадиби, то усе тут підпорядковано екологічним стандартам. Навіть вишню, яку робочі мало не спиляли при облаштуванні літнього душу, господарі змусили їх інтегрувати її до нього, тепер в сезон можна приймати душ і одночасно ласувати вишнями. «Я сказала майстрам: ні, вона тут була перша, а потім прийшли ми, наша ідея взагалі така, що спочатку була будівля колгоспного зерносховища, а потім прийшли ми. Тобто ми маємо адаптуватися до того, що тут стояло, а не змушувати його підлаштовуватися під нас.

Це важко, бо тут є свій світ, багато павуків, хробаків, постійне павутиння, ми облаштували на дворі комашиний готель, але вони вперто не хотять жити тільки там, все одно залазять всередину, ми їх виносимо, вони знову залазять. Але ми з ними співіснуємо. Цього року страшенно багато пташок, ще й кажани повернулися. Тобто велосадиба, як ви розумієте, не для слабаків. Це особлива садиба для особливих людей. Треба розуміти, що ви спите у колишньому зерносховищі», - пояснила свою позицію господиня.