Новини

Як я на районному радіо працював

Якби треба паралельний, тобто ще один заголовок написати, то виглядав він приблизно так: як у молодості я двічі щотижня "до Галі на побачення" ходив..

      Безперечно, мова не про Галин із цим красивим грецьким ім‘ям, яких кожен з нас має серед знайомих, колежанок, родичок, сусідок, подружок. А йдеться про районне радіо, яке колись називали «радіогалею». Якраз це приходить у голову в переддень журналістського свята. Бо я свою медійну біографію розпочав кореспондентом районного радіомовлення (проводового радіо). Справа в тому, що закінчивши у 1982 р. факультет журналістики тодішнього Львівського держуніверситету ім. І. Франка, я отримав скерування у редакцію берегівської районної газети "Червоний прапор".

      Вакансії у самій газеті не було, зате з'явилося вільне місце на районному радіо, де перед тим працювали поети Іван Петровцій, фахові журналісти Валерій Сонливий, Микола Рішко тощо. На той час цей «соціально-ідеологічний зв‘язок» структурно входив до райредакції часопису – така практика існувала на теренах усього СРСР. А посада йменувалася так: кореспондент-організатор районного радіомовлення (у Сваляві у "ефірі" протягом багатьох літ працював найкращий радійник Закарпаття й України Борис Іванчов, у Мукачеві – Ядвіга Балога, в Іршаві Михайло Ціцак, у Міжгірї Іван Петруляк, у Тячеві – Йосип Мелеш і т. д.).

      Виходило воно 2 рази на тиждень по 20 хв. – о 6 год. 40 хв. Щоправда, у Берегові радіо було двохмовне: 10 хв. українською озвучував його я, стільки радійного часу угорською мав диктор, яким на той був Отто Шобер. У принципі, він перекладав мої інформації, таким чином пускаючи їх у ефір. Диктофонний запис передачі ми робили (монтували) у одному з приміщень нинішнього медичного коледжу (радіорубці), а вже плівку (касету) "з голосами" треба було доставити у апаратну райвузла зв'язку, де чергова працівниця – двічі щоранку у вівторок і п'ятницю – зобов'язана була «викласти» наш творчий труд у ефір. Але неодмінно при цій процедурі мав бути присутній редактор районного радіо, тобто я на над головою оператора-зв‘язківця "стояв" до тих пір, доки у радіоточці не почув свій голос "Доброго ранку, шановні берегівчани!"

       Отже, на радіо я працював рівно рік, аж поки мене не перевели на посаду відповідального секретаря районного друкованого видання «Червоний прапор». Це виявилося неабияким підвищенням, адже я, фактично вчорашній студент вишу, став третьою особою у цьому творчо-газетному колективі, де на той час працювала 21 особа (у інших редакціях було дещо не так, але в Берегові виходила двохмовна газета, тож 6 осіб займалися дубляжем). Редактор, його заступник і відповідальний секретар – це було професійне редакційне ядро, яких на цих посадах затверджувало райкомівське бюро.

      Словом, проводове радіо, яке існувало у кожному місті та районі (і не тільки, але також на заводах і фабриках, у колгоспах і радгоспах, освітніх установах – від деяких шкіл до вишів), було єдиним інформаційно-оперативним засобом зв’язку з громадою (у давніші часи цю "новинарську" функцію виконували бубнярі). Як і друкована преса, воно вважалося колективним організатором і пропагандистом соціалістичних ідей, рупором Компартії та радянського способу життя. Що ж, така була тодішня ідеологія. І від цього вже нікуди не дітися. Радіофікація прийшла ще на зорі створення СРСР. І нині вона у такому виді, звісно, це нонсенс, та й потреби у ній у наш електронний вік уже немає. Діджиталіґізація скоро взагалі стане домінувати у нашій свідомості, у всіх сферах життя. І дротове радіо залишиться тільки у добрих споминах. А коли до цього додати, що діяли також репродуктори, то стане очевидним факт ролі тодішніх засобів комунікації у житті суспільства.

        Звісно, багато хто знає, що радіоточки, які стояли мало не в кожній есесерівській сім'ї, в кабінеті всіх керівників від Москви і аж до окраїн, називали ємко, лаконічно та дотепно "Галями". Фактично "радіогалі" живили радіоновинами весь ефірний простір колишньої країни рад. А так, як ми були кореспондентами-організаторами районних радіо, наш голос лунав по "Галі", то нас називали її "хлопцями", "коханцями" або "язиками". Але чому саме радіозв‘язок дістав це чудове жіноче ім‘я – чогось не збагну. Багатьох колег перепитав, але ніхто достеменно не знає.  

        Отже, я щоранку у вівторок і п'ятницю, не зважаючи на погоду, мав бути на пошті та проконтролювати, аби новини пішли "у світ", аби "Галя" заговорила нашими "вустами". Бувало, що летів, мов електричний, біг, захекавшись, як той дітвак, але зірвати передачу новин не смів ніхто. Такі інциденти каралися якнайсуворіше. Коли бачили, що я поспішаю до радіорубки (у редакції) чи у монтажну (на пошті), завжди жартома казали: Михайло біжить до своєї коханої Галі. Остання – це радіо, а «радіогаля» була у кожного на стіні. До речі, щорічно 23 березня свій день відзначають Галини, тобто жінки з цим чарівним ім‘ям мають свої іменини, свій день Ангела. Отже, я неодмінно і тоді, і зараз вітаю всіх і бажаю, аби щасливо жили усі Галини, на честь яких названо "радіогалю". І які залишили свій слід у кожній хаті, в кожній установі, в моєму ще тоді холостяцькому житті. Повірте: Галя для мене – це щось більше, значущіше, аніж просто жіноче ім'я. Це і "любов", і професія, і гарні спомини мого минулого.

Михайло ПАПІШ, м. Берегово

Коментувати
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.